Есть только четыре основных мастерских стежка: сметочный, сшивание встык, крестовой шов, и обметочный шов. Наиболее легкое для начинающих это сметочный и сшивание встык. С этими двумя стежками вы можете сделать одежду. Другие два стежка скорее для декоративного обрамления.
Рисунки показаны от первого лица, если вы левша то все направления необходимо повернуть в обратную сторону.
Візантійська імперія була безпосередньою спадкоємицею Східної Римської імперії. З IV до початку VII ст.— рабовласницька держава. До XI ст. Візантія стала вже державою з розвинутим феодалізмом, з властивими йому пануванням великого землеволодіння та покріпаченням основної маси трудового селянства. Не зазнавши нищівного удару, нанесеного Західній Римській імперії «варварськими» нашестями, Візантія наслідувала державний лад централізованої монархії з розвинутим военно-бюрократичним апаратом. Цей лад, пристосований до нових умов феодалізму, зберігався протягом усієї її багатовікової історії. Візантійський імператорський двір характеризувався винятковою розкішшю, пишністю і складним етикетом. Найбільшої могутності Візантія досягала у IX—XI ст., коли її межі розширилися на схід від Тігру та Євфрату, на північ — до Причорномор'я та Дунаю, на захід — до Південної Італії.
Культура Візантії, що досягла особливого розквіту в IX—XI ст., була й пізніше (до XIII ст.) на вищому рівні, ніж у країнах Західної Європи. Своєрідність візантійської культури полягала в тому, що вона поєднувала частково збережені традиції пізньої античної культури з дуже сильними східними впливами та християнським релігійним світоглядом.
У період розвинутого середньовіччя костюм бюргерства повністю ще не виділявся. Типи і форми одягу в міських верств населення залишалися такими самими, як і у феодалів. Помітна різниця почала намічатися поступово. У міському костюмі, наприклад, не було довгих шлейфів у жіночих платтях, довгих носків туфель, довгих, аж до землі, рукавів, бубонців тощо, не говорячи вже про гербові знаки на одягові. Вбрання більше пристосовували до повсякденного ділового життя: для нього властиві скромніші, темні, практичні кольори, міцні тканини, серед яких першорядну роль починало відігравати сукно. Прикрасам теж надавали менше уваги. Місто сприяло відродженню в костюмові форм, що відповідали природним особливостям фігури. Цей новий для середньовіччя принцип побудови костюма привів до поступового запровадження дедалі вужчого, облягаючого одягу, який підкреслював фігуру. В жіночому костюмі, у верхній його частині, це виявилось уже у XII ст. В чоловічому костюмі найвужчий одяг з'явився в другій половині XIV ст. Починало змінюватись і ставлення до проблеми оголення тіла, а XIV ст. шийний виріз жіночих платтів помітно понижувався та розширювався, утворюючи переважно овально, що відкривало шию і частину плечей, декольте, а в XV ст. вже вдавалися до глибокого трикутного декольте не тільки спереду, а й ззаду, на спині. Груди нерідко наполовину були оголені.
Одноманітність основних умов виробництва, соціальної структури і політичної організації економічно роз'єднаних феодальних володінь зумовили спільність основних рис їхньої культури і побуту на всій території Західної Європи, незважаючи на природно-географічні та етнічні відмінності. Ця спільність зумовила й одноманітність костюма, який складався повсюдно майже в однакових умовах. Тому про костюм раннього середньовіччя в Західній Європі взагалі можна говорити, не зупиняючись на суттєвих місцевих відмінностях його в окремих країнах. Слід лише мати на увазі, що на півночі Європи (особливо в скандінавських країнах, які не перебували під впливом римської культури і де був суворіший клімат) «варварські» елементи в костюмі виявлялися значно більше й довше зберігалися. Так, наприклад, обгортання ніг ремінцями аж до самого стегна зустрічалося в чоловіків навіть у XIII ст. У найбільш «романізованих» Франції та Англії, навпаки, дуже виявлялися пізньоримські впливи. А загалом взаємодія цих двох елементів — пізньоримського і «варварського», при значному впливі Візантії,— лягло в основу формування костюма V—X ст. у всій Західній Європі.
Сражения на западе и севере Европы обычно проводились в пешем строю. Характерная для средних веков рыцарская конница получила распространение лишь в XI в.. хотя франки на протяжении всей истории обладали неплохой конницей. В Византии и на востоке Европы. напротив, конница составляла важнейшую часть армии. Викинги же видели в лошади лишь транспортное средство. Викинги неоднократно терпели поражение. Например, в 881 г. они проиграли франкам под Сокуром, а в 972 г. были разбиты византийцами при Силистре из-за превосходства противника в коннице. Но нет правил без исключения: в 888 г. викинги сами применили конницу при Монфоко во Франции, а в 968 г. варяжская конница отмечена в сражении при Солкоге в Ирландии.
Иногда время и место сражения определялось заблаговременно, а само поле боя ограничивали плетнем из орешника. Нарушить соглашение и покинуть поле боя считалось позором. Также считалось нечестным продолжать разорять местность после того, как противник принял вызов и было выбрано поле боя. Англосаксы часто пользовались этим обычаем, чтобы собрать силы.
Рубаха и порты составляли основу костюма. Но, выходя на улицу, одевалась еще свита. Одежду дополняли шапка и сапоги. Интересен перечень носильных вещей в расписке, выданной в первой половине XIII в. новгородским ростовщиком неким Гришке и Косте: "А Гришки кожюхе, свита, сороцица, шяпка. А Костина свита, сороцица. А сапоги Костини, а дроугии Гришкини”. Здесь перечислен весь комплекс мужского костюма, за исключением штанов: сорочка, свита, шапка, сапоги, кожух. Из источников того времени известно, что горожане, как и крестьяне, носили на улице также безрукавный плащ — вотолу.
Выходя на улицу, надевали верхнее платье соответственно погоде, своему социальному положению и цели, для которой выходили. В целом количество и качество платья обусловливало, как мы бы сейчас сказали, престиж человека. Недаром издавна существовала поговорка, что встречают по платью. Это обстоятельство и определило большую изменчивость верхней уличной одежды по сравнению с нижней и верхней комнатной. Рядовой горожанин, как правило, носил на улице по крайней мере свиту и шапку. Древний обычай, согласно которому мужчины снимали шапки в знак уважения, сохранился в течение всего рассматриваемого периода.
В XI в. источники упоминают в качестве верхней одежды свиту. Свиту как одежду, надеваемую, по-видимому, поверх сорочки, упоминает новгородская берестяная грамота XIII в. Хотя свита и упомянута только в связи с мужским костюмом, нет оснований считать ее исключительно мужской одеждой. Во всяком случае, в позднейшие времена свиты носили и мужчины и женщины. О покрое свиты нет точных сведений. Судя по изображениям, верхняя одежда этого типа была длинной, примерно до икр, плотно облегала стан и имела иногда отложной воротник и обшлага. Она могла быть глухой и распашной с красивыми застежками. Полы и обшлага ее могли быть украшены вышивкой. Эта вышитая кайма на полах называлась приполок, а на рукавах — опястье.
Міський люд — торгівці, ремісники, дрібні землевласники, представники місцевої нижчої адміністрації — вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення — покріпачені селяни — мала свій самобутній народний костюм, найбільш тісно пов'язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього в XV— XVII ст. створилася значна різноманітність костюмів. Суто українським одягом, що виник у XV—XVII ст., були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, широко зверталася до верхнього специфічного російського одягу (ферязей, охабнів, шуб, літників, тілогрій, опашниць) та іноземного (кунтушів, плащів-накидок, делій тощо).
Тривале відособлення Русі від інших країн сприяло дальшому розвиткові давньоруської культури цілком самостійним, своєрідним шляхом, а становлення великоруської народності і зміцнення Російської держави в XVI - XVII ст. закріпили ці відмінні особливості російської культури і побуту. Вплив Заходу ставав помітним лише з другої половини XVII ст., і то тільки в придворних колах. Аж до кінця XVII ст. він був ще незначним і суттєво не позначався на міцно усталених своєрідних формах побуту й культурних традицій.