Костюми Візантії. Кінець IV - середина XV ст.

Загальна характеристика костюмів Чоловічі костюми   Жіночі  костюми

Загальна характеристика костюмів

Візантійська імперія була безпосередньою спадкоємицею Східної Римської імперії. З IV до початку VII ст. — рабовласницька держава. До XI ст. Візантія стала вже державою з розвинутим феодалізмом, з властивими йому пануванням великого землеволодіння та покріпаченням основної маси трудового селянства. Не зазнавши нищівного удару, нанесеного Західній Римській імперії «варварськими» нашестями, Візантія наслідувала державний лад централізованої монархії з розвинутим военно-бюрократичним апаратом. Цей лад, пристосований до нових умов феодалізму, зберігався протягом усієї її багатовікової історії. Візантійський імператорський двір характеризувався винятковою розкішшю, пишністю і складним етикетом. Найбільшої могутності Візантія досягала у IX-XI ст., коли її межі розширилися на схід від Тігру та Євфрату, на північ — до Причорномор'я та Дунаю, на захід — до Південної Італії. У цей період вона — найбільша, наймогутніша і найбагатша держава Європи. Проте незабаром почався занепад імперії. 1204 року хрестоносці захопили Константинополь, і Візантія фактично розпалася на ряд невеликих феодальних держав. З XIV ст. па Візантію почався наступ турків-османів, а в 1453 році після завоювання Константинополя турецькими військами вона припинила своє існування. Вигідне географічне розташування Візантії, і особливо Константинополя, який, за висловом К. Маркса, був «золотим мостом між Сходом і Заходом» на схрещенні світових торговельних шляхів, сприяло швидкому розвитку торгівлі та ремесла, зростанню великих міст.

Культура Візантії, що досягла особливого розквіту в IX-XI ст., була й пізніше (до XIII ст.) на вищому рівні, ніж у країнах Західної Європи. Своєрідність візантійської культури полягала в тому, що вона поєднувала частково збережені традиції пізньої античної культури з дуже сильними східними впливами та християнським релігійним світоглядом.

Візантійський костюм, який сформувався на основі пізньоримського, остаточно визначився до VIII ст. Від античного костюма він відрізнявся принципово іншим ставленням до одягу. Тісно пов'язаний з панівною християнською релігійною ідеологією, візантійський костюм мав приховати природні форми «гріховного» людського тіла. Драпіруючий одяг, що окреслював фігуру м'якими скульптурними складками, змінився звисаючим, неприталеним, цупким глухим вбранням, під яким фігури зовсім не відчувалося. Це надавало осанці певної скутості, статичності, монументальності — рис, властивих візантійському мистецтву. Не припускалося будь-якого оголення тіла; вся фігура прикривалася тканиною з голови до ніг, і навіть руки прикривалися до самої кисті. В костюмах феодальної знаті одяг поступово ставав дедалі довшим, до X ст. спускаючись уже, як правило, і в чоловіків майже до підлоги. Отже, тенденції формування майбутнього середньовічного костюма, що визначилися ще в пізньому римському костюмі, набували у Візантії свого цілковитого й закінченого вияву. Відмінність візантійського костюма від пізнього римського пов'язана насамперед із зміною техніки текстильного виробництва, із застосуванням для одягу нових матеріалів. Уже в VI ст. Візантія стала великим центром розвиненого ткацького ремесла, де виготовлялися найрізноманітніші шовкові, шерстяні, льняні, а з X ст. і бавовняні тканини. Особливо характерним було виробництво відомих в усьому світі цупких шовкових та шерстяних тканин, покритих тканим або вишитим узором, серед яких немалу роль відігравали славнозвісні золотні тканини: золотоузорчата парча та цілком золотний алтабас, що нагадував тонкий металевий лист. Такі тканини йшли не тільки на нашивки, бордюри, наплічники та інше оздоблення і прикраси, а 6 на пошиття розкішних костюмів верхівки візантійського суспільства. Дуже цупкі, важкі й жорсткі, часто навіть обважнілі за рахунок нашитих на них перлів та коштовних каменів, вони значною мірою зумовили заміну драпіруючого одягу безформним, звисаючим вбранням. Тонкі й напівпрозорі тканини, що також виготовлялися у Візантії, йшли тільки на жіночі вуалі та покривала на голову.

Візантійський костюм знаті відзначався надзвичайною розкішшю, пишністю, багатоколірною строкатістю, властивою Сходу. Кольори тканин — дуже розмаїті, яскраві, насичені. Особливо поширені були червоне, сине, фіолетове та зелене пофарбування різних відтінків. Високо цінувався пурпур, різні темно-червоні відтінки якого вважалися суто імператорським кольором. Для узорів застосовували барвисті поєднання з введенням додатково жовтого, коричневого, білого і чорного кольорів. Тканини з великими узорами мали великий попит. Побутували також суціль сірі та кремові тканини. Переважали зображення тварин (левів, слонів, биків), птахів (орлів, качок, павичів) і фантастичних істот (грифонів, пегасів, феніксів), вписаних у кола, багатокутники та ромби. Ці зображення з'єднували в суцільний узор проміжними розетками чи рослинними завитками. Часто фігури тварин розташовували парами, обличчям одне до одного. Розмір малюнків на тканині нерідко досягав 30-40 см у діаметрі. Пізніше з'явилися узори релігійного змісту: хрести, монограма Христа (на щиті), зображення ангелів, святих, богоматері, сцени із святого письма, а також умовні фігури: бубнових, чирвових, трефових карт. Для бордюрів на одягові широко використовували геометричний та стилізований рослинний орнамент з мотивами пальмети, акантового листя та інших рослинних форм. Поширення узорчатих тканин також викликало необхідність переходу до звисаючого гладкого одягу, який не утворював би глибоких складок та згинів.

Крім суцільного узору, через усе поле тканини наносили орнаментальні смуги, розташовані горизонтально (навколо рукавів біля зап'ястя й вище ліктя) й вертикально (вздовж розрізів одягу — внизу та спереду по центру), а також орнаментальні плями у вигляді різноманітних нашивок на плечах та грудях. Серед останніх особливе місце посідав так званий табліон — прямокутної форми багато оздоблена нашивка, розташована майже в центрі країв передньої та задньої піл плаща, який сколювався на плечах. Табліон був знаком розрізнення імператора і вищих придворних чинів.

З такою розкішшю, барвистістю, пишністю візантійського костюма поєднувалася простота крою одягу й дуже обмежена різноманітність його видів. Майже все вбрання було успадковане від пізнього римського періоду, причому жіночий костюм мало чим відрізнявся од чоловічого. За винятком запозичених у «варварів» штанів, які стали обов'язковим елементом чоловічого костюма, і чоловіки і жінки носили майже однакові туніки, далматики та плащі. У чоловіків, як і в жінок, переважав довгий одяг. Візантійські феодали, на відміну від західноєвропейських, не мали звичаю носити зброю.

Мал. 1 Чоловічі костюми. Візантія. Кінець IV - середина XV ст.: а) туніка, далматик, лор, плащ-мантія; б) коротка туніка, підібрана під пояс (народний тип); в) плащ-хламида з табліоном; г) лор поверх далматика; l) лор-нарамник поверх далматика і туніки. Рис. 1 Мужские костюмы. Виаантия. Конец IV - середина XV вв.

Класова диференціація костюмів виявлялася чітко, але не різницею типів та форм одягу, а вартістю, багатством або наявністю знаків розрізнення станової приналежності — різноманітних нашивок (як, наприклад, табліон) та відповідних елементів і оздоблень костюмів (наплічники, перев'язи, шарфи тощо). Для нещадно експлуатованих народних мас такий костюм був недоступний, і вони мали задовольнятися одягом простим, з дешевих матеріалів, до того ж, як правило (особливо у чоловіків), значно коротшим, ніж у знаті. Перетворення церкви на могутню централізовану організацію і найбільшого феодала та виділення духівництва як привілейованого стану зумовили відособлення церковного костюма. З розділенням церков у Візантії до IX ст. склалося суворо регламентоване богослужбове облачення православного духівництва, яке потім перейшло й до руської церкви і збереглося майже незмінним до цього часу. Військовий костюм мало чим відрізнявся від пізньоримського. Візантія, яка до XIII ст. була майже монопольним постачальником дорогих узорчатих та золотних шовкових тканин і водночас найрозвинутішою в економічному й культурному відношенні державою Європи, справляла значний вплив на розвиток костюма інших європейських країн. Особливо це виявлялося у парадному костюмі західноєвропейських монархів раннього середньовіччя та на одягові знаті (князів, бояр, духівництва) Стародавньої Русі.

Чоловічі костюми

наверх

Загальною для чоловіків усіх груп населення Візантії була пізня римська туніка-таларис, прямокутного крою з довгими, до зап'ястя суцільпокроєними або вшивними рукавами, в пізній період ускладнена невеликим розширенням унизу за допомогою вставних клинців.

Довжина туніки була різною: від поколінної в ранній період (а для талариса народних мас та воїнів — і в пізніші часи) до повної, що переважала в костюмі знаті, починаючи з періоду розквіту візантійської культури (мал. 2 а). Щоб зручніше було ходити, у вузьких довгих туніках робили бічні розрізи приблизно до колін. Шийний виріз тунік залишався півкруглим або квадратним.

Мал. 2 Чоловіча туніка. Військовий костюм. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а) вузька довга туніка; б) костюм воїна. Рис. 2 Мужская тупика. Воєнний костюм. Византия. Конец IV—середина XV вв

Дуже поширений у візантійському чоловічому костюмі був пізній римський далматик. Його носили як верхній одяг, особливо в пізніший період, не тільки представники знаті, а й ширші верстви населення. Поряд із дзвоникоподібним рукавом новинкою став широкий прямий рукав, перехоплений біля кисті вузьким обшлагом-зап'ястям (мал. 1 в, г). Хоч далматик часто був коротшим за нижню туніку (мал. 1 а, д), у пізнішому костюмі він уже сягав ступень, прикриваючи туніку (мал. 1 г). Внизу далматик також мав розрізи (бічні або передній).

Третім основним елементом візантійського чоловічого костюма був плащ-хламида, який майже відтворював римський прямокутний палудаментум (мал. 1 в). Плащі шили довгі, до п'ят (а в народному костюмі — коротші, до литок), і спочатку сколювали на правому плечі. Пізніше їх почали носити закріпленими застібкою-фібулою або ланцюжком уже в центрі, під шиєю, як типову середньовічну мантію. Мантія у візантійському костюмі духівництва ніколи не волочилася по землі (мал. 1 а). В народі довго зберігався звичай носити замість плаща й пізню римську пепулу з капюшоном. 

Мал. 3. Чоловіче взуття. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а, в) черевики; б, г) півчоботи. Рис. 3. Мужская обувь. Византия. Конец IV—середина XV вв.

Обов'язковим компонентом чоловічого костюма всіх суспільних верств Візантії були довгі, до ступень або кісточок, штани. Внизу на ноги вже завжди взували закриті черевики (мал. 3 а, в) або півчоботи, що сягали литок (мал. 3 б, г). Пурпурові чоботи, розшиті перлами й оздоблені коштовними каменями, становили регалію імператора. 

Мал. 4 Чоловічі зачіски, головні убори. Візантія. Кінець IV - середина XV ст.: а) напівдовга зачіска; б, в) шапки; г) імператорська корона а підвісками, наплічник. Рис. 4 Мужские прически, головные уборы. Византия. Конец IV - середина XV вв.

У Візантії поступово прищепився звичай ходити в головному уборі. Починаючи з VII-IX ст., уже всі верстви населення обов'язково носили невеликі шапки гарбузо або конусовидної форм (мал. 4 б, в), часто з невеликими закотами, загнутими догори. Волосся чоловіки відрощували напівдовге, розчісували «шапкою», підстригали його так, що воно прикривало потилицю та вуха (мал. 4 а, б, в). Молоді франти з середовища знаті часто завивали кінці волосся в кучері. Вже з VIII ст. пізній римський звичай голити обличчя був забутий і навіть вищі верстви візантійського суспільства почали відрощувати вуса та бороди. Бородам надавали півкруглої, клиновидної або квадратної форм. Імператор як регалію надівав на голову характерну корону без зубків, з бічними підвісками на ланцюжках (так звану стему, мал. 4 г). При наявності довгого тунікоподібного одягу й штанів, що закривали руки та ноги, а також численних різноманітних прикрас на самому одягові (аж до нашивання коштовних каменів) до начіпних рухомих прикрас — пряжок, брошок, фібул та перснів — у візантійському костюмі (особливо в чоловічому) вдавалися дуже обмежено. Суттєву роль відігравали деякі елементи костюма, що були знаками розрізнення суспільного стану. Це комір-наплічник (мал. 4 г) та шарф-перев'яз лор, які носили представники феодальної верхівки візантійського суспільства на чолі з імператором. Перший являв собою широкий, круглий або фігурно вирізаний, пишно декорований наплічник, що охоплював верх грудей, плечі та верх спини. Щодо лора, то де був своєрідний візантійський варіант перетворених на вузькі смуги пізніх римських тоги і паліума. Ранній лор являв собою смугу дорогої узорчатої тканини, як правило, суціль із коштовностей, завширшки від 15 до 35 см і завдовжки приблизно 4-5 метрів, яку обв'язували навколо плечей і торса різними способами, зокрема повторюючи метод драпірування пізніх римських тоги і паліума (мал. 1 г; мал. 2 а). Пізніше лор перетворився на оригінальний вид дуже вузького, але з широким наплічником нарамника, завширшки 40-50 см, який надівали через голову. Задня частина такого нарамника, що спускалася на спину, часто була значно довшою від передньої (котра сягала рівня литок). Це давало можливість пропускати його із спини під праву руку (на рівні стегна), а потім перекинути спереду кінець на згин лівої руки.

Мал. 5 Костюми православного духівництва. Візантія. Кінець IV - середина XV ст.: а) патріарх в митрі, сакосі, омофорі, з жезлом; 6) схема крою сакоса; в) єпітрахиль. Рис. 5 Костюми православного духовенства. Византия Конец IV - середина XV вв.

Богослужбовий одяг православного візантійського духівництва, який остаточно визначився до IX ст., складався з таких суворо регламентованих частин. Диякон носив стихар, що являв собою далматик, та орар — вузьку смугу золотної тканини завширшки 10—15 см, перекинуту через ліве плече. Крім стихаря, священик надівав ще нарукавники (або поручні), єпітрахиль, пояс та основну ризу (або фелон). Єпі-трахиль являла собою вузьку смугу золотної тканини завширшки 15-20 см (яка вільно звисала спереду з обох плечей майже до подолу стихаря), оздоблену вишитими хрестами та бахромою. Згодом її почали зшивати й надівати через голову (мал. 5 б). Єпітрахиль та стихар підперізували нешироким поясом із парчі. Основним верхнім облаченням священика був фелон — типова кругла пенула, але із значно укороченою передньою частиною для забезпечення вільніших рухів рук (мал. 6 а, б). Вище духівництво (єпископи, архімандрити, митрополити) носило ще додатково митру (високий гарбузовидний головний убір із золотної тканини на металевому каркасі) і так званий омофор — пізній римський паліум, який перейшов до церковного костюма (тобто широку, до 25—30 см, довгу, до 2,5 м, смугу золотної тканини, пов'язану петлею навколо плечей, так само як паліум, мал. 5 а). В деяких випадках одягали ще й мантію — своєрідний плащ півкруглого крою, який накидали на плечі й застібали спереду, вгорі і знизу, біля подолу. Особливе вбрання — сакос — носив замість фелона патріарх (мал. 5 а). Це був той самий далматик, але схожий на нарамник, не зшитий з боків і внизу рукавів, де він застібався на круглі ґудзики за допомогою двох повітряних петель. Спереду по центру сакос, завжди пошитий із золотних тканин, оздоблювали широкою орнаментальною смугою. З часу фактичного розділення церков обов'язковим для всього православного духівництва було носити бороду, вуса й довге волосся, що спадає до плечей. Звичай голити зверху на голові кружок—тонзуру, який існував раніше, зник уже в VIII ст. (з того часу тонзура стала характерною тільки для католицького духівництва). 

Мал. 6 Костюм православного духівництва. Візантія. Кінець IV - середина XV ст. а) священик  у стихарі, єпитрахилі і фелоні б) схема крою фелона.  Рис. 6 Костюм православного духовенства. Византия. Конец IV - середина XV вв.

Жіночі  костюми

наверх

До основних видів візантійського жіночого одягу належали пізні римські туніка Жіночі костюми й далматик. При цьому вони були схожі на чоловічі, відрізняючись від них хіба що завжди повною довжиною, до ступень, навіть у народному костюмі (мал. 7 а, б, в). Лише зрідка далматики робили коротшими за нижню туніку. Єдиним власне жіночим одягом була коротка, до колін, верхня безрукава туніка (або вузький колобіум, що нагадувала пізню римську туніцелу (мал. 7 б). Крім того, на відміну од чоловіків, замість плаща жінки носили ще пізню римську палу, яка у представниць знаті драпірувалася особливим способом, туго загортала фігуру й була підперезаною (мал. 8 а, б, в). Замість пали жінки нерідко носили звичайний плащ-мантію, накинутий на плечі й застебнутий в центрі під шиєю або на грудях (мал. 7 а), а в ранній період (знатні жінки) — хламиду. Костюм доповнювала вуаль. Накинута на голову, вона спадала по спині, як покривало. Довжина вуалі залежала від суспільного становища жінки. У народі вона була невеликою і спускалася лише на плечі. У знатних жінок вуаль сягала підлоги й нерідко підбиралася правою рукою; часто її виготовляли з напівпрозорих тканин (мал. 8 в). Найпоширенішою жіночою зачіскою були заплетені коси, укладені навколо голови валиком чи рулоном, так що вуха зовсім прикривалися. Упоперек ці валики обв'язували стрічкою, утворюючи навколо голови ніби комбінований з волосся та стрічки пучок (мал. 9 а, б). Дівчата найчастіше розділяли волосся центральним проділом через усю голову до потилиці й випускали з боків дві коси, а зверху часто надівали ободи та капелюшки-чепці (мал. 9 в, г). Капелюшки-чепці носили й заміжні жінки, підбираючи під них коси (мал. 9 е). Жіноче взуття обмежувалося лише туфлями.

Мал. 7 Жіночий костюм. Візантія Кінець IV — середина XV ст.: а) туніка, далматик і плащ-мантія: б! дівчина в туніці й короткій безрукавці (пояс із підвісками); в) вуаль, накинута на голову. Рис. 7 Женский костюм. Византи. Конец IV—середина XV вв.

Мал. 8 Жіноча пала. Візантія. Кінець IV - середина XV ст.: а, б) спосіб драпірування пали; в) пала, задрапірована й підперезана поверх далматика. Рис. 8 Женская пала. Византия. Конец IV - середина XV вв.

Мал. 9. Жіночі зачіски, головні убори. Зразки бордюрів. Візантія. Кінець VI - середина XV ст.: а, б) зачіски з валиками (б — обід); в, г) дівочі зачіски, капелюшки-чепці; д) корона з підвісками і наплічник імператриці; в) капелюшок-чепець; в, ж) бордюри з рослинним мотивом; з, и) типи бордюрів. Рис. 9 Женские прически, головньїе уборьі. Образцьі бордюров. Византия. Конец IV - середина XV вв.

наверх

Автор: К. К. Стамеров – Нариси з історії костюмів. Київ, "Мистецтво" 1978