Західноєвропейські костюми XI—XV ст.

Загальна характеристика костюмів Чоловічі костюми. Основний одяг Верхній плечовий одяг Взуття 12-15 ст. Чоловічі зачіски та головні убори 12-15 ст Приналежності чоловічого костюму 12-15 ст Обладунки та зброя 12-15 ст. Облачення духівництва 12-15 ст. Костюми короля і шута в 12-15 ст Жіночі костюми. Основний одяг 12-15 ст Верхній плечовий жіночій одяг 12-15 ст. Жіночі зачіски та головні убори 12-15 ст Прикраси та приналежності жіночого костюму 12-15 ст

Загальна характеристика костюмів 

Період із XII по XV ст. для більшості країн Західної Європи — час найбільшого розвитку феодального способу виробництва. Це доба так званого розвинутого середньовіччя, яка відкривалася хрестовими походами XI—XIII ст. і закінчувалася великими географічними відкриттями кінця XV ст. Вона характеризувалася швидким розвитком міст як центрів ремесел і торгівлі: їх зростання суттєво впливало на все суспільне життя середньовічної Європи. Міста поступово ставали не тільки основними економічними центрами, а й культурними осередками. Саме в містах наростала боротьба проти феодальної залежності, за економічну свободу і політичне самоврядування, яка породжувала ідеї свободи особи і прав людини, закладала основи майбутнього гуманізму доби Відродження. У містах з'явився новий соціальний прошарок феодального суспільства — бюргерство, що складалося з ремісників, організованих у цехи, та купців, об'єднаних у гільдії. Бюргерство підтримувало боротьбу королівської влади за об'єднання роздроблених феодальних володінь у централізовані держави. Проте зростання міст відбувалося в рамках дальшого розвитку феодальних відносин, що ґрунтувалися на експлуатації мас залежного, безземельного і безправного селянства привілейованим класом землевласників-феодалів. Це зростання, супроводжуване швидким розширенням потреб феодалів, поглиблювало соціальну прірву між двома основними антагоністичними класами.

У розглядуваний період інтенсивно зростала розкіш у побуті панівного класу феодалів за рахунок посиленої експлуатації трудового народу, приреченого на злидні й зубожіння. Уявлення про цю розкіш може дати бенкет у герцога Бургундського Філіппа Доброго 1454 р., де на одному із столів було поставлено грандіозний паштет, усередині якого розташувалося 26 музикантів. Розкіш почала поширюватись і в колах верхівки бюргерства. За таких умов класова боротьба, природно, загострювалась, селянські повстання неодноразово спалахували в різних країнах: Жакерія — у Франції (1358), повстання під проводом Уота Тайлера — в Англії (1381) та ін. В обстановці поляризації класів і загострення класової боротьби, посиленої участю в ній бюргерства та міської бідноти, сильніше виявлялася станово-класова диференціація і в костюмі. Насамперед костюмом намагалися підкреслити свою станову відособленість і зверхність представники панівної феодальної верхівки. Вже з кінця XII ст. і особливо у XIII ст. феодальна знать вдавалася до прикрашення костюма знаками свого «благородного» походження, запозиченими з родових гербів, які були на щитах рицарів. На плащах-мантіях та верхньому вбранні обох статей почали вишивати гербові, так звані геральдичні, фігури. При цьому, оскільки відмітною особливістю кожного герба були не тільки певні геральдичні фігури, а й колір у строго встановлених поєднаннях, виник дуже примхливий і дивовижний барвистий одяг. Станово-класова відособленість костюма феодальної знаті виявилася й у намаганні зробити його непридатним для умов трудового життя, підкреслити в ньому непричетність феодалів до «огидної» праці. Ця тенденція, що лише накреслилася в добу раннього феодалізму, в період розвинутого середньовіччя набула цілковитого завершення. Вона виявлялася, по-перше, в подовженні і чоловічого, і жіночого одягу, крій якого сковував рухи, а також у великому захопленні вбранням, котре волочилося по землі й плуталося в ногах; по-друге,— у запровадженні з XIV ст. занадто вузького одягу, особливо в чоловічих костюмах, які неможливо було ні одягти, ні зняти без сторонньої допомоги; по-третє,— у поширенні незручних, надзвичайно екстравагантних деталей одягу та елементів костюма, як, наприклад, звисаючі до землі і навіть такі, що волочилися по землі, рукава, дуже довгі вузькі носки в чоловічих черевиках XIV—XV ст., грандіозні жіночі головні убори XV ст. тощо. З XIII, і особливо з середини XIV ст. переважно в Німеччині на одяг нашивали бубонці, які своїми звуками мали попереджати народ про наближення знатної особи, їх прикріплювали до поясів, наплічників, іноді навіть до носків туфель та головних уборів, а також носили підвішеними на спеціальному плечовому перев'язі. Зникли бубонці приблизно до середини XV ст. Станово-класове відособлення костюма феодальної знаті підтримували й відомі «закони проти розкошів», які особливо часто видавалися в країнах Західної Європи в період а другої половини XIII ст. аж до XV ст. Ці закони мали насамперед забезпечити привілеї розкошів у костюмі лише для феодалів, не дозволяючи рівнятися з ними міському бюргерству, яке швидко збагачувалося, а також обмежити зростаюче марнотратство на костюми й самих феодалів, що загрожувало їм збідненням і навіть розоренням. Такі закони передбачали суворе регламентування (щоправда, безуспішне) багатства костюма кожного стану та групи населення, починаючи од панівної феодальної верхівки й кінчаючи простим трудовим народом.

У період розвинутого середньовіччя костюм бюргерства повністю ще не виділявся. Типи і форми одягу в міських верств населення залишалися такими самими, як і у феодалів. Помітна різниця почала намічатися поступово. У міському костюмі, наприклад, не було довгих шлейфів у жіночих платтях, довгих носків туфель, довгих, аж до землі, рукавів, бубонців тощо, не говорячи вже про гербові знаки на одягові. Вбрання більше пристосовували до повсякденного ділового життя: для нього властиві скромніші, темні, практичні кольори, міцні тканини, серед яких першорядну роль починало відігравати сукно. Прикрасам теж надавали менше уваги. Місто сприяло відродженню в костюмові форм, що відповідали природним особливостям фігури. Цей новий для середньовіччя принцип побудови костюма привів до поступового запровадження дедалі вужчого, облягаючого одягу, який підкреслював фігуру. В жіночому костюмі, у верхній його частині, це виявилось уже у XII ст. В чоловічому костюмі найвужчий одяг з'явився в другій половині XIV ст. Починало змінюватись і ставлення до проблеми оголення тіла, а XIV ст. шийний виріз жіночих платтів помітно понижувався та розширювався, утворюючи переважно овально, що відкривало шию і частину плечей, декольте, а в XV ст. вже вдавалися до глибокого трикутного декольте не тільки спереду, а й ззаду, на спині. Груди нерідко наполовину були оголені.

Отже, в розглядуваний період у костюмах відбувалася боротьба двох тенденцій: а) намагання приховати тіло під одягом, знівелювати його форми, тобто тенденція, пов'язана з пануючим у середні віки християнським релігійним світоглядом; б) прагнення виявити в костюмі фігуру людини, підкреслити природні форми її тіла, тобто нова тенденція, що зародилася у феодальному місті в умовах наростаючої боротьби проти нав'язаних релігією протиприродних форм життя.

Поступово формувався й народний костюм, тобто костюм основної маси трудящих — селян та міської бідноти. Хоч у ньому також дотримувались, в основному, тих самих типів і форм одягу, що і в костюмі феодалів та бюргерства, проте він мав і суттєві відмінні риси. Не говорячи вже про низьку якість тканин, переважно дешевих, грубих шерстяних чи полотняних, і цілковиту відсутність прикрас, народний костюм виключав химерну надмірність костюмів знаті, зовсім неприйнятну в умовах трудового життя. Навпаки, в народному костюмі ще зберігалися архаїчні форми одягу, успадковані від періоду раннього середньовіччя. У чоловічому костюмі продовжував побутувати зручний для роботи короткий одяг, який ніколи не сягав нижче литок.

Це збереження короткого чоловічого одягу, що проник і в середовище бюргерства, послужило основою для його появи в середині XIV ст. і в колах панівних класів. З того часу й до кінця періоду поряд з довгим чоловічим одягом носили й короткий, який іноді майже витісняв довгий (як наприклад, у другій половині XIV ст.), а іноді існував з ним паралельно (як у XV ст.). При цьому довгий одяг поступово ставав елементом костюма лише певних верств населення, а саме: королівських радників та міністрів, суддів і прокурорів, адміністративних чиновників, представників професій розумової праці (викладачів та студентів університетів, лікарів, адвокатів) і, звичайно, духівництва. Короткий одяг перетворився ніби на загальногромадянський, особливі улюблений молоддю. Так з'явився поділ людей на «людей короткого вбрання» і «людей довгого вбрання», що зберіг частково своє значення і надалі. На формування костюма великий вплив мав готичний стиль, який виник у середньовічних містах XII ст. і став панівним стилем XIII—XV ст. Риси цього стилю особливо яскраво виявилися в архітектурі та в декоративно-ужитковому мистецтві. Характерні для готики стрільчатість, прагнення до вертикального членування, до витягнутих, подовжених ліній, до витончених і загострених форм мали відбиток і в костюмі: в його конфігурації, силуеті, в окремих деталях і навіть у цілому костюмі. Найповнішого розвитку готичні стилістичні риси досягали в костюмі феодальної знаті XV ст., коли пізня готика стала витончено-вишуканою і відзначалася дедалі більшою умовністю і стилізацією. Саме в цей період з'явилися вузькі, загострені носки чоловічих черевиків, що з середини XIV ст. перетворилися на карикатурно довгі «дзьоби», високі головні убори, особливо тонкі вгорі ковпаки-конуси, які досягали в XV ст. дивовижної висоти, різні видовжені, звисаючі кінці капюшонів та інших головних уборів, ноясів та рукавів, оздоблення одягу вирізаними зубчиками чи подовженими фестонами, а з XV ст.— паралельними вертикальними складками від верху одягу до його подолу. З готичним стилем пов'язано походження трикутних загострених декольте жіночих платтів XV ст., гоління волосся ззаду, на потилиці (для подовження шиї) та спереду, на чолі (для видовження обличчя), що практикувалося серед жінок у XV ст.

Під впливом готики формувався силует костюма. Бажання створити витончений, витягнутий вертикально, худорлявий силует було додатковим фактором, що стимулював поширення дедалі вужчого, облягаючого одягу і в чоловіків, і в жінок. Ідеалом жіночої краси все більше ставала худорлява висока фігура з довгими й тонкими ногами та руками, з невеликими кулястими грудьми й вузькими стегнами, з довгою шиєю, видовженим обличчям і високим вузьким чолом. Модними стали блідість і навіть хвороблива жовтавість обличчя. Цьому ідеалові відповідали у костюмі довге плаття, що волочилося по землі, або з обтягнутим торсом та подовженою низькою талією, часто підкресленою поясом на стегнах, або (з XV ст.) з дуже високо стягнутою талією та спідницею, що прикривала поперековий вигин та ширину стегон.

Готичний силует жіночого костюма знаті ускладнювався ще й особливою осанкою, яка мала надати фігурі величності. Верхню частину торса «відкидали» наскільки можливо назад, а живіт, навпаки, випинали вперед. Щоб посилити таку вигнутість силуету, в XV ст. в широкій донизу від лінії талії спідниці плаття зосереджували зборки спереду на животі чи навіть підкладали під плаття на живіт невеликі простьобані подушки (так звані боси). В чоловічому костюмі готичним смакам відповідав або довгий одяг, що взагалі вертикально подовжував фігуру, або, починаючи з середини XIV ст.,— дуже короткий, з низькою талією та поясом на стегнах одяг, який відкривав ноги у вузьких, обтягнутих панчохах-штанах з довгими загостреними носками. У XV ст. одяг почали стягати в талії, а рукава — шити з високими головками, що стирчали.

Відмінність між жіночим і чоловічим костюмами, яка спочатку була непомітною у зв'язку з поширенням серед чоловіків довгого одягу, починала різко впадати в око з появою короткого чоловічого одягу другої половини XIV ст.

Пізніше це виявилось «генеральною лінією» еволюції західноєвропейського костюма, яка остаточно стабілізувалася вже в добу Відродження. Чоловіки носили відносно короткий, вище колін, одяг, а також штани й панчохи. Жінки одягали довге, принаймні не вище кісточок ступень, плаття.

Доба розвинутого феодалізму була періодом значного розвитку текстильної ремісничої промисловості. Візантія та Арабський Схід до XIII ст. втратили своє монопольне становище у виробленні дорогих узорчатих та інших високоякісних тканин. Нові європейські центри швидко освоїли виробництво таких тканин. Італійські міста (Лукка, Флоренція, Генуя та Венеція), а пізніше, в XIV—XV ст., і фландрські (Брюгге та Гент) славилися різноманітністю вироблюваних тканин. Основним матеріалом для виготовлення одягу продовжували бути шерстяні тканини, серед яких перевагу надавали сукнам, особливо флорентійським та фландрським. У народних костюмах і серед більшості міського населення шерстяні тканини переважали. Проте використовували і льняні тканини — від грубого полотна до досить топких полотен XV ст.— здебільшого північнофранцузького, фландрського та голландського походження, з яких виготовляли насамперед жіночі хустки та покривала. У побут вперше почали проникати італійські бавовняні тканини як простіші (типу саржі, бязі), так і тонкі (що нагадували батист та муслін), які йшли на жіночі вуалі. Шовк, популярний лише серед верхівки феодальної зпаті, з XIV ст. почали широко використовувати для виготовлення одягу всіх панівних верств і навіть частини міського бюргерства. Шовкові тканини з Італії (на кінець періоду — особливо з Венеції) і почасти з Іспанії ставали дуже різноманітними. Поряд з легшими тканинами типу дама, тафти, камки, дуже тонкими фулярами, крепами, камлотом (креп із шовком) широко зверталися до важкої парчі, а з XIV ст,— і до бархату, нового, раніше майже не відомого у Європі матеріалу.

З самого початку періоду звичайним явищем стало оздоблення одягу хутром (особливого розвитку воно набуло в XV ст.). Для оздоблення одягу по подолу, шийному вирізу, рукавах, для підбивання теплих капюшонів тощо у народному костюмі застосовували дешеві хутра із зайця, вовка, лисиці, собаки. У костюмах знаті улюбленим хутром були куниця (для чоловічого одягу) та горностай (для жіночого). Дуже характерним було оздоблення одягу, насамперед чоловічого, зубцями та фестонами, що з'явилися в XII ст. і збереглися до середини XV ст. Ними оздоблювали основний одяг по подолу та на рукавах, головні убори, наплічники і навіть взуття. У кінці періоду їх замінили вертикальні «готичні» зборки та складки, переважно бантові та стрічні.

Кольорова гама одягу стала значно багатшою, ніж у попередній період. До XV ст. вона була переважно яскравою, з контрастним поєднанням двох, трьох або чотирьох кольорів. Цьому сприяло поєднання (особливо в XIII ст.) геральдичних кольорів для пофарбування одягу. З'явилося вбрання, поділене, як щити (за частинами) на два (міпарті) і навіть на чотири (екартеле) кольори. На кольори костюм поділяли здебільшого по вертикалі, причому в чоловічому костюмі міпарті двом кольорам панчіх-штанів відповідали такі самі два кольори верхнього одягу, тільки протилежно розташовані, іноді — при різнокольорових рукавах. Жовтий колір (як геральдичний) відтоді широко використовували в комбінуванні з іншими кольорами. У XV ст. костюми міпарті поступово зникли, насамперед у жінок; двоколірність зберігалася лише в чоловічих панчохах-штанах. У народному костюмі, а згодом і в костюмі бюргерства переважали завжди скромніші, темні та приглушені тони: темно-зелений, темно-синій, бордо, червоно-коричневий, рудо-бурий (так званий фов), фіолетовий, сірий та чорний. Лише до середини XV ст. ці кольори проникли з міста в костюм феодалів, витісняючи яскраві тони.

Поступове поширення дедалі вужчого одягу й дедалі більше прагнення виявити в костюмі природні форми тіла вимагали введення ряду нових технічних прийомів пошиття одягу. Дуже вузькі жіночі плаття, які туго облягали торс, іще в XIII ст. зумовили появу шнурованих розрізів на боках, спині, рідше спереду, які сягали талії. Пізніше, в другій половині XIV ст., надмірна незручність вузького чоловічого короткого одягу змусила довести ці розрізи до подолу і, отже, зробити його розстібним. Так уперше в історії західноєвропейського костюма з'явився розстібний одяг з розрізом на спині чи спереду, який побутував поряд з накладним одягом попередньої доби. Разом з тим, бажання зберегти при облягаючому торс жіночому платті простору, в складках чи зборках, спідницю, що волочилася по землі, стимулювало вставляння в неї клинців. Наступним етапом на цьому шляху був перехід до одягу з відрізним ліфом, відомим ще в XII ст., але ширше запроваджуваним у жіночому і в чоловічому одязі лише в кінці XIV ст. Завершальним технічним досягненням, що відповідало вимогам створення облягаючих форм платтів у їхній верхній частині при збереженні просторої спідниці, було винайдення виточок, вперше застосованих в жіночих платтях у кінці XIV от. Виточки спочатку робили у вигляді вирізаних під пахвами (в нижній частині пройми) клинців, краї яких потім зшивали. З такою самою метою розрізували й облягаючий одяг (жіночий ліф та чоловічий короткий жакет) на кілька викроєних відповідно до особливостей фігури частин з наступним їх зшиванням, що ввійшли в практику у кінці XIV ст. Дедалі більше звуження одягу зумовило остаточний перехід до вставних рукавів, а з XIII ст. майже зовсім відмовилися од суцільнокроєних. Прагнення туго обіпнути тіло тканиною без складок у XIV ст. привело до підбивки чоловічого одягу клоччям чи ватою. Нарешті в XIV ст. і в чоловічих (як і в жіночих) костюмах з'явилися коміри. Вони були переважно стоячі або відкладні, причому відкладні розташовували шаллю, утворюючи вилоги.

Протягом усього розглядуваного періоду — близько 400 років — західноєвропейський костюм у своїй історичній еволюції пережив три основних етапи. На першому етапі — з XII ст. до середини XIV ст.— переважав довгий чоловічий і жіночий одяг. Облягаючий фігуру вузький одяг зустрічався ще рідко, і готичні стилістичні риси в костюмі не були виразними. Другий етап — з половини XIV до першої чверті XV ст.— вже різко позначений появою короткого чоловічого одягу та яскраво окресленою тенденцією до максимального звуження одягу обох статей; одяг відтоді мав виявляти форми тіла. Вперше набував великого поширення розстібний тип крою. Готичний стиль наклав свій чіткий відбиток і на загальний силует костюма, і на окремі його деталі. Виразними стали подовжена талія та вузькі, обтягнуті стегна. Третій етап, що почався приблизно з другої чверті й закінчився в кінці XV ст., являв собою ніби кульмінацію основних тенденцій середньовічного костюма, які формувалися протягом попередніх етапів.

Готика тоді дістала найповніше вираження — в утрирувано-примхливих, занепадницьких формах свого пізнього, так званого «рицарсько-придворного» етапу розвитку. Костюм цього етапу породив ряд нових, своєрідних, часто екстравагантних форм і мав різко виражений вузькокласовий, становий характер. З'явившись історично в придворних колах Бургундії (тоді однієї з великих і багатих феодальних держав Західної Європи), а потім поширившись і у Франції, цей костюм XV ст. дістав назву франко-бургундського. Він швидко поширився по Західній Європі, за винятком хіба що Італії, де в той час, унаслідок особливостей її розвитку, формувався новий костюм Відродження.

Чоловічі костюми

Основний одяг

наверх

Протягом XII, XIII та половини XIV ст. основним чоловічим одягом залишалася туніка-кота, повної, до ступень або принаймні до середини гомілок, довжини (мал. 1 б). Короткими були народні коти, що, як і раніше, сягали колін, а іноді литок (мал. 1 г). Поступово кота ставала вужчою у її верхній частині, а в нижню її частину почали вставляти клинці з боків, а пізніше (в XIV ст.) — ще спереду і ззаду.

Мал. 1 Чоловічі верхні коти. Західна Європа. XI—XIV ст.: а) схема крою верхньої коти XII ст.; б) верхня кота XIII ст.; в) схема крою верхньої коти XIII—XIV ст.; г) коротка кота XII— XIV ст. (народний тип). Рис. 1 Муясские верхние котты. Западная Европа. XI—XIV вв.

З XIII ст. довгий суцільнокроєний рукав коти замінився вставним, ще вужчим; особливо внизу, біля кисті. Такий дуже вузький рукав зумовив появу підпахвової вставки-ластовиці (часто широкої, мішковидної) та розрізування нижньої частини рукава до ліктя й застібання його на ряд дрібних ґудзиків (мал. 1 в, г). Були також подовжені рукава (на 10—15 см довші від руки), які давали можливість призборити їх до ліктів і таким чином забезпечити вільні рухи у ліктьових суглобах. Рукав коти часто закінчувався округлим розтрубом, що закривав половину кисті. Як і раніше, на коті завжди зберігалися високі (на 50—80 см) розрізи внизу — спереду та ззаду чи з боків, або — і ті й ті в одній коті, особливо необхідні для призвичаєних до верхової їзди феодалів. У народній, коротшій коті завдяки передньому розрізові зручніше було підтикати одну або обидві пілки одягу під пояс на час роботи. Коту, як завжди, підперізували, але через те, що вона була вузькою, в XIII—XIV ст. напуск на пояс поступово зник. Відтоді почали носити декоративні пояси, спереду зав'язуючи й випускаючи кінці майже до колін (мал. 1 б). Водночас на подолі коти виникли різної форми фестони та зубці.

З другої половини XIV ст. довга кота майже зовсім вийшла з ужитку, особливо в костюмі знаті, і не тільки як верхній, а й як нижній одяг. Замість неї було запроваджено коротку, до стегон, камизу, схожу на сучасну чоловічу сорочку, що пояснюється переходом до короткого верхнього одягу, який цілком або майже цілком відкривав ноги. Але поряд з короткою сорочкою, яка тоді не так часто зустрічалася, у другій половині XIV ст. з'явився новий, уже розстібний, короткий нижній одяг, що надягався під верхній одяг або під обладунок. Це вузька коротка куртка — пурпуан, чи дублет, завдовжки до стегон, з вузькими рукавами, яку спочатку одягали для того, щоб підв'язувати до неї панчохи-штани (мал. 2 а). Куртку застібали на ґудзики або туго зашнуровували, на грудях підбивали клоччям чи волоссям. Підперезаний ремінцем (мал. 2 б) пурпуан (чи дублет) у XV ст. і в народі почали носити як верхній одяг. А без рукавів і нерідко пошитий із шкіри, його використовували у військовому костюмі XIV—XV ст., одягаючи й поверх обладунку. Чоловічий костюм розглядуваного періоду відзначався великою різноманітністю форм верхнього одягу, що послідовно приходили на зміну одна одній протягом чотирьох століть. Уже в XII ст. серед знаті з'явилося оригінальне довге, глухе тунікоподібне вбрання бліо (мал. 2 в), яке проіснувало до XIII ст. В цьому одязі помітне прагнення поєднати вузьку верхню його частину з просторою, пишною нижньою частиною за допомогою відрізування. Це перший за часом одяг, який складався з двох частин: верхньої, що являла собою звичайну туніку з суцільнокроєними довгими, переважно воронкоподібними рукавами, але дуже вузьку, що облягала торс і досягала тільки до лядов, де вона зрізана була півколом, випуклим донизу, і нижньої — у вигляді спідниці. Така спідниця складалася з двох окремих шматків тканини півкруглої форми завдовжки близько 1 м, які пришивалися до низу корсажа спереду і ззаду, але не на всьому протязі прямої сторони, а лише в центральній своїй частині. Таким чином спідниця-бліо, коротша за коту, утворювала спереду і ззаду ніби півкруглий фартух, укорочений до боків, з концентричними складками, що розходились від центра знизу догори. На боках нижче стегон утворювалися розхили поміж двома половинами спідниці, прикриті непришитими її кінцями

Мал. 2 Чоловічі костюми. Західна Європа. XII—XV СТ.: а) дублет, панчохи-штани XIV ст.; б) коротка куртка, панчохи-штани, капюшон з наплічником, чоботи XIV—XV ст. (народний тип); в, г) бліо  XII—XIII ст. (г — схема крою спідниці). Рис. 2 Мужские костюмы. Западная Европа. XII—XV вв.

 Обов'язковим елементом чоловічого костюма були панчохи-штани. Дуже вузькі, що Майже туго, наскільки дозволяв матеріал, облягали ноги, вони майже протягом усього періоду ду являли собою не з'єднані між собою панчохи, натягувані зі ступні аж до самого верху спини. Тут їх прикріплювали шнурком до пояса камизи, до нижнього краю коротких, ніби труси, штанів (що їх носили просто на тілі), або — з другої половини XIV ст.—до подолу пурпуана (мал. 2 а). Лише з XV ст. у франко-бургундських костюмах їх вперше з'єднали разом, так що вони утворили справжню «пару штанів», схожих на рейтузи або сучасні колготи. Зшивали їх за допомогою вставляння поміж окремими штанинами (панчохами) двох клинців — спереду і ззаду. Оскільки не було трикотажних, в'язаних тканин, шити такі панчохи-штани було важко. їх доводилося зшивати з численних шматків різних розмірів, залежно від форми та повноти ніг. Крім того, щоб надати ногам гарної форми, під тканину на штанах підшивали підкладку — «товщинку».

Мал. 3 Рукав чоловічої коти. Геральдичні гербові фігури. Західна Європа. XI—XV ст.: а) рукав коти з напуском на кисть; б, в) геральдичні гербові фігури (б — лілія, в — пантера). Рис. 3 Рукав мужской котты. Геральдические гербовые фигуры. Западная Европа. XI—XV вв.

Побутування вузьких панчіх-штанів настільки вкорінилося, що з XIV ст. вони стали переважаючим типом одягу і серед широких народних мас, які до того часу носили просторіші штани типу «варварських» брака, або короткі, до колін, штани (доповнювані ще й гетрами із шкіри чи грубої тканини, що охоплювали гомілки та коліна й підв'язувалися вгорі та внизу шнурками).

Тканини на початку періоду були ще гладенькі, безузорні, пофарбовані. Для одягу трудящих верств суспільства і середнього бюргерства вони правили за основний матеріал протягом усього розглядуваного періоду.

Мал. 4 Геральдичні гербові фігури. Орнамент бордюрів.Західна Європа. XI—XV ст.: а) лев; б) дельфін; в) орел; д) рослинний орнамент бордюрів; є) хрест; е) башта; ж) грифон; з) русалка. Рис. 4 Геральдические гербовые фигуры. Орнамент бордюров. Западная Европа. XI—XV вв.

В XIII ст. в костюмах знаті поширилося оздоблення одягу гербовими знаками, що зображували тварин, фантастичні істоти та інші геральдичні фігури (мал. 3 б, в; мал. 4 а, б, в, е, в, ж, з). Поступово, до XIV ст., ці геральдичні знаки і фігури втратили свій зв'язок з гербами і стали звичайними декоративними мотивами, які використовували для орнаментальних узорів поряд з геометричними й рослинними. З другої половини XIV ст., і особливо в XV ст., все частіше почали з'являтися узори лише рослинних мотивів, трактованих більш реалістично (мал. 4 г, д). При цьому візантійський метод вписування узору в геометричні фігури (кола, ромби, багатокутники) зовсім зник. Улюбленими рослинними мотивами ставали гранатове яблуко, тюльпан, гвоздика. Узори наносили на тканину різними способами: вибійкою, тканням, вишиванням. Дуже типова для раннього середньовіччя бордюрна орнаментація одягу у вигляді горизонтально розташованих декоративних смуг навколо шийного вирізу, по подолу, біля зап'ястя рукавів тощо зберігалася лише в XII ст. і почасти XIII ст. Пізніше вона майже зовсім зникла, оскільки суперечила готичним вертикальним лініям.

М а л. 5 Чоловічі нарамники. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а) загальний вигляд цикласа з міпарті та схема його крою; б) склавин; в) табар герольда з екартеле та схема його крою. Рис. 5 Мужские нарамники. Западная Европа. XIII—XIV вв.

Верхній плечовий одяг

наверх

До верхнього чоловічого одягу належали нарамники, дуже поширені серед усіх верств західноєвропейського суспільства, особливо в XIII—XIV ст. Нарамник являв собою довгий суцільний шматок тканини, перегнутий у плечах, який одягався через отвір для голови (розташований на плечовому згині), вільно звисав спереду та ззаду й залишався незшитим з боків (де іноді його сколювали). Довжина та ширина нарамника були не однаковими, що створювало багато різноманітних його форм. Нарамник-циклас (мал. 5 а) розширювався від плечей донизу, довжиною сягав литок або трохи вище і мав невеликий і глибокий передній розріз біля шиї та внизу. Часто його носили непідперезаним. Нарамник-склавин (мал. 5 б), навпаки,— дуже широкий у плечах, його краї спадали на верх рук (іноді майже до ліктів) у вигляді крил пелерини. Нижче він був вужчий, рівніший, або ж розширений донизу і покривав увесь торс. Довжиною склавин сягав середини лядов (форма, поширена серед народу), колін або литок. Короткий варіант його підперізувався, а довгий — ні. Табар герольда (мал. 5 в) — де укорочений варіант склавина, завдовжки до стегон і з короткими, незшитими внизу рукавами дзвоникоподібної форми. Він мав лише шийний округлий виріз, ніколи не підперізувався і був покритий гербовими знаками на тлі різних геральдичних кольорів. Такий табар особливо популярним був у XIV- XV ст. У франко-бургундських костюмах XV ст. табаром вважали також улюблений франтами запозичений з Італії короткий, до стегон, зовсім рівний, без розширення в плечах нарамник, який носили непідперезаним (мал. 6 в). Скапулер (мал. 6 а, б) — нарамник, досить широкий у плечах, але дуже звужений у нижній частині (схожий на нарамник монахів раннього середньовіччя). Носили його довгим, до литок, і непідперезаним. В костюмі орденських рицарів та знатних сеньйорів XV ст. почали носити дуже широкий згори до низу і довгий, що аж волочився по землі, розкішний нарамник мантію. Бічні кінці його з обох боків відгорталися на плечі, відкриваючи багату підкладку.

Мал. 6 Чоловічі нарамники. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а) скапулер; б) схема крою скапулера; в) короткий нарамник. Рис. 6 Мужские нарамники. Западная Европа. XIII—XIV вв.

Нерідко нарамники типу циклас, склавин та скапулер мали пришиті до них капюшони з комірами-наплічниками.

Коли нарамники почали зшивати з боків під руками, з'явився новий, також дуже поширений вид верхнього одягу XIII—XIV ст.— чоловіче безрукаве сюрко з глибокими проймами та широкою плечовою частиною. Різновидом безрукавого сюрко був і сюрко з проймами, дуже широко вирізаними за рахунок частини передніх та задніх пілок, що далеко заходили за спину й особливо на груди і спускалися майже до стегон (мал. 7 б, в). До такого сюрко В XIII ст. пришивали в плечах широкі й довгі фальшиві, незшиті рукава-крила, що спадали з боків на руки та ззаду на частину спини (мал. 7 г). Усі типи сюрко, як правило, не підперізувалися, і їхні подоли нерідко оздоблювали зубцями-фестонами або хутряним облямуванням. Від сюрко походить гардкор (мал. 8 а, б) — теплий одяг XIII ст., завдовжки до литок або до кісточок. Характерною ознакою його були вставлені в пройми широкі й довгі рукава, здебільшого призборені вгорі. Часто довші, ніж руки, а іноді навіть до стегон, такі рукава (прямі або трохи розширені донизу) були своєрідною муфтою для зігрівання рук. Щоб забезпечити рухомість, руки можна було просовувати в розрізи рукавів, розташовані на їхньому внутрішньому боці. Гардкор доповнювали пришитим капюшоном з коміром-наплічником. Довгий передній розріз унизу гардкора робили для того, щоб зручніше було сідати на коня. Кінці рукавів та прорізи в них, шийний виріз, краї капюшона й поділ нерідко оздоблювали хутряним облямуванням.

Мал. 7 Чоловічі сюрко. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а, б, в, г) типи сюрко (г — сюрко з фальшивими рукавами.) Рис. 7 Мущские сюрко. Заподнал Европа. XIII—XIV вв.

З середини XIV ст. серед феодалів почав побутувати перший за часом короткий розстібний верхній одяг середньовіччя - котарді (мал. 9 а, б, в), який проіснував до початку XV ст. Він був дуже вузький в усіх своїх частинах, навіть нижня його частина зовсім не розширювалася й тісно облягала стегна. Хоч талію в котарді стягали досить туто, проте лінія її різко не підкреслювалася і здавалася заниженою і подовженою, тим більше, що пояс носили низько на стегнах. Отже, протиставлення тонкої талії ширині стегон не було. Коротке, до стегон, котарді повністю відкривало ноги й зовсім видозмінювало зовнішній вигляд чоловіка порівняно з попереднім періодом. У цьому вузькому котарді необхідно було робити наскрізний розріз, завдяки чому він перетворився на розстібний одяг, що застібався переважно спереду аж до низу на густий ряд ґудзиків. Котарді кроїли з чотирьох шматків, вирізаних по фігурі. Потім почали запроваджувати й відрізний по талії крій (мал. 9 а). Бічні шви іноді зшивали не повністю, залишаючи внизу невеликі розрізи, які нерідко застібали на ґудзики. Вставні рукава котарді були, як правило, також вузькі, найчастіше короткі, до ліктів. Внизу до них часто пришивали довгі (від 1 до 1,5 м) смуги тканини (завширшки 7—10 см), що спускалися аж до землі (мал. 9 б). Тоді ж почали шити й довгі, вузькі або дуже примхливої форми рукава, наприклад, дзвоникоподібні, оздоблені внизу зубцями (мал. 9 в), або мішковидні з розрізами для рук тощо. Одні котарді вже мали комір — досить високу стійку, інші — високий шийний виріз. Для пошиття котарді використовували й узорчаті тканини, шовк, бархат. Унизу вздовж подолу їх часто оздоблювали фестонами та зубцями. Дрібних, обшитих тканиною, ґудзиків було дужо багато — мало не сотня — по розрізах з боків та на рукавах. Майже всі котарді на стегнах стягали широким дорогим поясом, оздобленим металевими накладками, вишивками і навіть коштовними каменями. Поширеним верхнім чоловічим одягом, особливо в Німеччині, починаючи з другої половини XIV аж до кінця XV ст., було глухе напівдовге, до колін або до середини гомілок півкаптання — таперт (мал. 10 а, б). Це розширений донизу одяг, найчастіше стягнутий по талії чи трохи нижче поясом, із «спідницею», укладеною від грудей  верху спини вертикальними, призбореними до пояса складками, де їх зшивали, а звідси вони розходилися до подолу. Ці складки, переважно бантові, часто робили у вигляді трубок. Таперт мав широкий, досить низький шийний виріз (круглий чи видовжений), зі спинним невеликим розрізом, або передній грудний розріз, часто до пояса. Нерідко зустрічалися на ньому коміри стоячі, круглі, відкладні, шалеподібні. Такий одяг особливо щедро оздоблювали фестонами та зубцями по подолу, на кінцях рукавів, по краю комірців (зубці і фестони вшивали навіть у плечові та рукавні шви), а також облямовували, а іноді й підбивали хутром. Саме з цим одягом знатні франти почали носити дзвоники, прив'язуючи їх до поясів, комірів, рукавів. Таперт швидко поширився серед бюргерства і став його улюбленим верхнім одягом.

Мал. 8 Чоловічий гардкор. Західна Європа. XIII ст.: а) схема крою; б) загальний вигляд. Рис. 8 Мужской гардкор. Западная Европа. XIII в.

Мал. 9 Чоловічі котарді. Західна Європа. XIV ст.: а, б, в) види котарді (а — з відрізною талією, б — з міпарті, в — з дзвоникоподібними рукавами). Рис. 9 Мужские котарди. Западная Европа. XIV в.

З початку XV ст. котарді витіснив інший вид короткого чоловічого розстібного верхнього одягу - жакет (11 а, б, в), який став основною формою короткого варіанту франко-бургундського костюма. Жакет від котарді відрізнявся, по-перше, тим, що його туго стягали поясом у талії, а не на стегнах, а його нижня частина, здебільшого ще коротша, ніж у котарді, розходилася «спідничкою», розширюючи стегна. Цим іще більше підкреслювалася тонка талія — новий канон чоловічої фігури. Силует костюма помітно змінився. Насамперед з такою самою метою — створити враження тонкої талії — в жакеті розширювали плечову лінію шляхом здуття рукавів на плечах. Жакети шили з дуже високим стоячим коміром, що часто розходився на шиї. Проте нерідко зустрічалися жакети лише з шийними вирізами (комірами), з яких видно було комір нижнього пурпуана.

Мал. 10 Чоловічі тапєрти. Західна Європа. XIV—XV ст. Рис. 10 Мужские таперты. Западная Европа. XIV—XV ев.

До половини XV ст. жакети шили суцільнокроєні, потім почала переважати відрізна по талії конструкція, яка посилювала приталеність. Перевагу надавали розрізу на спині, що забезпечувало гарну суцільну опуклість на грудях за допомогою підбивання волоссям чи клоччям. З другої половини XV ст. оздобленням жакета стали вертикальні складки, вкладені рядами. Сходячись до талії і розходячись до плечей та до подолу, вони замінювали фестонування подолу та інших частин одягу зубчиками.

Мал. 11 Франко-бургундські види чоловічого короткого одягу. Західна Європа. XV ст.: а, б, в) жакети. Рис. 11 Франко-бургундские виды мужских коротких одежд. Западная Европа. XV в.

Мал. 12 Франко-бургундські види чоловічого короткого одягу. Західна Європа. XV ст.: а) журнад; б) перев'яз із дзвониками; в) наплічник з фестонами; г) «погон» з фестонами і зубцями. Рис. 12 Франко-бургундские виды мужских коротких одежд. Западная Европа. XV в.

Мал. 13 Рукава чоловічого одягу. Західна Європа. XIV— XV ст.: а) мішковидний рукав з розрізом; б) кулястии рукав з розрізом; в) подвійний рукав (зверху здутий буф-«маєтр» ); г) трубчастий рукав із розрізом. Рис. 13 Рукава мужских одежд. Западная Европа. XIV—XV вв.

Мал. 14 Рукава чоловічого одягу. Західна Європа. XIV — XV ст.: а, б) дзвоникоподібні рукава (б — з високою головкою); в) рукав типу «жиго» з обшлагом-оборкою. Рис. 14 Рукава мужских одежд. Западная Европа. XIV—XV вв.

Ще одним видом короткого верхнього чоловічого одягу був журнад (мал. 12 а), що з'явився у франко-бургундському костюмі в другій половині XV ст. Це дуже коротка (до пояса або початку стегон) розстібна куртка вільного, неприталеного крою, з невеликим заходом (переважно направо). На плечах спереду та ззаду і в центрі спини на ній закладали бантові складки, які спускалися до подолу. Журнад не підперізували, і найчастіше носили розстебнутим. Рукава його довгі, широкі, прямі, трубоподібні, з розрізами для рук або без розрізів, підбивалися в плечах і мали високу головку, як у жакета. Журнад облямовували хутром навколо коміра, вздовж розрізу, по подолу, на кінцях рукавів та по краях їхніх прорізів.

Великої уваги надавали рукавам. У всіх перелічених видах чоловічого одягу зустрічалося багато варіантів рукавів — від прямих до розширених, дзвоникоподібних донизу, з буфами і звуженнями внизу, біля зап'ясть. Особливо різноманітними були рукава півкаптання — то мішковидні, кулясті (мал. 13 а, б), то дзвоникоподібні (мал. 15 г), то трубчасті (мал. 13 г), з розрізами для рук і без розрізів, але завжди довгі і широкі. Більш ранні — дзвоникоподібні або мішковидні довгі, низько звисаючі рукава (мал. 13 а, б). Пізніше почали переважати вузькі довгі рукава з обшлагами, здуті вгорі й вузькі внизу рукава типу «жиго» (мал. 14 в), і широкі рукава, цілком розрізані від плеча до низу (мал. 14 а, б). З половини XV ст. виникла інша форма рукава — буфи-«маєтри», підняті догори й розширені за допомогою підбивання (мал. 13 в; мал. 15 а, б). Дуже поширені були рукава з розрізами для рук.

Мал. 15 Рукава чоловічого одягу. Західна Європа. XIV—XV ст.: а, б) рукава з "маєтрами" та розрізами; в) рукав, розширений внизу; г) дзвоникоподібний рукав, обшлаг оздоблений зубцями. Рис. 15 Рукава мущских одежд. Западная Европа. XIV—XV вв.

Серед довгого верхнього чоловічого одягу, що з'явився у франко-бургундському костюмі з початку XV ст., слід назвати насамперед розстібний, просторий упленд (мал. 16 а, б), особливо популярний серед знаті протягом першої половини XV ст. Довгий, до п'ят (а в костюмі феодалів він часто навіть волочився по землі), упленд застібався або тільки вгорі (до талії), або в центрі, або взагалі пе застібався, а стягався поясом, то досить туго і високо, то вільніше й низько. В усіх випадках упленд нижче талії розходився так, що було видно ноги, оскільки під нього одягали вже не довгу коту, а короткий дублет або жакет.

Мал. 16 Франко-бургундсъкий чоловічий довгий одяг. Західна Європа. XV ст.: а, б) упленди; в, г) роби (г — з прикріпленою ззаду пілкою). Рис. 16 Франко-бургундские мужсские длинные одежды. Западная Европа. XV в.

У ранніх формах упленда був стоячий комір. Пізніше переважав відкладний комір, вузький або широкий, що прикривав плечі, а в кінці періоду — широко розкритий на грудях. Рукава майже завжди шили довгі й широкі прямі або дзвоникоподібні, які майже сягали землі; їх оздоблювали фестонами чи зубчиками. Вузькі рукава траплялися рідше, вони закінчувалися згаданими вже обшлагами-складками, що спадали на кисть руки.

Іншим довгим верхнім чоловічим одягом, характерним для другої половини XV ст., був роб (мал. 16 в, г) — уже не розстібний, а глухий, лише з довгим розрізом майже до пояса на грудях або спині. На відміну від упленда, роб кроїли вужчим, і майже завжди носили туго стягнутим у талії поясом. Для цього одягу властивими були нижні розрізи спереду або ззаду або ж з боків; вони відкривали ноги так само, як і в упленді. Комір роба був завжди стоячий, високий, а рукава — з високими головками і найчастіше здуті вгорі та звужені донизу. Зустрічалися й вузькі рукава з короткими верхніми ще одними рукавами-буфами, а також, як і в уплендах, спадаючими на кисть обшлагами-складками. Роб, як і жакети, найчастіше оздоблювали вертикальними складками, розташованими рядами від плечей до подолу одягу. Іноді ззаду під комір роба пришивали довгу пілку, закладену складками, яка звисала по спині до самої землі, ніби шлейф (мал. 16 г), що надавало цьому одягові особливої екстравагантності.

Мал. 17 Чоловічі плащі. Західна Європа. XI—XV ст.: а) пенула з капюшоном (народний тип); б) пенула з розрізами для рук;в) пенула з високими вирізами для рук; г) франко-бургундський короткий плащ; д) довга мантія з бічними розрізами і наплічником; е) вузький плащ, вшитий у пройми. Рис. 17 Мужские плащи. Западная Европа. XI—XV вв.

За розвинутого середньовіччя плащі вже не були обов'язковим елементом чоловічого костюма: в колах панівної верхівки до них зверталися все рідше й рідше. Багата мантія стала привілеєм лише верхівки феодального суспільства — можновладних сеньйорів та королів. Серед рядових представників панівного класу плащі майже вийшли з ужитку, особливо з другої половини XIV ст. Однак у народі плащі ще довго і широко побутували. Основною народною формою залишався короткий, півкруглий плащ, який застібався під шиєю і мав капюшон. Поряд з цим плащем знову з'явився плащ-пенула, також з капюшоном (мал. 17 а). У знаті плащ-пенула зустрічався без капюшона, з розрізами для рук, укладений складками й оздоблений фестонами чи зубчиками по подолу (мал. 17 б). Плащ-мантія титулованої знаті, можновладних сеньйорів та королів став круглим (або на 3/4 круга), дуже довгим (що навіть волочився по землі), різної довжини, залежно від розташування розрізу і способу носіння. Діаметр круглого плаща переважно мав 4 м. Найпоширенішими були мантії, розрізані збоку (здебільшого справа), часто навіть з вирізом цілої смуги (щоб розширити розхил, (мал. 17 д), або з вирізом цілого сектора тканини, тобто на 3/4 круга, щоб плащ ширше розкривався спереду, утворюючи бічні складки. Мантії шили з дуже дорогих тканин, а в XIV—XV ст.— з бархату, підшивали яскравою підкладкою й нерідко підбивали хутром, особливо горностаєвим. Доповненням до мантії був комір-наплічник.

У франко-бургундському костюмі XV ст. знову почали відроджуватися плащі, але вже коротші, до стегон, і навіть утрирувано короткі, що ледве сягали талії. Це була або кругла пенула, яку одягали через голову, але яка мала з обох боків (напроти рук) розрізи до плечей, завдяки чому вона ніби розділялася на дві частини (передня заправлялася за пояс, а задня звисала вільно, (мал. 17 в), або улюблені франтами півкруглий плащ до талії, з розрізом збоку і застібкою на лівому плечі (мал. 17 г).

Зустрічався і новий вид плаща, вузький, так званий спинний, що відкривав спереду всю фігуру. Він або вшивався у пройми ззаду та зверху, або тримався на шнурі пов'язаному через груди (мал. 17 е).

Взуття 12-15 ст.

наверх

Основним чоловічим взуттям XII—XV ст. залишалися черевики — м'які, низькі (мал. 18 б) або високі (мал. 18 е) без підборів, які носили у приміщеннях і на вулиці. їх виготовляли вже із шкіри, хоч поряд побутувало ще і взуття з тканини, зокрема з бархату. З XIV ст. все частіше почали зустрічатися півчоботи до литок, особливо в народному костюмі (мал. 18 в, г), а в XV ст.— новий тип взуття — поколінні, а іноді й вище колін, шкіряні чоботи (мал. 18 є, ж), які взували переважно на час полювання та подорожей. Півчоботи й чоботи були завжди м'які, досить вузькі, щільно облягали ноги, тому їх нерідко розрізували збоку й зашнуровували. Чоботи мали закоти, іноді екстравагантної форми. Прийнято було також спускати високий чобіт нижче коліна, призборюючи його на гомілці.

Мал. 18 Чоловіче взуття. Західна Європа. XII—XV ст.: а) низький черевик типу «скорпіона»; б) низький черевик; в, г) півчоботи; д) низький черевик; е) черевик; є, ж) чоботи; з, и, і) пулени. Рис. 18 Мужская обувь. Западная Европа. XII—XV вв.

Мал. 19 Чоловіче взуття, рукавички, сумка, бубонець. Західна Європа. XII—XV ст.: а) дерев'яна колодка під пулени; б} підошва для панчіх-штанів; в, г) рукавички; д) сумка; в) бубонець. Рис. 19 Мужская обувь, перчатки, сумка, бубенец. Западная Европа. XII—XV вв.

Поряд із взуттям, надягнутим поверх панчіх-штанів, продовжували носити на ступні лише самі панчохи-штани, прикріплюючи до них тонку підошву. На вулицю додатково взували ще й дерев'яні сандалі у вигляді колодок, прикріплених до ступні ремінцями (мал. 19 а).

У XII ст. звичайний, трохи загострений носок взуття почав набувати примхливих форм шляхом видовження, закручування спіраллю і загортання догори (мал. 18 а). Таке потворне, дивовижне взуття, відоме під назвою скорпіонів, або пигащів, вважалося дуже модним серед феодалів аж до початку XIII ст. Нерідко його потворність посилювалася ще закотами високого задника, що волочилися по землі (мал. 18 д). Повертаючись у XIII — на початку XIV ст. до висхідної форми а помірної довжини загостреними носками (мал. 18 б), взуття з другої половини XIV ст. знову стало утрируваним, але вже за рахунок дуже видовжених носків (мал. 18 з, и, і). Так виникли зроблені найчастіше з товстої шкіри пулени, носки яких у XV ст. мали 25—30 см, а в окремих випадках досягали 50 см завдовжки. Щоб у них можна було ходити, носки туго набивали волоссям, сіном або клоччям, а іноді ще вставляли в них еластичний дріт.

Нерідко у взутті франтів кінчик носка загортався догори й прикріплювався ланцюжком біля коліна або до вушок взуття (мал. 18 з, і). Довжина пуленів залежала від соціального стану їхніх господарів і часом навіть регламентувалася для окремих верств спеціальними постановами. Серед народу пулени не мали поширення, оскільки в них не тільки працювати, а й вільно рухатись було неможливо. З 1365 року їх було заборонено носити й духівництву.

Чоловічі зачіски та головні убори 12-15 ст

наверх

Прибирання голів чоловіків у період розвинутого середньовіччя не відзначалося особливою складністю чи різноманітністю. У XII ст. переважали зачіски з досить коротко підстриженим волоссям спереду, часто з окремими закрученими пасмами, що спускалися на чоло пучками, схожими на чубок. Ззаду волосся відпускали довге, майже до плечей, і нерідко притримували вузькою пов'язкою (мал. 20 а). У XIII ст., в період найбільшого розвитку романтичного «культу жінки», волосся відрощували довшим і часто завивали в локони (мал. 20 в, г). Пізніше, з другої половини XIV ст., волосся почали підстригати вже па рівні вух, запроваджуючи хвилеподібне завивання його з боків та ззаду (мал. 20 д, е) і роблячи невеликий центральний проділ.

Мал. 20 Чоловічі зачіски. Західна Європа. XII—XV ст.: а, в, г) зачіски з довгим волоссям (а — завиті пасма бороди, обгорнуті золотими нитками, г — борода, поділена на два кучері); б) зачіска з завитим напівдовгим волоссям (борода, поділена на три кучері); д, е) напівдовгі зачіски з підвитого волосся (клиновидні бороди); є, ж, з) франко-бургундські зачіски (в — з довгим волоссям, яр, з — з коротким волоссям). Рис. 20 Мужские прически. Западная Европа. XII—XV вв.

У XV ст., в період панування франко-бургундського костюма, чоловіки носили два типи зачісок. Одна з них — це довге, до плечей, а іноді спадаюче на плечі волосся, нерідко хвилеподібно завите з боків і ззаду. Проділу не було, і волосся розчісували «шапкою», спереду на чоло випускали чубок, але не рівний, а у вигляді окремих кучерів чи пасом (мал. 20 є). Інша зачіска являла собою «шапку» волосся (розчесаного навсібіч від маківки), рівно підстриженого кружком, переважно дуже високо, а всю потилицю й скроні над вухами голили (мал. 20 ж, з). Рівно підстрижений спереду чубок трохи спускали на чоло. У народі переважала зачіска з підстриженого «шапкою» волосся, короткого чи напівдовгого, часто з чубком.

Мал. 21 Чоловічі головні убори. Західна Європа. XII— XV ст.: а, б, в) капюшони (б, в — із шликом); г, ж) невисокі капелюхи; д) чепець-бегуїн; е, е) капелюхи з козирком (е — козирок у вигляді дзьоба). Рис. 21 Мужские головные уборы. Западная Европа. XII—XV вв.

Борода та вуса у XII ст. були ще дуже поширеними. Чоловіки із знаті змащували бороди воском і акуратно розподіляли на окремі пасма та локони (мал. 20 б, г). Ці пасма й локони нерідко заплітали, завивали на кінцях, а іноді вплітали в них золоті нитки. Довжина бороди могла бути різною, так само як і її форми (клиновидна, лопатовидна, квадратна, подвійна тощо). Проте завжди борода була повною і починалася зі щік, а вуса спускалися в бороду. Пізніше, в XIII ст., бороди та вуса серед рядової знаті поступово зникли, обличчя почали зовсім голити (мал. 20 в). Бороди зберігалися тільки в полярно протилежних групах населення — серед народу та в колах найвищої знаті (в королів і можновладних сеньйорів). З другої половини XIV ст. знову почали відрощувати бороди, але вже невеликі, підстрижені клинцем, гострокінечні (мал. 20 д, є). Але в XV ст., у зв'язку з майже повсюдним (крім Італії) поширенням франко-бургундських мод, у всіх верствах суспільства обличчя знову почали зовсім голити (мал. 20 в, ж, з). Тільки серед селян та ремісників (переважно у літніх людей) зберігався ще звичай носити бороди і вуса.

Обов'язковим елементом чоловічого костюма були головні убори. Найтиповіший із них — капюшон, поширений серед усіх верств феодального суспільства, починаючи з XII до XIV ст. У народному костюмі він зберігся і в XV ст. Капюшон або пришивали до верхнього одягу як додаткову його частину, або використовували як самостійний елемент костюма. Як самостійний елемент костюма уже з XIII ст. він мав широкий комір-наплічник, який прикривав плечі й нерідко перетворювався на довгу, майже до ліктів пелерину (мал. 21 а, б, в). Цей комір-пелерину, принаймні з початку XIV ст., по нижньому краю оздоблювали зубцями та фестонами. У костюмі знаті комір-пелерину шили ще й з хутра. З другої половини XIV ст. серед панівного класу ввійшов у моду капюшон з довгим загостреним верхом, який іноді спускався нижче талії (мал. 21 б, в). В такому вигляді пізніше, в XV ст., капюшон проник і в народний костюм (на той час у колах знаті від нього вже відмовились). Основна форма середньовічного капюшона загалом весь час була однаковою: урізноманітнювала його більш чи менш загострена верхівка, відкинута назад.

Мал. 22 Чоловічі головні убори.Західна Європа. XIV—XV ст.: а, б, в) шаперони; г, д) франко-бургундські ковпаки; е) циліндр; ж) плоский капелюх з закотами. Рис. 22 Мужские головные уборы. Западная Европа. XIV—XV вв.