Населення Правобережжя Середнього Подніпров’я давньоруської доби за матеріалами антропології

Антропологічні матеріали давньоруської доби з розкопок на Правобережжі Середньої Наддніпрянщини здавна викликали значний інтерес у дослідників, оскільки вони пов’язані з землями, котрі опинилися в центрі багатьох подій давньої історії та вважаються полянськими. Перша публікація знахідок окремих давньоруських черепів з цієї території відноситься до 1879 р. та належить відомому російському досліднику О.П. Богданову. Надалі краніологічний матеріал з Середнього Подніпров’я досліджували та публікували Г.Ф. Дебец, ГП. Зіневич, ТІ. Алексеєва, В.Д. Дяченко, П.М. Покас, О.Д. Козак і автор.

Тричі робилися спроби узагальнити антропологічний матеріал. Так, на початку 1970-х рр. ТІ. Алексеєва сформувала серію, що отримала назву збірної групи полян київських (назва умовна, оскільки серія включає черепи X-XIII ст.). До неї увійшли матеріали з могильників Миколаївка та хут. Половецький, опубліковані Г.П. Зіневич (1967), а також з курганів на Княжій горі, кургану біля Китаївської пустині, курганів біля с. Сагунівка, опрацьовані Т.І. Алексеєвою. Досить обережно автор писала про певні відмінності між окремими групами, що склали збірну серію. Вона зауважила, що краніологічна серія з Княжої гори та Сагунівки, яка вирізняється більшим черепним покажчиком та діаметром вилиць, за поєднання мезокефалії та відносно широкого обличчя виявляє певну подібність з населенням древлянських земель. Тим не менше, група з Княжої гори була включена до збірної серії полян київських, яка тривалий час репрезентувала сільське населення регіону. Дослідниця перша визначила місце збірної групи полян київських у колі східнослов’янських популяцій. Вона запропонувала класифікацію східнослов’янських серій, в основу якої поклала черепний покажчик, ширину вилиць, носовий покажчик і кут носа (Алексеева 1973). За цією класифікацією поляни київські були охарактеризовані як такі, що відносяться до мезокранного з середньошироким обличчям типу, котрий у східнослов’янському світі представляли також збірні серії полян чернігівських і переяславських (використовувалася племінна диференціація за роботами Б.О. Рибакова). Але дослідниця все ж відзначила більший черепний покажчик мешканців земель полян київських порівняно з населенням Лівобережжя.

Окремо були розглянуті матеріали, що представляли міське населення Київської землі: Вітачева та Києва. ТІ. Алексеєва охарактеризувала населення міст як європеоїдне, суббрахікранне з середньошироким, добре профільованим обличчям. Дослідниця відзначила більшу ширину обличчя та більший черепний покажчик у киян порівняно з сільськими серіями регіону і пояснювала це зміною соціального середовища у зв’язку з переходом до міського життя.

У 80-ті рр. П.М. Покас, виходячи з матеріалів збірної серії Поросся, до якої включено черепи з могильників Яблунівка, Юр’їв, Миколаївський та хут. Половецький, охарактеризував давньоруське населення згаданої території як європеоїдне та таке, що належить до східно-середземноморського антропологічного типу (Орлов, Моця, Покас 1985).

У 90-ті роки з’явилася робота відомого українського антрополога В.Д. Дяченка (1993). В історіографії вона стоїть дещо окремо. Автор, аналізуючи антропологічний матеріал давньоруської доби з Києва та Київщини, використав індивідуальну типологію і розділив черепи за сімома морфотипами: дунайським, дунайсько-дніпровським, ладозько-дніпровським, поліським, індо-дніпровським, верхньоволзьким і степовим. Кожному з них антрополог спробував знайти витоки у давніх культурах Євразії. Строкатість антропологічного складу Києва та Київщини В.Д. Дяченко пояснював тим, що на цій території здавна зійшлися умовні межі трьох великих історико-етнографічних областей: південної степової східноіранської (або індо-іранської), північно-східної (урало-палеоєвропеоїдної) та північно-західної (центральноєвропейської). Помірну мезокранію сумарної серії киян автор пояснював не тільки початком процесу брахікефалізації в місті, а й наявністю в популяції черепів поліського та степового типів, а дещо більший діаметр вилиць городян — не так соціальними умовами в місті, а присутністю в добірці широколицих та низьколицих типів (поліського, степового, ладозько-дніпровського).

На превеликий жаль, незначний обсяг статті не дав можливості вченому вдатися до ширшої аргументації, до того ж у період розповсюдження методів багатомірної статистики використання індивідуальної типології в східноєвропейській антропологічній школі не дуже віталося. Це призвело до того, що ця цікава робота не була оцінена належним чином.

В останні десятиліття кількість антропологічного матеріалу давньоруської доби з Середнього Подніпров’я значно зросла, збільшився обсяг інформації щодо груп, які представляють синхронні та хронологічно близькі популяції слов’янського світу, а також сусідніх народів. Тож на часі здійснення серйозного аналізу антропологічного матеріалу давньоруської доби правобережжя Середнього Подніпров’я на декількох рівнях з використанням сучасних статистичних методів.

Тут пропонується фрагмент великої роботи, присвяченої населенню цього регіону давньоруської доби. Вважаємо за потрібне спочатку розглянути краніологію давньоруського населення Середнього Подніпров’я, перш за все, на тлі популяцій, які представляють слов’янський світ тієї епохи. На вирішення питань, пов’язаних з пошуками генетичних витоків населення конкретного регіону, краще виходити вже після з’ясування позицій популяцій у системі синхронних та хронологічно близьких груп.

До аналізу залучені всі опубліковані краніологічні серії з території Правобережжя Середнього Придніпров’я, опубліковані Г.Ф. Дебецом, Г.П. Зіневич, Т.І. Алексеєвою, П.М. Покасом, В.Д. Дяченком, О.Д. Козак і автором. Групи представляють могильники Миколаївський, хут. Половецький, Княжа Гора-Сагунівка, Бучак, Григорівка, Яблунівка, Монасти-рок, Юр’їв, Ягнятин, Вітачев і Київ (дві групи). Вперше для цієї території та цього хронологічного зрізу паралельно аналізуються чоловічі та жіночі серії. До цього інформація про жіночі черепи навіть не завжди подавалася в роботах, а міжгрупові порівняння базувалися виключно на чоловічих кістяках. Але дослідження останнього часу показали, що нехтування такою важливою групою матеріалів як жіночі кістяки може призвести до істотного викривлення загальної картини.

Популяції давньоруської доби Середнього Придніпров’я (Правобережжя), яких до аналізу залучено 12, демонструють суттєвий розмах міжгрупових варіацій ознак. У низці випадків групи потрапляють до різних категорій розмірів (за рубрикаціями Г.Ф. Дебеца), а різниця при порівнянні середніх розмірів серій є статистично достовірною. Значний розмах варіацій демонструють і чоловічі, і жіночі популяції (табл. 1).

Таблиця 1. Розмах міжгрупових варіацій розмірів і покажчиків черепа з могильників Середнього Подніпров’я (Правобережжя)

В окремих випадках специфічність середніх розмірів серії може бути зумовлена невеликою кількістю спостережень. Але навіть при вилученні таких випадків з розмаху варіацій загальна картина лишається строкатою. Характеристики середніх розмірів ознак та покажчиків у деяких популяціях нашого регіону взагалі виходять за межі міжгрупових варіацій східнослов’янських груп. Це змушує розширити коло серій, які будуть залучені для порівняльного аналізу. Східні слов’яни займали та займають значні території, але багато питань, що пов’язані з їхнім етногенезом, розселенням і окремими міграціями не можна вирішувати без залучення популяцій із західно- та південнослов’янських груп.

Тож для початку розглянемо середньодніпровські групи давньоруської доби в іншому масштабі, в ширшому колі хронологічно близьких слов’янських серій.

Чоловіки

До міжгрупового аналізу залучено 72 серії чоловічих черепів. Паралельно використовувалося кілька методів багатомірної статистики (пакет програм Systat). Для ілюстрації подано один з варіантів факторизації методом головних компонент (МГФ).

Серії порівнювалися за такими ознаками: черепний покажчик, висота черепа, ширина та висота обличчя, орбітний та носовий покажчики. Те, що носовий та орбітний покажчики чіткіше диференціюють східних, західних та південних слов’ян, ніж лінійні ознаки, відзначала свого часу М.С. Великанова (1975, с. 101).

Збірні групи X-XIII ст. репрезентують збірні серії з території племен: полян переяславських, дреговичів, кривичів ярославських, костромських, смоленських, тверських, володимирських, в’ятичів, словен новгородських, радимичів і сіверян (Алексеева 1973), древлян і волинян (Рудич 2003), тиверців (Великанова 1975); населення міст Києва, Любеча, Ві-тачева, Смоленська, Старої Рязані (Алексеева 1973), Василева (Великанова 1975), Галича (Рудич 1998), Возвягеля (Рудич 2003), Старої Ладоги (Санкина, Козинцев 1995), Переяслава-Хмельницького (Рудич 2007), Новогрудка (Саливон 1971); окремих могильників — Миколаївського, хут. Половецького (Зиневич 1967), курганного і ґрунтового могильників Зелений Гай (Покас 1987), Юр’єва, Монастирка, Липового (Покас 1988), Камінного (Дяченко, Покас, Сухобоков 1984), Ягнятина (Дебец 1948), Бучака, Григорівки (Козак 2000), Княжої Гори (Алексеева 1973), могильника по вул. К. Паторжинського у Києві (Рудич 2005). Були залучені також збірні серії з дружинних і сільських могильників Середнього Подесення та Чернігова (Покас 1988а). У запропонованому варіанті аналізу західних та південних слов’ян представляють 29 серій, інформація про які подана у зводі І. Швидецької (Rosing, Schwidetzky 1981, р. 212-214, № 66-70; 106-129.)

Після факторизації кореляційної матриці виділилося два фактори, в котрих власна вага вища за 1,0 і котрі в оберненому вигляді трактуються як головні компоненти. Всі головні фактори описують 55,8 % загальної різноманітності сукупності (табл. 2).

Таблиця 2. Власні числа головних факторів та їхнє навантаження на ознаки (чоловічі серії)

За першим фактором найбільші додатні навантаження несуть діаметр вилиць і висота черепа, а найбільші від’ємні — черепний покажчик (28,3 % загальної мінливості). За другим фактором (27,5 % загальної мінливості) найбільші навантаження несуть висота обличчя та орбіт, а від’ємні — ширина носа.

За значенням факторів для окремих краніологічних серій давньоруської доби вони були вписані у простір двох головних факторів поліморфізму (рис. 1).

Серії, що репрезентують населення Правобережжя Подніпров’я, розсипані по всьому факторному полю, яскраво демонструють різний напрям зв’язків і подібність до різних груп слов’янського світу. Ціла низка груп, що представляють, головним чином, сільське населення регіону, опинилася в тій половині факторного поля, де сконцентровані серії, для котрих типове, перш за все, вужче обличчя, нижча черепна коробка та більший черепний покажчик (ознаки, які несуть максимальні навантаження на фактор 1). Своєю чергою, більш вузьколиці мезокранні та мезодоліхокранні добірки зі слов’янського світу за ознаками, які несуть навантаження на фактор 2, теж диференціюються. Більш вузьконосі, високолиці та високо-орбітні групи представлені, головним чином, західнослов’янським світом.

Більш широконосі, низьколиці та низько-орбітні серії — це, головним чином, східнослов’янські групи кривичів східних територій. Що стосується мезокранного середньолицього з тенденцією до вузьколицьості населення Правобережжя Дніпра, то воно виявляє близькість, передусім, до груп західнослов’янського світу, особливо території Словаччини, частково Чехії та Польщі. Власне кажучи, групи з сільських могильників земель полян київських, Монастирка та Вітачева розташовувалися з західнослов’янськими популяціями впереміш. У бік східного кривичського масиву відхиляються групи з хут. Половецького та Києва (за матеріалами ТІ. Алексеєвої). Від селян полян-ського регіону ця група з киян відрізняється, передусім, нижчим обличчям та ширшим носом, що й наближає її статистично до кривичів. Ще одна серія з Києва (Рудич 2005), яка характеризується доліхокранією з високою черепною коробкою, виявляє максимальну статистичну подібність до дреговичів та сіверян.

Дві добірки з території Правобережжя виявилися прикордонними для всього слов’янського світу. Це доліхокранна з довгою та високою черепною коробкою та широким обличчям група з Ягнятина. Добірка невелика, і, можливо, через це доліхокранний широколиций морфотип, характерний для волинських і древлянських територій, представлений у ній у дещо загостреному вигляді. Він зближується з балтськими популяціями, коли ті долучаються до аналізу.

Другою рамочною серією є населення Юр’єва. Воно дистанціюється від головного полянського масиву завдяки високим обличчю, орбітам та дуже вузькому носу. Ці досить чітко виражені ознаки змушують шукати аналогії для юр’ївців за межами слов’янського світу.

Результати кластерного аналізу (ієрархічна процедура, відстань Евкліда, метод Word) виявилися близькими.

Жінки

Щоб чітко з’ясувати антропологічну ситуацію в регіоні, звернемося до порівняльного аналізу не тільки чоловічих, але й жіночих серій. Чоловічі групи вважаються більш мобільними, вони є, як думають, кращим матеріалом для вивчення міграційних процесів, а жіночі — надійніше характеризують тип субстратного населення та виявляються кращим джерелом для вивчення автохтонних ліній.

До міжгрупового аналізу залучено 44 серії жіночих черепів. Збірні групи X-XIII ст. репрезентують збірні серії з території племен: полян переяславських, дреговичів, кривичів ярославських, костромських, смоленських, тверських, володимирських, в’ятичів, словен новгородських, радимичів, сіверян (Алексеева 1973), тиверців (Великанова 1975), населення Возвягеля (Рудич 2003), Чернігова, Любеча, Вітачева (Алексеева 1973), Галича (Рудич 1998), могильника Переяслава-Хмельницького (Рудич 2007), окремих могильників — Миколаївського, хут. Половецького (Зиневич 1967), Зеленого Гаю (Покас 1987), Камінного (Дяченко, Покас, Сухобоков 1984), Бучака, Григорівки (Козак 2000), Княжої Гори (Алексеева 1973), могильника по вул. К. Паторжинського у Києві (Рудич 2005), збірна населення сільських могильників Середнього Подесення, дружинних некрополів Подесення і Чернігова (Покас 1988а). З території розселення західних та південних слов’ян представлені збірні групи, які отримали назву племінних об’єднань. Це збірні жіночі серії полян польських, віслян, поморян, ободритів, лужичан, чехів, три групи словаків, хорвати, болгари Центральної Болгарії та міст Варна і Плевен (Алексеева 1973)

Серії порівнювалися за такими ознаками: черепний покажчик, висота черепа, ширина і висота обличчя, орбітний і носовий покажчики.

Після факторизації кореляційної матриці виділилося два фактори, в котрих власна вага вища за 1,0 і котрі в оберненому вигляді трактуються як головні компоненти. Всі головні фактори описують 53,9 % загальної різноманітності сукупності (табл 3).

Таблиця 3. Власні числа головних факторів та їхні навантаження на ознаки (жіночі серії)

За першим фактором найбільші додатні навантаження несуть носовий покажчик і діаметр вилиць, а найбільші від’ємні — орбітний покажчик (29,1 % загальної мінливості). За другим фактором (24,7 % загальної мінливості) найбільші додатні навантаження несуть висота обличчя та черепний покажчик.

За значенням факторів для окремих краніологічних серій давньоруської доби вони вписані в простір двох головних факторів поліморфізму (рис. 2).

Жіночі серії, які представляють Правобережжя Середнього Придніпров’я, здебільшого розташувалися в тій половині факторного поля, де концентруються серії з вужчим обличчям і носом, не такою високою черепною коробкою, але з більш високими орбітами.

Правобережні придніпровські серії, які представляють, головним чином, сільські могильники регіону, розташувалися впереміш з групами західних та південних слов’ян. Вони виявляють статистичну та морфологічну подібність до жіночих черепів Словаччини та Чехії. Поєднання мезокранії з тенденцією до вузьколицьості характерні для східнослов’янських серій полянок київських, але в зоні розселення західних та південних слов’ян ці ознаки характеризують цілу низку жіночих добірок з території Словаччини, Чехії, Болгарії, ареалу розселення поморян і ободритів. Цікаво зауважити, що в коло вузьколицих форм не увійшли, на відміну від чоловіків тих земель, жінки східних кривичських земель. Це свідчить про значно пізнішу появу вузьколицих форм на східнокривичській території.

Дві групи правобережних полянських земель опинилися в секторі, де локалізуються серії, що характеризуються більшою шириною обличчя, менше високими орбітами та більшим черепним покажчиком. Ці групи представляють городянок з Вітачева та Києва (Алексеева 1973). Свого часу Т.І. Алексеєва відзначала, що городяни відрізняються від довколишнього сільського населення більшим черепним покажчиком та діаметром вилиць і була схильна пояснювати це, в першу чергу, зміною соціальних умов. Можливо, що саме ці причини і забезпечили особливу позицію вітачевської та київської жіночих добірок. Але в будь-якому разі обидві ці групи потребують детального аналізу на внутрішньогруповому рівні.

Близьку картину дають результати кластерного аналізу могильників (ієрархічна процедура, відстані Евкліда, метод Word).

Підсумуємо результати міжгрупового аналізу

Антропологічний склад населення Середнього Подніпров’я виявляється одним з найбільше неоднорідних у межах слов’янського світу. Найцікавішим і важливим є те, що мезокранне мезоморфне з тенденцією до вузьколицьості населення сільських могильників придніпровських правобережних територій (полян київських) виявляє найбільшу статистичну та морфологічну подібність до групи західних та південних слов’ян (Словаччина, частина груп Польщі, окремі групи Чехії та Болгарії). Зауважимо, що цю подібність демонструє і чоловіча, і жіноча частина населення полянських земель.

У випадку з могильником Миколаївка, де фіксується наявність кераміки, яку можна пов’язати з західнослов’янськими традиціями, то окремі археологи вважають, що поховані в ньому люди були виведені як полонені з ляшських земель за часів Ярослава Мудрого. Але зрозуміло, що домінування в регіоні мезокранного середньолицього з тенденцією до вузьколицьості морфотипу, який забезпечує групам правобережних полянських земель західний вектор зв’язків, не можна пояснити виключно присутністю полонених з західних територій. Морфотип характеризує, як вже наголошувалося, і чоловічі, і жіночі серії правобережного Придніпров’я. Тож зв’язки мають давніше коріння, але це тема окремого дослідження.

Можна далі акцентувати увагу на тому, що полянський морфологічний комплекс ознак стоїть дещо осторонь серед популяцій східнослов’янського світу. Але перспективнішим видається розглядати полянські землі як місце найсхіднішої локалізації мезокранного середньолицього комплексу, який характерний для цілої низки слов’янських груп Середньої Європи. Треба відзначити, що присутність одних і тих самих морфологічних типів на могильниках східних і західних слов’ян відзначали свого часу відомі антропологи І. Швидецька (1938) і Т.О. Трофимова (1948).

Чи була полянська територія своєрідним східним анклавом для цього морфокомплексу? Питання дуже спірне. Території, які лежать на північний захід, захід та південний захід від полянських, вважають такими, що належали древлянам, волинянам, тиверцям і уличам, себто популяціям, для котрих характерні ширші обличчя та масивність черепа. Принаймні це знайдемо у будь-якому підручнику з антропології. Але давайте уважніше придивимося, на якому матеріалі ґрунтуються ці погляди.

Могильники, що дали антропологічні серії древлян і волинян, займають доволі вузьку смугу в північних районах України. Але це достатньо представницькі добірки з розкопок курганів у межиріччі Тетерева та Ужа (східна група), Тур’ї та Горині (західна група). Стосовно тиверців і уличів, то тут справа значно гірша, бо вони представлені лише одним могильником Бранешти у Молдові. Населення, поховане на цьому могильнику, його дослідниця М.С. Великанова вважала вихідцями з північніших древлянсько-волинських територій (Великанова 1975). Тобто, реальна антропологічна картина така: на захід від Поросся до могильників Бранешти та Галич (Прикарпаття) простяглася на сотні кілометрів територія, не представлена антропологічним матеріалом.

Теоретично ми можемо уявити, що населення давньоруської доби цих територій було представлене виключно широколицими ме-зокранними та доліхокранними популяціями. Але так само можна думати, що широколиці популяції на цій території могли проживати поміж мезокранних середньолицьових груп. Обидва варіанти однаково гіпотетичні. Так, у княжому Галичі фіксуються і широколиці, і се-редньолиці (з тенденцією до вузьколицьості) морфотипи (Рудич 1998). Але реальну картину ми можемо отримати тільки з появою нового матеріалу з названих земель.

Нині складається враження, що у формуванні населення придніпровських правобережних земель вихідці з древлянських і волинських територій помітної ролі не відіграли, хоча древляни були найближчими сусідами. Так, масивні доліхокранні та мезокранні відносно широколиці морфотипи, типові для древлянських і волинських популяцій, фіксуються в Середньому Придніпров’ї, але, головним чином, за внутрішньогруповим аналізом. На рівні середніх їхня присутність відчутна в групі з Княжої Гори, що відзначала й ТІ. Алексеєва (1973). Доліхокранія в поєднанні з широколицістю (в слов’янскому масштабі) характеризує групу з Ягнятина (Дебец 1948). Т.І. Алексеєва включила могильник до східної групи древлян. Його антропологічному типу, як і низці інших курганних могильників з похованнями в ямі, дослідниця знаходила аналогії в некрополях лат-галів (Алексеева 1973, с. 55). Могильник Ягнятин територіально відноситься до Поросся, але, ймовірніше, він належав вихідцям з древлянських та волинських земель.

При здійсненні міжгрупового аналізу з залученням хронологічно близьких балтських груп ягнятинська добірка взагалі істотно відхиляється в бік балтів, але підкреслимо, що серія незначна. Можливо, процеси слов’янізації балтського населення проходили різними темпами на різних територіях.

Але в будь-якому разі присутність широколицього компонента, типового для древлянських та волинських територій, на полянських землях незначна. Літописи донесли відгомін давніх полянсько-древлянських конфліктів, але це стосувалося іншого часу. Тим не менше, в ХІ-ХІІІ ст. були якісь причини, що гальмували інфільтрацію вихідців з древлянського середовища на землі, що колись належали полянам. Ситуація зміниться лише в післямонголь-ську добу, коли в Середнє Придніпров’я рине потік переселенців з древлянсько-волинських територій.

Зв’язки з різними східнослов’янськими землями, що простягалися північніше та східніше полянських територій, фіксуються, головним чином, за матеріалами міст, а точніше Києва. Вихідці з зони розселення дреговичів, радимичів, смоленських кривичів і сіверян осідали тут доволі великими групами. Так, з п’яти відомих нині давньоруських серій з території Києва три належать, найвірогідніше, вихідцям з цих земель. Група таких переселенців була похована в Верхньому місті на могильнику по вул. Паторжинського недалеко від Софії Київської (Рудич 2005). Ще для однієї добірки з Верхнього міста характерне поєднання доліхокранної довгої та високої черепної коробки з середньошироким обличчям (Козак, Потєхіна 2003). Доліхокранні з середньою шириною обличчя форми домінують на давньоруському кладовищі на Щекавиці. Малий черепний покажчик похованого на цьому могильнику населення був зафіксований та викликав велику зацікавленість В.Д. Дяченка, який опрацьовував цю серію. Зараз ці матеріали досліджені О.Д. Козак (Козак 2010). Доліхокранією, але не такою виразною, позначена серія ХІІІ ст. з Києво-Печерської лаври (Дячен-ко 1993).

Черепний покажчик в перших трьох названих серіях (71.9, 73.1 і 73.6) істотно менший ніж у будь-якій сільській популяції регіону. Складається враження, що населення Києва поповнювалося переважно за рахунок вихідців з інших, віддалених територій.

Київ був значним політичним, торговим і релігійним центром, що робило його привабливим для вихідців з доволі далеких земель. Про це свідчать писемні джерела та археологічні дані. На превеликий жаль, ми не маємо в розпорядженні антропологічного матеріалу, який представляє час формування та ранній період існування нашого міста. В серіях, якими ми оперуємо, домінують матеріали кінця ХІ - початку ХІІІ ст., часів феодальної роздробленості. Певну роль у формуванні населення міста відіграло, можливо, й те, що Київ не став спадком однієї княжої сім’ї. За складної системи успадкування київського столу кожному, хто на нього сідав, можливо, комфортніше було прибути в місто з групою людей, чия відданість не викликала сумнівів.

Давньоруський Київ, на жаль, не є ідеальною пам’яткою для вивчення впливів змін соціального середовища на популяцію. Для того, щоб відстежити хоча б процеси брахікефалі-зації міських мешканців, укрупнення кістяків тощо, необхідна біологічна спорідненість населення, а також наявність вузько датованих могильників. Нині про більший черепний діаметр городян порівняно з селянами можна говорити лише за матеріалами однієї збірної серії киян, яку опублікувала Т.І. Алексеєва (1973). До неї увійшли черепи з розкопок В.Б. Антоновича 1879 р., Д.Я. Самоквасова 1878 р., але домінують матеріали з розкопок Т.В. Кибальчича 1878 р. Локалізація могильника, який дав найбільшу кількість черепів для серії, не зовсім чітка, але, ймовірно, він належав посадському населенню. Можливо, посадське населення було стабільнішим, аніж населення Верхнього міста, у зв’язку з чим процес збільшення черепного покажчика та діаметра вилиць був помітнішим. Але ця тема потребує подальшої розробки.

Придніпров’я завжди знаходилось у сфері потужних впливів кочовиків. У давньоруський період південне порубіжжя Київської землі населяли кочові племена, що перебували на службі в київських князів — берендеї, торки, половці, печеніги та інші. Літопис згадує кочовий союз Чорних клобуків, які розміщалися в містах та фортецях уздовж Поросся. В Юр’єві, з котрого походить одна з антропологічних серій, опублікованих П.М. Покасом, знаходилася єпископська кафедра. Це, очевидно, було необхідно для розповсюдження ідей християнства в зоні значної концентрації кочових груп «наших поганих».

У різних варіантах міжгрупового аналізу слов’янських груп серія з Юр’єва виявляється пограничною, такою, що знаходиться на самому краї масиву слов’янських популяцій. Вона дійсно за лінійними розмірами, як відзначав П.М. Покас, вкладається в розмах мінливості східнослов’янських серій, але слід додати, що за лінійними розмірами вона чудово вкладається і в розмах варіацій аланських серій. В той же час юр’ївці мають більш високе, особливо за покажчиком, обличчя та дуже вузький ніс, що не характерно для слов’янських популяцій. Серія відзначається також надто різким горизонтальним профілюванням обличчя. Ці риси і забезпечують юр’ївцям у між-груповому аналізі, особливо при використанні інформації про профілювання обличчя, місце на межі слов’янських груп. За включення до міжгрупового аналізу разом зі слов’янськими популяціями серій, які представляють кочовиків від сарматів до середньовіччя, юр’ївці чітко відходять до кола аланських популяцій, які пов’язані з Північним Кавказом.

Присутність представників інших груп кочовиків (половців, печенігів) ледь помітна, головним чином, при роботі з індивідуальними даними, але істотно на антропологічний склад населення вони не вплинули. Відзначимо, що С.І. Круц ввела до наукового обігу серії печенігів, половців, а також кочовиків з невизначеною племінною належністю з території України (Круц 2003). Для них характерні значні розміри обличчя та слабке горизонтальне його профілювання, вони належать до монголоїдної раси. За такого комплексу ознак вони добре виділяються при внутрішньогруповому аналізі, якщо присутні в складі будь-якої європеоїдної групи. Послаблення горизонтального профілювання обличчя, але в поєднанні з широколицістю, характеризує також болгарську частину салтівської культури. Черепи з таким комплексом на могильниках давньоруської доби в Середньому Придніпров’ї трапляються, але кількість їх незначна.

Можливо те, що на давньоруських могильниках Середнього Придніпров’я краще фіксується присутність аланів, пов’язане з більшою відкритістю представників аланських груп ідеям християнства та що вони могли бути поховані на християнських могильниках, про які йдеться.

Тенденцію до помірного профілювання обличчя в окремих серіях Придніпров’я не завжди варто пов’язувати з монголоїдними впливами.

Коли в 1960-ті рр. Г.П. Зіневич, оперуючи кількома черепами з дещо послабленим на на-зомалярному рівні профілюванням обличчя, зі слабкішим виступом носа та нижчим переніссям, писала про можливі монголоїдні домішки, то це відбивало рівень антропологічних знань того часу. Диференціюючі можливості кутових розмірів тільки починали використовуватися в краніології, а колекції черепів з поховань кочовиків ледь започатковувалися. Відтоді значно збільшилася база даних і були вдосконалені методи дослідження. Нині в антропології домінує думка, що послаблення горизонтального профілювання обличчя жодним чином не можна пов’язувати виключно з монголоїдністю, особливо коли ознаки не складаються в монголоїдний комплекс. До цього питання неодноразово зверталися за останні десятиріччя російські колеги. Зрозуміло, що на їхніх територіях періодично виникає необхідність з’ясувати північне або східне походження послабленого профілювання обличчя в окремих популяціях.

Помірне профілювання обличчя на черепах з давньоруських могильників Середнього Придніпров’я, по-перше, здебільшого не складається в монголоїдний комплекс, тобто має інші витоки. Воно може бути наслідком звичайної мінливості ознак або бути пов’язане з вихідцями зі слов’янських земель, де малася давня фінська підоснова. Про присутність у Подніпров’ї вихідців з фіно-угорських або колишніх фіно-угорських земель є літописні згадки, фіксується це і за археологічними матеріалами (Моця 1993).

Певне послаблення профілювання обличчя на черепах з Середнього Придніпров’я часто корелюється з більш вузьким обличчям на відміну від популяцій степовиків. Така ж кореляція характерна для черняхівців західного регіону. Мезодоліхокранія в поєднанні з вужчим обличчям, слабше профільованим на назомалярному рівні, а також слабше випнутим носом характеризують один з двох провідних морфотипів населення Галича — столиці Галицько-Волинського князівства (Рудич 1998). Метрична інформація про профілювання обличчя в групах західних слов’ян відсутня. Але в східних прикордонних районах сусідньої Польщі в період середньовіччя провідним антропологічним типом польські колеги називають лапоноїдний, для якого не характерне різке профілювання (Kozak-Zychman 1996).

Ми дозволили собі цей відступ, щоб підкреслити необхідність виваженого підходу при інтерпретації окремих ознак антропологічного матеріалу. Присутність неслов’янського компонента серед населення, похованого на могильниках Подніпров’я давньоруської доби, це інша надзвичайно цікава тема, що потребує окремого викладу.

У підсумку зазначимо, що краніологічний матеріал з давньоруських могильників Правобережжя Середнього Подніпров’я демонструє багатовекторність зв’язків. Для сільського населення домінують зв’язки з західно- та південнослов’янськими серіями. Присутність вихідців зі східнослов’янських земель, які лежать північніше або східніше від полянських територій, чіткіше фіксується за матеріалами міст. На могильниках давньоруської доби регіону присутні також рештки людей, які генетично пов’язані з неслов’янськими популяціями, зокрема з кочовим середовищем. 

Население правобережья среднего Поднепровья древнерусского времени по материалам антропологии

Рассмотрен краниологический материал из Правобережья Среднего Поднепровья на широком фоне славянских серий. По результатам межгруппового анализа население этой территории является одним из наиболее неоднородных в пределах славянского мира. Мезокранные среднелицые с тенденцией к узколицести формы, доминирующие в регионе и представляющие, главным образом, сельское население, демонстрируют наибольшее статистическое и морфологическое сходство, прежде всего, с группами Словакии, частью популяций Польши, отдельными группами Чехии и Болгарии. Это сходство демонстрирует как мужское, так и женское население полянских земель. К сериям словацко-чешских территорий тяготеют также группы городища Монастырек и мужское население г. Витачев. Полянские земли следует рассматривать как место наиболее восточной локализации мезокранного среднелицего комплекса, характерного для целого ряда славянских групп Средней Европы.

На сегодня складывается впечатление, что в формировании населения приднепровских правобережных территорий не сыграли заметной роли выходцы из древлянских и волынских земель, хотя древляне были ближайшими соседями полян. Массивные долихокранные и мезокранные относительно широколицые морфотипы, типичные для территорий древлян и волынян, фиксируются в Приднепровье, главным образом, при внутригрупповом анализе. На уровне средних значений признаков древлянское присутствие ощутимо в группе с Княжьей Горы. Долихокрания в сочетании с широколицестю (в славянском масштабе) характеризует группу из Ягнятина. В любом случае, присутствие широколицего комплекса, характерного для древлянских территорий, на полянских землях незначительное. Связи с различными восточнославянскими землями, находящимися севернее и восточнее полянских, фиксируются, главным образом, на материалах городов, особенно Киева. Выходцы из зоны расселения дреговичей, радимичей, смоленских кривичей, северян оседали в городах большими группами. Однако это отражает ситуацию XI-XIII вв. К сожалению, население времени основания и ранних периодов существования Киева не представлено антропологическим материалом.

Приднепровье всегда находилось в сфере сильных влияний кочевых народов. Южное порубежье Киевской земли населяли кочевые племена, пребывавшие на службе у киевских князей. Однако существенно на антропологический состав населения древнерусского времени они не повлияли. При включении в межгрупповой анализ наряду со славянскими сериями групп, представляющих кочевников от сарматов до средневековья, лишь серия из Юрьева отходит к кругу кочевых популяций. Она выявляет близость с аланскими сериями, связанными с Северным Кавказом. Наличие на древнерусских могильниках выходцев из других групп кочевников (в том числе печенегов и половцев) на антропологическом материале читается слабо, только на уровне работы с индивидуальными данными. Возможно, это связано с тем, что аланы более чем представители других кочевых групп были восприимчивы к идеям христианства, и их погребали на христианских могильниках.

Тенденция к умеренному профилированию лица на назомалярном уровне в отдельных группах Приднепровья не всегда связана с кочевой составляющей. Она имеет разные истоки, в том числе финно-угорские, и может быть связана с выходцами из финно-угорских или бывших финно-угорских территорий.

Автор: Рудич Т.О. Населення Правобережжя Середнього Подніпров’я давньоруської доби за матеріалами антропології // ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 1