Металургійно-ковальське ремесло у Волинській землі княжої доби

Серед ремесел регіону чи не найважливішими були залізоробне і ковальське, засвідчені знахідками болотяної руди, криці та різноманітних виробів. Їх розвитку сприяла наявність місцевої болотяної руди з великим, до 18-40 %, умістом заліза. Про це свідчать такі топоніми, як Руда, Рудники, Рудка Козинська та ін. Залізо отримували в сиродутних горнах, залишки яких виявлено в цілому ряді пам’яток регіону. Такий горн відкритий, зокрема, в Пересопниці на Рівненщині. Він був округлої форми діаметром 2-2, 5 м, куполоподібний, висотою 0,6 м, із трьома продухами. В горні і передгорновій ямі виявлено понад 50 кг залізного шлаку. Поруч був такий же горн із керамічними трубками-соплами [10, 126]. Подібна майстерня з поруйнованим горном і 20 кг шлаку відкрита нами в Городищі-2 біля Луцька [5, 91]. На особливу увагу серед майстерень заслуговує прямокутна землянка в Муравиці (Млинів Рівненської області). В її південно-східній стіні розміщалися три залізоплавильні горни. Вирізняються за формою два, розташовані один біля одного. Це були циліндричні камери діаметром 0, 26 м та висотою збереженої частини 0, 65 м від рівня дна. Продухи, по яких у горни нагніталося повітря, а після закінчення процесу витоплювання випускалися шлаки, були зроблені на рівні дна і, дещо понижуючись, виходили до спеціальних коритоподібних заглиблень розмірами 0,4 × 0,7 м та глибиною 0,15 м. Після закінчення процесу спеціальна пере¬мичка, якою був частково перекритий продух, розбивалася і шлаки стікали у заглиблення [6, 333].

Залізо виплавлялося сиродутним способом, суть якого полягала в тому, що в горн завантажували шарами подрібнену руду й деревне вугілля, підпалювали і через глиняні трубки – сопла – надмухували сире повітря. В результаті горіння, утворений і нагрітий до високої температури окис вуглецю, піднімаючись, нагрівав лежачу вище руду та вугілля і вступав з ними у відповідну хімічну реакцію Fe2 O3 + 3 CO → 2 Fe + 3 CO2. При цьому окис заліза в руді відновлюється до металічної маси, а в цей час порода руди ошлаковується і відокремлюється від металу. Відновлення заліза з руди починається при температурі 400о, а при 700-800о виходить уже тістоподібна маса – криця. З неї шляхом цементації в муфелях – горщиках одержувалася і сталь. Про це свідчить нижня частина горщика з розплавленим металом на дні, який виявленого нами на городищі Вал в с. Городище – 2 [5, 186-187].

Добуте таким чином залізо проходило подальшу обробку проковкою, яка очищала крицю від домішок шлаку. Цей процес здійснювався в кузнях, відомих у низці поселень. На одному з них у Кам’янці Надбужній в Підляшші (Польща), відкрито кілька кузень. В одній розміром 4,25 × 5 м були залишки ковальського горна, вимощеного каменями, на якому нагрівалися криці перед проков¬кою. Тут знайдено три керамічних сопла, якими нагніталося в горн повітря. У іншій кузні, що являла собою заглиблену споруду, виявлено залишки двох ковальських горнів і вогнище, вимощене каменями, знайдено шматки залізного шлаку, недокований ножик, фрагмент серпа та горщик ХІІ ст. [11, 344-346]. Недоковане чересло трапилося нам у кузні в окольному місті Луцька.

Жителі Волинської землі користувалися значною кількістю залізних виробів. Колекція предметів із заліза, зібрана під час археологічних досліджень пам’яток Х – середини XIV ст., нараховує понад 70 найменувань і є цінним джерелом для технологічного і металографічного дослідження. Загалом вироби можна поділити на знаряддя праці, ремісничі інструменти, побутовий інвентар, зброю та предмети воїнського спорядження. Звичайно, всі категорії продукції місцевих ковалів охопити неможливо, а тому обмежимося найважливішими, на нашу думку, знахідками.

Знаряддя, пов’язані з сільським господарством, представляють наральники, лемеші, різаки-чересла, серпи і коси. Основним орним знаряддям були рала із залізними вузьколопастевими наральниками, виявленими на городищах у Володимирі-Волинському, Дорогичині [3, 35], в Підляшші (Польща), Городищі – 2 [5, 129]. Їх довжина 16 – 25 і ширина 7 – 14 см. Вони виготовлені з трикутної пластинки, один кут якої становить лезо, а два інші, загнуті до середини, утворюють втулку для насаджування на рало (рис. 1. 10.). Застосовувалися вони переважно в Х-ХІ ст. У Городищі біля Шепетівки на Хмельниччині знайдено 34 лемеші [2, 277], на решті пунктів – від 1 до 3.Леміш цілком подібний до наральника, але має широку клиноподібну лопасть і втулку для закріплення на дерев’яному плузі. Довжина знаряддя 23-25 см, найбільша ширина лопасті 14-15 см. На Волині знайдено і залізні чересла, зокрема у Городищі біля Шепетівки [2, 277], Луцьку, Любомлі [4, 132], Дорогобужі [8, 45] та ін. На вигляд це плоскі масивні пластини з ножеподібним наконечником загальною довжиною 40-45 см і шириною 5 – 7 см (рис. 1.1). Плуги особливо поширюються з ХІІ ст., що сприяло появі нових ковальських виробів. Це можна простежити в добре дослідженому Дорогобужі. Так, якщо в шарах Х-ХІ ст. тут не знайдено знарядь орного землеробства, то до ХІІ-ХІІІ ст. належать 1 наральник і 3 чересла. Ще яскравіше про це свідчать матеріали з городища ХІІ-ХІІІ ст. у с. Городище біля Шепетівки, серед яких були 34 наральники та 32 чересла.

Для жнив застосовувалися серпи. Найбільше їх – 405 – знайдено в Городищі біля Шепетівки [2, 277]. На решті поселень – від 2 до 15 екземплярів. Руські серпи розмірами і виглядом нагадують сучасні, але мали слабше вигнуте лезо (рис. 1.2). Для збирання несипких культур, зокрема ячменю та вівса, використовували коси-горбуші, найбільше яких – 209 – знайдено в Городищі біля Шепетівки [2, 277]. У набагато меншій кількості вони виявлені на інших пам’ятках Волині. Довжина кіс 35-45 см, ширина леза 4-5 см (рис. 1. 3-4).

Із ковальських інструментів на території Волині знайдено молоток, зубила, пробійники, терпуги. Молоток формою і розміром нагадує сучасні. Зубила двох типів трапилися в Городищі біля Шепетівки [2, 277]. Перший – це інструмент клиноподібної форми з гострим прямокутним лезом і втулкою для дерев’яної рукоятки та звуженим плоским обушком. Довжина його 14 см, ширина леза 4 см (рис. 1. 12). Таке зубило знайдене нами і в Луцьку. Стрижневі зубила, що належать до другого типу, знайдені в Данилові на Тернопільщині [9, 84]. Застосовувалися для рубання дроту, виготовлення цвяхів тощо. Конструктивно близьким до стрижневих зубил були пробійники, які використовувалися бля пробивання дірок в нагрітому металі. Вони знайдені у Городищі біля Луцька [5, 132] та Городищі біля Шепетівки [2, 277]. Довжина пробійника 11-14 см, діаметр – 0,6 см. У розрізі верхньої частини, що становить обушок, він квадратний, а на кінці круглий, загострений (рис. 1.9).

Для первісної заточки ножів, мечів, вістрів списів і стріл тощо застосовувалися терпуги з насічкою завдовжки 12-18 і завширшки 1-2 см. Вони знайдені в кількості 5 екземплярів у Городищі біля Шепетівки [2, 277].

Це щодо інструментів, пов’язаних із власне ковальським ремеслом. Разом з тим про його розвиток свідчать і універсальні знаряддя, до яких можна віднести ножі, ножиці, бритви, шила, голки.

Найчастішими знахідками цієї категорії є ножі. В найбільшій кількості – 1379 екземплярів – знайдені в Городищі поблизу Шепетівки [2, 277], 332 – в Дорогобужі [8, 70], кілька десятків – у Городищі біля Луцька [2, 139] та ін. Усі вони черенкові, а леза в перетині мають клиноподібну форму. Довжина леза коливається від 5 до 15 см, ширина – 0,8-2, 2 см. Перехід від леза до черенка виражений у вигляді уступа як з боку леза, так і спинки (рис. 2. 1-2). Ніж з кістяною ручкою знайдено в Городищі біля Луцька (рис. 2.15). Переважна більшість ножів існувала впродовж Х-ХІІІ ст.

До числа рідкісних належать бритви, знайдені нами у Володимирі-Волинському та Дорогобужі [8, 71]. Бритва має лезо з петлею на одному кінці, вільно закріплене на шарнірі в металевому футлярі завдовжки 10 і завширшки 2см, що має дві бокові стінки (рис. 2.3). Фіксуючого положення футляр не має, і лезо могло обертатися на 3600.

До універсальних знарядь можна зарахувати шарнірні ножиці, знайдені в Луцьку, Перемилі Волинської обл. [4, 134], Дорогобужі [8, 72] та ін. Вони складаються з двох лез з кільцевими навершями, з’єднаних шарніром. Довжина ножиць 14-16 см, ширина леза 0, 8-1 см (рис. 2. 7).

У Городищі – 2 біля Луцька [5, 134] та Дорогобужі на Рівненщині [2, 72] знайдено залізні шила довжиною 6-10 см, що вживалися для проколювання дірок та нанесення орнаменту на кістяних виро¬бах, а також у шевській справі. Всі вони мають кругле в перетині вістря і квадратний черенок (рис. 1.5).

У Дорогобужі [2, 72] та Кам’янці Надбужній [11, 345] у ХІІ-ХІІІ ст. знайдено залізні голки, що нагадують сучасні. Їх довжина 5-7 см, круглі в перетині з поздовжнім вушком на розплющеному кінці.

До тих знахідок, що характеризують місцеве ковальське ремесло, належать і предмети господарського та домашнього інвентаря, представленого замками та ключами до них, кресалами, дужками й обручами до відер тощо.

Жителі Волинської землі, як і інших міст Русі, користувалися внутрішніми та зовнішніми навісними замками. Перший тип наявний дерев’яними замками-засувами, від яких залишилися лише ключі, знайдені в Городищі біля Шепетівки [2, 277], Городищі біля Луцька [5, 139] та ряді інших пам’яток. На вигляд – це залізний стрижень різної довжини, один кінець якого загнутий у формі кільця або петлі, а другий – у вигляді коліна різної конфігурації (рис. 2.8). Другий тип представлений залізними циліндричними висячими замками, виявленими в Городищі біля Шепетівки – 667 екзем¬плярів [2, 277], Володимирі, Бересті та ін. [3, 40]. Вони складаються з двох розташованих паралельно і скріплених між собою циліндрів довжиною в середньому 5-6 см, діаметром більшого 2-3 см і меншого до 1 см (рис. 2.10). Усередині більшого циліндра містився механізм із зачепів. Малому циліндрові відповідає гладка, потоншена на кінці частина дужки, яка вільно входить у циліндр. На другій половині дужки наварені чотири сталеві пластинчасті пружини, розташовані вздовж осі дужки. Для запирання дужка застосовувалася одночасно обома кінцями, і пластинчасті пружини, зайшовши всередину циліндра і розпрямившись, упиралися в зачепи. Для відкривання замка слугували спеціальні ключі, які мали щілину, що відповідає формі дужки. Стиснувши сталеві пружини, ключ звільняв дужки від зачепів усередині циліндра і відпирав замок. Кожен з таких замків мав свої конструктивні таємниці – кількість і розміщення пружин на дужці, рисунок щілини для ключа в денці великого циліндра тощо. Відповідні елементи конструкції мали й самі ключі: прорізи на стрижні для замкових штифтів, малюнок зовнішнього і внутрішнього контура лопасті ключа (рис. 2.9) та ін. Замки цього типу виготовлялися у ХІІ-ХІІІ ст. і вони є свідченням високої майстерності волинських ковалів.

До ковальської продукції належать і залізні кресала, що слугували для висікання вогню. 26 кре¬сал знайдено в Городищі біля Шепетівки [2, 277], по кілька – в Лужках, Чеканові в Підляшші [3, 38], Городищі біля Луцька [5, 140] та ін. За формою серед них виділяються однолезові калачеподібні (рис. 2.6) та дволезові прямокутні (рис. 2.5) й овальні, інколи з кільцем для підвішування (рис. 2.4). Калачеподібні побутували в Х-ХІ ст., а прямокутні й овальні – у ХІІ-XV ст.

Найбільш масовою категорією знахідок є цвяхи, які трапляються на багатьох пам’ятках, наприклад, у Дорогобужі, в межах Х-ХІІІ ст. їх зібрано понад 700 [8, 76]. Вони ковані, довжиною 6-10 см, у перетині квадратні або прямокутні з круглою або квадратною голівкою (рис. 2.14).

Певна частина предметів ковальського ремесла репрезентована побутовим інвентарем: шпильками, фібулами, пряжками, підківками тощо. Шпильки, призначені для спинання верхнього одягу, знайдені в ХІ-ХІV ст. у Листвині та Дорогобужі [8, 76]. В листвинських один кінець гострий, другий оформлений у вигляді півнячої голівки, а в дорогобузьких – нижній загострений, а верхній розплющений і закручений у спіраль.

Із чоловічим одягом пов’язуються знайдені на багатьох названих вище пунктах поясні пряжки різних типів. Серед них круглі діаметром 2,5-3 см з язичком (рис. 2.13), прямокутні (4 × 2, 5 см) з перемичкою, що розділяє пряжку поздовж чи впоперек, яка слугувала для насаджування язичка (рис. 3.9-10), з напівкруглою передньою частиною і прямокутним приймачем для пояса (рис. 2.11; 3.8), прямокутні чи квадратні з язичком на одній із сторін (рис. 2.12). Вони датуються Х-ХІІІ ст.

Отже, як спеціальні та універсальні інструменти, так і предмети побутового призначення, є ваго¬мим свідченням ковальського ремесла на території Волинської землі в Х – першій половині ХІV ст. Чи не найяскравіше воно представлене в Дорогобужі. До речі, за кількістю знайдених залізних виробів (понад 1500) Дорогобуж поступається лише перед Городищем біля Шепетівки, де їх виявлено кілька тисяч. Проте на відміну від Городища в Дорогобужі простежується динаміка розвитку ремесла. В наборі залізних речей з Дорогобужа Х-ХІ ст. та ХІІ-ХІІІ ст. помітні істотні відмінності. Якщо до першого періоду належать 110 виробів 24 найменувань, то до наступного – 1140 речей 71 найменування [8, 65-70].

Залізоробне ремесло було добре розвинутим уже в Х-ХІ ст., але особливого розквіту досягло в ХІІ-ХІІІ ст. Для його характеристики важливим є вивчення технології виготовлення тих чи інших речей. Виключно сприятливою для цього є колекція знахідок у с. Городище поблизу Шепетівки. До речі, це єдина на Волині пам’ятка, матеріали з якої металографічно досліджувалися Г.О.Вознесен¬ською. Для структурного аналізу було відібрано 506 знарядь праці і предметів озброєння [1, 82-127], які дають змогу говорити про рівень розвитку технології ковальського виробництва на всій Волинській землі княжої доби.

Важливими є результати вивчення виробництва жниварських знарядь праці – кіс та серпів. Серед вивчених 63 кіс суцільнозалізні клинки мали 19 (30 %), суцільносталеві – 12 (19 %), цементовані – 3 (5 %), клинки з наварним сталевим лезом – 29 (46 %). Що ж до серпів, то з до¬сліджених 70 екзмплярів 33 (47 %) були суцільнозалізними, 22 (22 %) – суцільносталевими, 4 (6 %) – цементовані, 8 (11 %) – з наваркою сталевого леза і 3 (4%) – двошарові. Співвідношення технологіч¬них схем жниварських знарядь показало, що найпростіші технологічні рішення – ковка суцільноза¬лізних та суцільносталевих виробів – більш характерні для серпів, у той час як наварювання сталевих лез переважало при виготовленні кіс: 46 % – у кіс і лише 1 % – у серпів [1, 101-111].

Для вивчення технології виробництва ремісничого реманенту також проаналізовано ряд характерних знахідок. Із деревообробних інструментів до уваги взято 35 сокир (рис. 1.11). Серед них виділяються 6 екземплярів з суцільнозалізним лезом, 16 – із суцільносталевим, 5 – із пакетного металу, 8 – зі зварною конструкцією лез. Усі сокири з наварним лезом були загартовані [1, 114-116].

Щодо тесел, представлених провушними (рис. 1.6) і втульчастими (рис. 1.8), то при їх виготовленні майстри застосували всі відомі технологічні прийоми: із 7 провушних 2 тесла – суцільнозалізні, 1 – суцільносталеве, 1 – із пакетного металу, 1 – із цементованим лезом, 2 – із наварним сталевим лезом [1, 116]. Що ж до свердел (рис. 1.7.), то із 13 екземплярів 7 було суцільнозалізними, 5 – суцільносталевими і 1 – із цементованим лезом. Загалом же суцільнозалізних інструментів – 24,6 %, суцільносталевих – 40 %, із пакетного металу – 13,8 %, з цементованим лезом – 3 % і зі сталевим наварним – 18,6 % [1, 116-118]. Ковальсько-слюсарні інструменти – молоток, пробійники та ін. – зроблені з заліза, а напильники – з високовуглецевої сталі. Досліджено 225 залізних ножів. Встановлено, що вони виготовлені з використанням шести технологічних схем: суцільнозалізні – 72 екземпляри (32 %), суцільносталеві – 69 (31 %), з наварним сталевим лезом – 66 (29,5%), ножі з пакетованого металу, отримані шляхом ковки із двох смужок – залізної і сталевої – 5 (2 %), нарешті, ножі з дамаскованим клинком і наварним сталевим лезом – 6 (2 %). Останні демонструють вивершене володіння технікою ковальського зварювання. Отже, більше половини клинків мають найпростішу технологію виготовлення, третя частина – виготовлена за найбільш прогресивною технологічною схемою. Частина інструментів має архаїчні прийоми: цементація, пакетування. Продукція відображає прогрес у динаміці технологічного розвитку ковальства.

Дослідження виробництва ножиць засвідчує, що більшість з них – 14 екземплярів – мають найпростішу технологію виготовлення лез: цілком з кричного заліза або сирцевої сталі. Найбільш прогресивна технологія – наварювання сталевих ріжучих лез – виявлена у двох екземплярах. Співвідношення схем виготовлення ножиць подібне до ножів. Так, найпростіша технологія – ковка ножиць цілком з кричного заліза або сирцевої сталі – 35 %, цементація лез – 15 %, наварка сталевих лез на залізну основу – 45 %. Решта (пакетований метал, двошаровий клинок) – поодинокі [1, 99-100].

Нарешті, звернемо увагу на технологію виробництва озброєння. При виготовленні клинка меча (рис. 3.5) використовувалася поверхнева цементація, а кінцева його обробка, виточка долів і заточка лез проводилася після цементації. В основу виготовлення меча був закладений принцип поєдання твердих сталевих лез, що забезпечували максимальну ефективність удару, з пластичністю залізної серцевини, що давало змогу клинкові гнутися, але не ламатися. В досліджених чотирьох шаблях (рис. 3.3) технологія була такою ж. Лише одна шабля мала високовуглецеве наварне лезо, а одна – викована з м’якого кричного заліза. Щодо вістрів списів, то в них простежено такі технологічні схеми: 1) суцільнозалізні, 2) суцільносталеві, 3) цементовані, 4) перо з пакетного металу – заліза або м’якої сталі (рис. 3.1-2). Списи з наварним сталевим лезом на Волині рідкісні. Що ж торкається вістрів стріл (рис. 3.4, 6), то в них не виявлено незвичних схем: здебільшого вони виковувалися з кричного заліза або м’якої сталі [1, 120-127]. Характеристика виготовлення різнопрофільних залізних виробів свідчить про складну технологію, якою володіли волинські майстри.

Високим рівнем виконання відзначається захисне обладнання воїна. Руські шоломи ІХ-Х ст. виготовлялися з окремих пластин, як, наприклад, екземпляр із с. Мокре на Рівненщині (рис. 4.3), а в ХІ-ХІV ст. – з одного залізного листа методом штамповки, як екземпляри з Луцька і Дорогобужа (рис. 4.1-2). Шоломи прикрашалися пластинками з кольорових металів. Наприклад, шолом, знайдений на дні Стиру в Луцьку, мав бронзову обтяжку, оздоблену насічкою у вигляді ромбів і квадратів [4, 139]. Шоломи з Володимира-Волинського обтягнуті позолоченим обручем. У залізного сфероконічного шолома з Дорогобужа лицьова сторона посилена пластиною і має дугоподібні вирізи для очей та об’ємний наносник, а на нижньому зрізі тулії – петлі для кріплення бармиці [8, 109-110]. Що ж до кольчуг, яких на Волині знайдено чи не найбільше в Україні, то вони вироблялися майстрами дуже високої кваліфікації. Дослідження засвідчує, що для виготовлення кольчуги використовували до 20 000 з’єднаних заклепками чи зваркою залізних кілець діаметром 10-12 мм із дроту товщиною 2-2, 5 мм (рис. 4.5).

Місцеві майстри вміли оздоблювати зброю і спорядження вершника кольоровими або благородними металами. Одним з найкращих зразків є меч із золотою інкрустацією з Садова Луцького району (рис. 3.7) і бойова сокира, оздоблена сріблом, із Луцька (рис. 3.11), а також шпора з Белза на Львівщині та стремено з Шумська на Тернопільщині [4, 138-139]. До речі, і Галицько-Волинський літопис відзначає, що на Волині були "… ковалі заліза, міді і срібла” [7, 843].

Навіть побіжний огляд виробів з чорних металів Волинської землі княжої доби свідчить про високий рівень розвитку металургійно-ковальського ремесла, яке базувалося на досвіді й технічних досягненнях слов’янських металургів – ковалів додержавного періоду.

Рис. 4. Шоломи, кольчуга та шпори: 1 – Луцьк; 2 – Дорогобуж; 3 – Мокре; 4 – Городище-2; 5 – околиця Кременця; 6 – Пересопниця

Література

1. Вознесенська Г.О., Недопако Д.П., Панько С.В. Чорна металургія та металообробка населення східноєвропейського лісостепу за доби ранніх слов’ян і Київської Русі (друга половина І тис. – перша чверть ІІ тис.). – К., 1996. – 189 с.

2. Кучера М.П. Городище поблизу с. Городище на Волині // Археологія Української РСР. – К., 1975. – С. 276-277.

3. Кучинко М.М. Історично-культурний розвиток західного Побужжя ІХ-ХІV ст. – Луцьк, 1993. – 159 с.

4. Кучинко М.М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині. – Луцьк, 1994. – 208 с

5. Кучинко М.М. Давньоруське городище Вал в Надстир’ї. – Луцьк, 1996. – 208 с.

6. Никольченко Ю.М. Работы Ровенского краеведческого музея // Археологические открытия 1974 г. – М., 1975. – С. 333.

7. Полное собрание русских летописей. Ипатиевская летопись. – М., 1962. – Т.2. – 938 стлб.

8. Прищепа Б.А., Нікольченко Ю.М. Літописний Дорогобуж в період Київської Русі. До історії населення Західної Волині в Х – ХІІІ ст. – Рівне, 1996.– 246 с.

9. Раппопорт П.А. Данилов // Краткие сообщения Института археологии АН СССР. – 1971. – Вып. 125. – С. 82-86.

10. Терский – Шеломенцев В.С. Пересопница // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). – К., 1990. – С. 124-126.

11. Rauhut L. Sprawozdanie z badań wczesnośredniowiecznego ośrodka metalurgiczno-kowalskiego we wsi Kamionka Nadbużna, pow. Ostrów Mazowiecka // Wiadomości Archeologiczne. – 1956.– T. 23. – Z. 4. – S. 342-352.