Исторический костюм :

Костюми Арабського Сходу - VII-XVI ст.

  автор: SHARIK  |  29-сентября-2010  |  31524 просмотра  |  Пока нет комментариев
загрузка...

Загальна характеристика костюмів

У першій половині VII ст. н. е. кочові арабські племена, які об'єдналися під проводом племінної знаті й торгово-лихварської верхівки міст, вийшли за межі своєї батьківщини — Аравійського півострова — і рушили на завоювання інших країн. Протягом VII і початку VIII ст. вони захопили величезні території: усю Передню Азію (Сірію, Палестину, Месопотамію і частину Малої Азії). Закавказзя, Іран, Середню Азію, Єгипет і всю Північну Африку, більшу частину Іспанії і Португалії, а також острів Сіцілію. Склалася величезна середньовічна держава — Арабський халіфат — у якій поступово встановилися феодальні відносини. Як єдина держава халіфат проіснував, проте, лише до середини IX ст.; відтоді почався його швидкий розпад на ряд самостійних феодальних держав. Доля окремих частин колишнього Арабського халіфату була різною. Значна частина Передньої Азії (Сірія, Палестина, Ірак), а також Єгипет і вся Північна Африка внаслідок завоювання і розселення на їхніх територіях арабів, поступово цілком арабізувалися. Народи цих країн асимілювалися з арабами, прийняли їхню мову і ввійшли до складу арабської народності. Саме ці країни (включаючи Аравійський півострів) і донині представляють так званий Арабський Схід. Завоювання до середини XVI ст. майже всієї цієї території турками не справило на культуру і побут її населення значного впливу. На захопленій території Іспанії, заселеній переважно арабами і берберами, що прийшли з ними із Північної Африки, арабське панування тривало багато віків. Створився значний осередок арабської культури. Однак протягом XI—XIII ст., внаслідок реконкісти (відвоювання іспанцями земель у арабів), араби почали швидко втрачати свої іспанські володіння, і до середини XIII ст. в їхніх руках залишилася тільки територія Гранади на крайньому півдні Іспанії (яку, проте, іспанці відвоювали наприкінці XV ст.). Щодо східних областей халіфату, населених народами, що вже мали в період арабського завоювання успадковану здавна самобутню високу культуру (Закавказзя, Іран, Середня Азія), в яких завойовники-араби майже не розселювалися, то вони здебільшого зберегли свою самостійну культуру, відновивши з розпадом арабської держави (особливо після хвилі походів монголів і Тімура) й політичну незалежність. А заселена турками Мала Азія стала основою майбутньої Турецької імперії, початок створення якої відноситься до XIV ст. На культурі всіх цих країн, проте, дуже помітним був арабський вплив.

Частково сприйнявши культурну спадщину античності елліністично-римської доби, давньоіранської цивілізації та інших народів Сходу, переробивши й запліднивши її новим струменем власної культури, джерела якої корінилися в давніх цивілізаціях Аравійського півострова ще І тисячоліття до н. е., араби створили дуже високу культуру, яка в той час значно перевищувала західноєвропейську. Економічним базисом розвитку цієї культури був прогрес сільськогосподарського виробництва (зокрема поширення штучного зрошення, бавовництва і шовківництва), швидке зростання міст як центрів різноманітного ремісничого виробництва і надзвичайно широкий розвиток торгівлі, в тому числі зовнішньої (з Індією, Китаєм, Стародавньою Руссю, Європою), що надовго забезпечило арабам пріоритет у світовій торгівлі. Особливої своєрідності середньовічній арабській культурі надавали власне арабські стародавні традиції кочового способу життя, які в країнах Арабського Сходу продовжують зберігатися до наших днів. Кочівник-бедуїн завжди лишався однією з істотних постатей арабського суспільного життя; скрізь в арабських країнах з розвиненими феодальними відносинами співіснувала родоплемінна організація кочівників. Не менш характерний, особливий відбиток на арабську культуру наклала й релігія арабів — іслам. Підкоряючи собі побут, мораль та інші сторони суспільного життя, іслам справляв істотний вплив і на спрямування розвитку духовної культури арабів — науки і мистецтва. При цьому чужий ідеї «гріховності» плоті, далекий від аскетизму, більш «земний» іслам обіцяв правовірним чуттєвий, а не духовний рай.

Поширення ісламу в усіх завойованих арабами (неарабських) країнах сприяло певною мірою виникненню деяких спільних рис в культурі цих країн і після остаточного розпаду Арабського халіфату і створенню з них самостійних держав із своєрідною, вже не арабською, але все ж мусульманською культурою (Іран, Туреччина). Звичайно, це стосується і костюмів як одного з проявів суспільного життя, як одного із істотних елементів матеріальної культури. Саме в такому розумінні можна вживати термін «східний костюм», який зустрічається в нашій театральній практиці. Це арабські в своїй основі костюми, які сформувалися уже в умовах магометанської релігії і сприйняли деякі елементи костюмів інших народів, що входили до складу халіфату, особливо персів і турків. Вони поширилися в різних варіантах як серед цих народів, так і у власне арабських країнах, особливо серед міського населення та в колах панівної верхівки, а також у духівництва, і подекуди збереглися до наших днів. При характеристиці костюмів Арабського Сходу в розглядуваний період про них слід згадати поряд із власне арабськими костюмами у вузькому розумінні слова. Однак «східним костюмом» далеко не вичерпується вся різноманітність костюмів мусульманських Туреччини, Ірану, Середньої Азії; вони зберігали й розвивали свої костюми і поза арабським впливом. Необхідно також додати, що й саме поняття «арабський костюм» у вузькому розумінні теж досить узагальнене, бо на такій великій території, яку в середні віки займали арабські країни, відмінності в костюмах були значними, адже ці країни до арабського завоювання населяли різні народи. Тому не дивно, що арабський костюм в Іспанії, Північній Африці, Єгипті, Сірії й Аравії мав кожен свої специфічні особливості. При цьому найпомітнішими були відмінності між Заходом (Іспанія, Північна Африка) та Сходом (Єгипет, Сірія, Ірак, Аравія). Основою арабських костюмів був костюм бедуїна-кочівника. Пристосований до умов напівпустель і пустель, він відзначався насамперед просторістю, неприталеністю і надійно захищав від спеки і вітрів. Переважно довгий, такий костюм прикривав усе тіло, нерідко навіть обличчя. У просторому й довгому одягові кочівники могли й ночувати. Пізніше розвиток землеробства і ремесел в арабських країнах, а також поширення розкоші в побуті знаті та багатих верств міського населення, сприяли створенню костюмів осілого населення (насамперед міського), які значно відрізнялися від одягу кочівників. Отже, протягом усього середньовіччя існували два варіанти арабського костюма — «осілий» і «кочовий», причому «кочовий» не був зовсім витіснений, оскільки кочовий спосіб життя зберігся у частини населення країн Арабського Сходу не тільки в середні віки, а й до наших днів. Проте навіть міський арабський костюм не втратив загальних рис своєї «кочової» основи — просторості, неприталеності й довжини. Збереження кочового способу життя зумовило сталість в арабському костюмі, особливо в «кочовому» його варіанті, найбільш просторого одягу, який легко обгортався навколо тіла (плащів, покривал, поясів, хусток тощо). Цей тип одягу повсюдно зустрічався поряд з глухими й розстібними формами.

Соціальна диференціація костюмів у країнах Арабського Сходу чітко не виявлялася, особливо в ранній період: навіть духівництво не вирізнялося серед цивільного населення. Крім відсутності замкнених, суворо відособлених станів і часткового збереження родоплемінної організації (яка зв'язувала певною спільністю всіх членів, незважаючи на істотну майнову нерівність), діяли й релігійні настанови. Магометанство, принаймні щодо чоловічих костюмів, вимагає простоти в одягові. Відмінності в одягові феодалів, купців, ремісників і селян (як чоловіків, так і жінок) зводились переважно до якості матеріалів, до кількості вбрання, до кількості й коштовності прикрас і іноді до деяких деталей костюмів. Ці відмінності, щоправда, часто були дуже різкими і підкреслювали глибоку прірву між злиденністю жорстоко експлуатованого залежного селянства та міської бідноти, з одного боку, і витонченою розкішшю знаті, з другого. Хоча чоловічий і жіночий арабські костюми, як правило, цілком прикривають тіло, однак часткове його оголення на Сході ніколи не розглядалося як щось неприпустиме, непристойне. Про це свідчить, наприклад, такий єдиний чоловічий одяг, як набедрена пов'язка, причому не тільки у трудового населення під час роботи, а навіть у прочан (коли вони приходять до магометанських «святинь» у місті Мецці) та в деяких монахів — дервішів. Арабські жінки носили досить глибокі декольте, могли оголювати руки, а танцівниці нерідко відкривали навіть плечі й живіт. Поряд з цим в усіх мусульманських країнах здавна існував звичай, що вимагав від жінок при виході на вулицю закривати обличчя і загортати щільно всю фігуру. Переважно цього звичаю, пов'язаного з залежним становищем жінки, суворо дотримувалися, особливо в середовищі міського населення; на відміну від них бедуїнки та селянки його часто цілком ігнорували.

Асортимент тканин для арабських костюмів був надзвичайно різноманітний, оскільки рівень розвитку текстильного виробництва на всьому Арабському Сході і в підкорених арабами країнах був дуже високий. Особливу популярність здобули сірійські, перські, середньоазіатські, єгипетські, іспано-маврітанські та сіцілійські тканини. Деякі існуючі й нині назви тканин виникли від найменувань великих середньовічних текстильних центрів Сходу (наприклад, муслін — від міста Мосул, дама — від міста Дамаск і т. д.). Найпоширенішими матеріалами для тканин була вовна (основний продукт кочового скотарства) та бавовна, яку вирощували скрізь на зрошуваних землях. Тканини для верхнього одягу, особливо плащів кочівників, вироблялися часто з грубої верблюжої вовни, а овечу вовну використовували для виготовлення цупких, ворсистих і дуже тонких тканин. Бавовняні тканини також мали багато сортів, зокрема цупкі — бязь, міткаль і сатин, тонкий батист — та найтонші — муслін, серпанок. З шовку шили переважно костюми знаті й міської верхівки, особливо в період поширення розкоші (з X ст.). Значну роль відігравали шовкові тканини в жіночих костюмах: святкове вбрання з них шили й ширші верстви населення. Різноманітність шовкових тканин, виробництво яких базувалося на швидкому розвиткові шовківництва в Середній Азії, Ірані, Сірії, Іспанії, була дуже велика. Здавна улюбленим кольором арабського одягу був білий. Суцільний білий одяг зустрічався найчастіше в костюмах бедуїнів як верхній одяг осілого населення, а також духівництва. Крім білого, найбільш популярними в народі кольорами одягу були: коричневий (різних відтінків), синій (від світлого до дуже темних тонів — індиго) і чорний. Широке застосування чорних тканин в арабському костюмі не пов'язане з трауром. Це специфічна особливість арабського одягу, яка чітко відрізняла його від європейського. Поряд із зазначеними провідними загальнонародними кольорами тканин, до яких можна віднести й червоний, костюми знаті та заможних верств міського населення в період розквіту арабської культури мали значно багатшу гаму кольорових відтінків, особливо коли з'явилися перські тканини, що характеризувалися світлішими і м'якшими напівтонами; зелений колір вважався кольором пророка Мухаммеда, тому спочатку його використовували для одягу лише його нащадків, а пізніше — і хаджів, які відвідували релігійні «святині» ісламу в Мецці.

Найпоширенішим, спільним для трудового народу видом узорчатих тканин на Арабському Сході були смугасті з чергуванням смуг то однакової, то різної ширини (причому в смугах особливо часто білий колір поєднували з чорним, коричневим і синім) з простим бордюрним геометричним узором — спіралями, зигзагами, решіткою, бахромою. Костюми знаті шили з дорогих тканин із значно складнішою орнаментацією, що відповідало розквіту арабського декоративно-орнаментального мистецтва. Орнаментація характеризується надзвичайно складним комбінуванням і переплітанням узорів. Узори були переважно дрібними і вкривали всю декоровану площину. В них поєднувалась ажурність і вишуканість з пишністю та яскравою строкатістю. За мотивами і типами орнаменту арабські тканини із складним узором можна поділити на чотири основні групи: із зображеннями фантастичних і реальних тварин, властивими ранньому періоду, з геометричним узором у вигляді складного переплітання простих фігур, з рослинною арабескою (густо розкиданими дрібними стилізованими гілками, стеблами, листям і квітами в складних поєднаннях), а також з так званим епістолярним орнаментом. В епістолярному орнаменті, особливо специфічному для Арабського Сходу, як узори використовувалися написи (переважно цитати з корана або висловлювання мудреців, побажання благоденства і звеличування), які вводилися як додатковий елемент в арабеску. Зображення тварин і людини в узорах з IX ст. зовсім зникли, бо іслам їх забороняв. Якщо взяти до уваги, що узори на тканинах часто являли собою найрізноманітніше комбінування перелічених видів орнаментації, а також те, що, крім власне арабських тканин, у країнах Арабського Сходу в пізній період зверталися також до перських і почасти до турецьких тканин, то можна уявити всю невичерпну різноманітність використовуваних у «східному костюмі» узорчатих тканин. В арабському костюмі майже зовсім не застосовували будь-якої ліпної, рельєфної орнаментації; виняток становили хіба що бахрома і китиці, якими нерідко оздоблювали краї арабського одягу, особливо жіночого.

Однією з характерних особливостей арабського і всього «східного костюма» була численність начіпних, рухомих прикрас. Щоправда, ця риса властива була майже тільки жіночим костюмам, оскільки традиційна простота «кочової» основи чоловічих костюмів і релігійна заборона для чоловіків носити на собі різноманітні прикраси (за винятком перснів, поясів і амулетів) продовжувала зводити кількість начіпних прикрас до мінімуму, навіть у розкішних костюмах знаті пізнього періоду. Схильність до прикрас у чоловіків виявлялася переважно щодо зброї, яка входила в їхній костюм як особлива приналежність. Шаблі, кинджали, а згодом — пістолі і навіть рушниці надзвичайно пишно декорувалися інкрустацією, карбуванням, воронуванням, різьбленням, а також перлами й коштовними каменями, особливо бірюзою. Щодо оздоб у жіночих костюмах, то вони були дуже різноманітних видів (діадеми, сережки, носові кільця, намисто, браслети, в тому числі для ніг, брошки, персні) і носили їх в усіх верствах суспільства. Таке поширення начіпних прикрас пов'язане з кочовим способом життя, коли зберігання надбаного багатства повинно було здійснюватися у формі легких начіпних прикрас (в яких поєднувалася відносно висока цінність з невеликими розмірами) під час постійного пересування.

Чоловічі костюми

наверх

 

Основним чоловічим одягом у арабів протягом усього середньовіччя в усіх верствах суспільства була сорочка звичайного тунікоподібного крою із вставними рукавами, її довжина, як правило, досягала середини гомілки, рідше спускалася нижче, до кісточки ступні. Сорочки шили дуже просторі й носили їх завжди поверх штанів або набедреної пов'язки. У пізній період турецький вплив зумовив появу ж коротшої сорочки, яку заправляли в штани.

 

арабскі сорочки
Мал. 1
Чоловічі сорочки. Арабський Схід. Т'II—XVI ст.: а. в) види сорочок; б) схема крою сорочки.
Рис. 1
Мужские сорочки. Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

Особливістю сорочок Арабського Сходу був глибокий грудний розріз, який спускався майже до пояса. Нерідко його замінював видовжений трикутний виріз, що відкривав груди (мал. 1 а). Здебільшого сорочки мали довгі, до самих кистей, широкі рукава, часто з дзвоникоподібними розтрубами внизу. Іноді рукава робили розпореними внизу по шву так, що їх можна було відкочувати (мал. 1 в). Шили сорочки переважно з полотна та бавовняних тканин (рідше — із шерсті) білого, коричневого й синього кольорів. Сорочка насамперед була нижнім одягом, особливо в міському костюмі, а також і в кочівників, у яких обов'язковим був ще й плащ. Серед землеробської та міської бідноти вона могла бути і єдиним одягом. Носили сорочки як підперезаними широким чи вузьким тканими поясами (мал. 1 а), так і непідперезаними (мал. 1 в).

 

Мал. 2
Чоловічий верхній одяг.
Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) схема крою то джебби; б) джебба, одягнена поверх сорочки; і хаїк, одягнений поверх сорочки; г) схема крою хаїка.
Рис. 2
Верхние мужские одежды.
Арабский Восток. VII—XVI вв.

Східний чоловічий верхній одяг

наверх

 

Крім сорочок, арабський чоловічий костюм мав ще два види глухого наплічного одягу: джеббу і хаїк. Джебба (мал. 2 а, б) — це широке, просторе глухе верхнє вбрання з бічними клинами й широкими плечами, в які (щоб їх ще більше розширити) поміж ніякою сорочки і рукавом вставляли трикутні або трапецієвидні клини, що нагадували скісні полики російських жіночих сорочок. Рукава джебби були дуже широкі (їх пройми сягали лінії талії) і недовгі. Але через те, що плечі її спадали низько на верх рук, ці рукава звисали нижче кисті. Звичайна довжина джебби — до литки. Шили її переважно з чорної або темних кольорів шерсті, нерідко смугастої, іноді оздоблювали вишивкою. Хаїк (мал. 2 в, г) кроєм цілком повторював давньоіранський кандіс. Він являв собою майже квадратну безрукаву туніку, завдовжки до литок, також з дуже широкими плечами, які при одяганні спадали на руки майже до ліктів. З боків хаїк мав невеликі пройми для просування рук, часто оздоблені китичками. Його шийний виріз переходив у глибокий, до пояса, грудний розріз. Шили хаїк переважно з шерстяних одноколірних тканин і носили підперезаним поверх сорочки.

У більшій частині арабських країн, починаючи від Єгипту і далі на Схід, костюм кочівника-бедуїна складався із сорочки й штанів (або іноді набедреної пов'язки) і неодмінно доповнювався ще специфічно арабським верхнім вбранням — плащем-аббою (мал. 3 а, б). Крій абби нічим не відрізнявся від крою хаїка, оскільки цей плащ теж являв собою безрукавий квадратний одяг з невеликими проймами. Проте абба була не глухим, а розстібним одягом (розріз її йшов від плечових швів до подолу). Через те що була вирізана ціла смуга завширшки до 25 см, поли плаща спереду не сходились і ніяких застібок не мали. Коли аббу надягали, дуже широкі її плечі спускалися на руки; руки, таким чином, просовували у пройми дещо вище кисті. Водночас за рахунок великої ширини абби утворювалися вертикальні складки, які спадали вниз. Завдовжки абба сягала литок і навіть ступень. Шили її переважно із щільної, цупкої тканини, часто виготовленої з верблюжої вовни чорного, коричневого чи білого кольорів або смугастої з широкими (до 30 см) чорними, коричневими чи темно-синіми вертикальними смугами на білому фоні.

 

плащ абба
Мал. 3
Чоловічий плащ-абба Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) абба одягнена поверх сорочки б) схема крою абби.
Рис. 3
Мужской плащ-абба. Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

Схожим на аббу верхнім одягом бедуїнів Північної Африки був бурнус. Це — вже безрукавий плащ, тобто типовий одяг, яким обгорталися, але особливого крою й обов'язково з капюшоном. Від абби бурнус відрізнявся тим, що мав форму сегмента і велику ширину (приблизно 3—3,2 м, при довжині до 1,5—1,6 м). У центрі верхнього прямого краю бурнуса, на відстані 30-35 см по обидва боки, пришивався (або викроювався разом з центральними пілками) шматок тканини заввишки до 40 см, який являв собою капюшон (мал. 4 а). Весь сегмент з обрізаними вертикально краями складався навпіл, а верх капюшона зшивався. У бурнусі поли спереду низько (на 1,2-1,3 м) спускалися, на кінці округло звужуючись. Після накидання капюшона на голову, а основної частини бурнуса — на плечі й застібання його під шиєю, драпірування довгих піл давало змогу загорнути всю фігуру (мал. 4 б; мал. 5 а, б, в, г). Ліва пола загорталася навколо торса спереду, пропускалася попід праву руку й праву полу і через спину (попід бурнусом) закидалася ззаду на ліве плече так, що кінець її трохи звисав спереду з лівого плеча. Тут цей кінець зв'язували (вже попід лівою полою) з верхнім краєм цієї ж поли, який проходив спереду на рівні грудей. Праву полу просто закидали за ліве плече так, що кінець її звисав ззаду до талії або трохи нижче. Бурнуси, так само як і абби, шили переважно з цупкої шерсті й прикрашали китичкою на капюшоні, а іноді й бахромою по краях. Бурнус бедуїнів, як і абба, проник частково і в костюм осілого населення, в тому числі, наприклад, в костюм маврів Іспанії. Серед маврів Іспанії та в Північній Африці побутував ще й широкий короткий шерстяний плащ-пелерина, завдовжки до попереку або стегон (мал 6 а, б). Його накидали на плечі й застібали спереду під шиєю на один або кілька ґудзиків; часто до нього пришивали капюшон.

З появою в Передній Азії турків у «східний» чоловічий костюм проникла коротка куртка. Вона швидко поширилася на Арабському Сході як елемент костюма переважно міського й землеробського населення. Завдовжки до пояса або до стегон, прямого крою, вона мала іноді невеликий стоячий комір. Носили її майже завжди розстебнутою спереду або разом із сорочкою, заправленою в штани-шаровари (мал. 6 в), або з каптаном. Куртки найчастіше мали довгі, до кисті, рукава, вузькі або дуже широкі. Шили куртки з цупкіших тканин — шерсті, сукна, бархату, шовку; часто їх оздоблювали вишивками.

 

бурнус
Мал. 4
Чоловічий плащ-бурнус: Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) схєм-крою бурнуса; б) бурнус, задрапірований поверх сорочки.
Рис. 4
Мужской плащ-бурнус Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

Хоч е відомості, що каптан (тобто розстібний одяг прямого крою з рукавами) зустрічався як верхній одяг, що побутував у жителів міст ще за часів Мухаммеда, проте найбільшого поширення він набув у пізніший період, в часи розквіту халіфату, і був характерний для «східного» костюма взагалі, особливо серед знаті та заможних верств населення. Єдиним районом арабської середньовічної культури, де каптан майже не зустрічався, була Іспанія. Саме слово «каптан» (або «куптан») — арабське. На Арабському Сході носили два каптани — нижній і верхній,— які відрізнялися поміж собою деякими деталями. Нижній каптан (мал. 7 а) мав більш чи менш глибокий захід направо і завжди довгі, іноді вузькі, а іноді широкі рукава, часто розрізані зсередини майже до ліктів. Такі каптани неодмінно підперізувалися по талії широкими тканими або ювелірними поясами. Верхні каптани (мал. 7 б, в) відрізнялися від нижніх насамперед тим, що їх шили завжди впритул і носили розстебнутими й непідперезаними так, щоб виглядав нижній каптан. Рукава верхніх каптанів переважно були коротшими, нерідко спускалися трохи нижче ліктів. Але зустрічались і довгі, до кисті, дуже широкі, дзвоникоподібні рукава, особливо характерні для одягу духівництва і вчених. Завдовжки верхні каптани були не коротші від нижніх і сягали литок або кісточок ступень. Як нижні, так і верхні каптани шили з найрізноманітніших тканин: від простих бавовняних і шерстяних до узорчатих шовкових, бархату й парчі. Деякі верхні каптани в період найбільшого розвитку розкоші серед знаті арабських країн облямовували вздовж бортів хутром, що згодом стало типовим для Туреччини. У «східному» костюмі зустрічалися також і дещо приталені каптани, іноді навіть відрізні по талії. Але це були власне перські каптани, які часто мали рукава з розрізами в центрі, або відкидні — з розрізами вгорі біля пройм (мал. 9 а). Необхідним елементом чоловічих арабських костюмів були штани. Якщо не брати до уваги зовсім коротких штанів, які бедуїни носили іноді під сорочку, то основний вид становили довгі штани, що спускалися, як правило, до кісточок ступень. Спочатку, а в кочівників — і пізніше, чоловічі штани мали середню ширину, дещо звужену внизу (мал. 2 б, в). Широкі штани-иіаровари, які підв'язувалися біля кісточок ступень і спадали складками (мал. 6 в), поширилися на Арабському Сході в чоловічих костюмах лише в період розквіту арабської культури, очевидно, під перським впливом. їх носили переважно в містах, і особливо в колах знаті. Штани всіх видів майже завжди надівали під сорочку. Вони не мали розрізу спереду й укріплювалися в талії на шнуркові або тасьмі, просунутій крізь рубець верхнього краю. Шили штани з різних тканин — бавовняних, полотняних, шерстяних, а в розкішному одягові знаті — і з шовкових. Іноді роль штанів в арабських костюмах виконувала набедрена пов'язка, яку бедуїни Аравії нерідко надівали під сорочку. Набедрену пов'язку як єдиний одяг носили також під час роботи землероби, рибалки й міська біднота Аравійського півострова.

 

одевание бурнуса
одевание бурнуса
Мал. 5
Чоловічий плащ-бурнус. Арабський Схід.VII—XVI ст.: а, б, в, г) спосіб драпірування бурнуса.
Рис. 5
Мужской плащ-бурнус. Арабский Восток. VII—XVI её.

 

Дуже велику роль в арабському чоловічому костюмі відігравали пояси. Ними пов'язували сорочки, каптани, штани та інший одяг; за них затикали кинджали. В складках поясів або в спеціально прикріплених шкіряних кишенях носили гроші. Крім простих вузьких ремінних або тканих поясів, якими підперізували нижні сорочки, побутували два види декоративних поясів: пояси завширшки до 20—30 см і завдовжки до 5 м, а також ювелірні пояси, прикрашені металевими накладками й коштовностями (які носили в колах знаті). Пояси складали вздовж удвічі й обгорталися ними навколо талії кілька разів, а спереду зав'язували вузлом без звисаючих країв. Робили пояси з різних тканин, у тому числі з цупких шовків з яскравим забарвленням. Чоловіче взуття на Арабському Сході складалося в основному із сандалів і переважно шкіряних черевиків. Кочівники і частина міського населення, якщо не ходили босоніж (що траплялося найчастіше), здавна носили прості сандалі, які являли собою товсту підошву з верблюжої шкіри з одним, двома або трьома поперечними ременями і поздовжнім ремінцем, що проходив поміж великим і другим пальцями. Такі сандалі мали характерний для взуття бедуїнів прямокутний носок, дещо ширший, ніж п'ята (мал. 8 а, б). Чоловічі черевики були двох видів: з задником (мал. 8 д, е) і без задника (мал. 8 в), причому в обох випадках — без підборів. У період розквіту арабської культури в містах все ширше робили загнутий догори носок (мал. 8 в), який став типовим для «східного» взуття взагалі. Заможні городяни і знать, виходячи на вулицю, особливо в негоду, поверх черевиків надівали ще другу пару взуття — низькі черевики із товстої шкіри, які служили ніби калошами. В Північній Африці чоловіки (насамперед, знатні) носили іноді й невисокі м'які шкіряні чоботи без підборів (мал. 8 г).

 

арабський одяг
Мал. 6
Короткий чоловічий одяг, Арабський Схід. VII—XVI ст.: а, б) плащі-пелерини в) куртка поверх сорочки, заправленої в штани.
Рис. 6
Короткие мужские Арабский Восток. VII—XVI вв.

Чоловічі східні головні убори та зачіски

наверх

 

Відповідно до вимог ісламу, правовірні мусульмани повинні були голити волосся на голові, залишаючи іноді тільки невелике пасмо на маківці. З поширенням цієї релігії у завойованих арабами країнах цей звичай повсюдно був прийнятий, принаймні в середовищі міського населення і більшої частини осілих сільських жителів. Виняток становили лише Іран (де в умовах виникнення нового віросповідання магометанської релігії — шиїзму — чоловіки не тільки не голили голови, а відпускали досить довге волосся) і почасти маври в Іспанії (які також іноді носили довге волосся). Щодо кочівників, то значна їх частина продовжувала носити волосся. Бедуїни пустелі нерідко відрощували довге волосся, випускаючи його пасмами на плечі й навіть заплітаючи в кіски (мал. 9 б). Здавна араби шанобливо ставились до бороди, вважаючи її не тільки окрасою чоловіка, а ще й «оселею для добрих духів». Тому скрізь на Арабському Сході чоловіки замолоду відрощували бороди і дбайливо їх доглядали. Звичайним типом бороди була підстрижена борода, відпущена від щік, якій надавали переважно напівкруглої (мал. 9 б, в) та конічної (мал. 9 ж, з) форм; іноді зустрічались і подвійні бороди. З віком бороди подовжували, що було особливо характерним для духівництва. Нерідко на щоках волосся підголювали так, що з боків борода створювала лише вузьку кайму вздовж краю щелепи (мал. 9 г). Разом з бородами неодмінно носили й вуса — неширокі, підстрижені, пропущені в бороди. З проникненням в арабський халіфат турків подекуди, особливо в Ірані, бороди почали голити, залишаючи тільки вуса. Проте для Арабського Сходу протягом усього середньовіччя цей звичай був винятком.

 

кафтан
Мал. 7
Чоловічі каптани. Арабський Схід. І—XVI ст.: а) нижній їй з заходом направо; б, в) верхні каптани, одягнуті поверх нижніх.
Рис. 7
Мужские кафтаны. Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

арабская обувь
Мал. 8
Чоловіче взуття. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а, б) шкіряні сандалі бедуїнів; в) черевик без задника; г) м'який чобіт; черевики з задниками.
Рис. 8
Мужская обувь. Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

Характерна особливість арабських чоловічих костюмів — постійне носіння головних уборів, які не знімали і в приміщеннях, навіть у мечетях. Найбільш давньою формою головних уборів, типовою для костюмів кочівників-бедуїнів, що перетворилася на поширений специфічно арабський головний убір, була хустка-куфія. Це був квадратний шматок тканини розміром 130 X 130 см, який складали трикутником і накидали на голову так, що вершина трикутника спадала на спину, а бічні кути прикривали вуха і щоки і спускалися на плечі й верхню частину грудей (мал. 9 в, д). Бічними краями хустки нерідко драпірували навколо шиї, закидали на плечі й затуляли низ обличчя до рота або носа (мал. 9 г). Така хустка укріплювалася за допомогою чорного або коричневого товстого шнура з верблюжої вовни, який не менше двох разів охоплював голову. Кольорами куфії переважно були білий або чорний, проте нерідко вдавалися й до смугастих тканин. Крім куфій, араби носили ще й різноманітні круглі або куполоподібні шапочки (мал. 9 е). Типово арабський тарбуш являв собою досить високий червоний ковпак з повсті чи сукна, як правило, у формі зрізаного конуса (мал. 9 е). У середньовічний період тарбуш завжди носили, обмотуючи його довгим шматком тонкої тканини, створюючи дуже поширений на Арабському Сході і навіть далеко за його межами головний убір, відомий під назвою тюрбана (мал. 9 ж, з). Способи драпірування, а звідси — й форми тюрбанів були дуже різноманітні, так само як і їхня величина. Часто зустрічалися такі тюрбани, у яких краї обгортки вільно звисали або ззаду на спину, або збоку на плече (мал. 9 ж). Іноді (як, наприклад, у маврів Іспанії) тюрбан намотували поверх куфії, задрапірованої навколо шиї (мал. 10 в), а іноді його, навпаки, носили під куфію (мал. 10 б). Щоб тюрбан не розмотувався і його легше було знімати, складки обгортки часто скріплювали ниткою. Найбільш поширеним кольором тюрбана був білий, проте нерідко можна було зустріти кольорові тюрбани: чорні, червоні, із смугастої тканини і навіть зелені. Щодо відкритих тюрбанів, які згодом дістали назву фесок, то їх прикрашали угорі темно-синіми китицями; носили їх в Єгипті, Північній Африці й Туреччині значно пізніше, тільки з XVIII ст. (мал. 10 а).

 

Чоловічі зачіски, головні убори
Мал. 9
Чоловічий каптан. Чоловічі зачіски, головні убори. Арабський Схід. —XVI ст.: а) верхній чтан перського типу; б) зачіска бедуїна з кісками; в, г, д) хустки-куфії (г — задрапірована до шиї); е) шапочка з обв'язкою; в) тарбуш, ов'язаний тюрбаном; ж, з) види тюрбанів.
Рис. 9
Мужской кафтан. Мужские прически, головные уборы. Арабский Восток. VII—XVI вв.

Східний бойовий обладунок та зброя

наверх

 

Приналежності чоловічих костюмів Арабського Сходу були нечисленні. Вони обмежувалися зброєю, сумкою із шкіри чи тканини (підвішеною до пояса зліва) і чотками. Якщо костюм духівництва на Арабському Сході не диференціювався із загальноцивільного, відрізняючись від нього тільки незначними деталями (переважно білий колір одягу, його велика довжина, високий тюрбан тощо), то військовий костюм, із створенням і розвитком Арабського халіфату все більше спеціалізовувався, хоча цілком ніколи не відокремлювався. Арабський обладунок складався із кольчуги, шолома і наручнів, неодмінно доповнених щитом. Кольчуга, складена з численних дрібних кілець (дуже тонко вироблена так, що, за свідченнями сучасників, вона в згорнутому вигляді могла вміститися в шоломі), являла собою розстібну куртку, але з розрізом ззаду, де її стягували ременями (мал. 11 б). Завдовжки вона сягала приблизно лядов або їх середини і мала короткі, вище ліктів, рукава. Нерідко в кольчугу, для її укріплення, на грудях, боках, спині і животі вводили додаткові металеві пластинки довгастої, квадратної і округлої форм. Іноді до кольчуги прикріплювали великі, прямокутної форми сталеві пластинки — «дзеркала» — по дві спереду і ззаду (мал. 11 г), запозичені, очевидно, у персів. Кольчугу одягали на сорочку або каптан (мал. 11 а, г), а поверх неї накидали плащ, який оберігав обладунок від нагрівання під сонцем. Руки від кисті до ліктя захищали наручні, округлі вгорі й застебнуті біля зап'ястя браслетами. Часто ще одягали п кольчужні рукавиці (мал. 11 в, г). Ноги спеціального захисту не мали; воїни іноді взувалися у невисокі м'які чоботи. Голову прикривав шолом звичайної на Сході сфероїдальної форми з гострим верхом (мал. 10 г, д; мал. 11 а, г). Поступово шолом ускладнювався: до нього було додано рухомий нанісник, підвісні навушники й потиличник. Типовою була прикріплена зсередини до шолома кольчужна сітка, яка вільно спадала на спину і плечі загостреними краями (мал. 11 а, г). Шоломи араби-кочівники, як правило, надівали поверх куфії (це захищало голову від дотику до неї нагрітого сонцем металу). Доповненням захисного озброєння арабів був опуклий щит, круглої, як скрізь на Сході, форми і невеликого розміру (від 30 до 50 см в діаметрі). По краях щитів часто випускали бахрому (мал. 12 а). Маври Іспанії застосовували і щит у формі двох з'єднаних посередині овалів (мал. 12 д). Звичайна зброя арабів складалася в основному з лука, невеликого списа, кривих кинджалів і меча або шаблі. У маврів Іспанії переважали прямі мечі (мал. 12 г), в той час як у східних арабських країнах, особливо в пізній період, переважала крива шабля.

 

східні головні убори
Мал. 10
Чоловічі головні убори. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) феска; б) куфія, намотана поверх тюрбана; в) тюрбан, намотаний поверх куфії; г, д) шоломи.
Рис. 10
Мужские головные уборы. Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

східні обладунки
Мал. 11
Військові костюми, обладунок. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) кольчуга поверх сорочки, шолом а бармицею, шабля, рушниця; б) коротка кольчуга; в) наручні; г) кольчуга з «дзеркалами», шолом з бармицею, плащ, наручні, рукавиці, шабля.
Рис. 11
Военные костюмы, доспехи. Арабский Восток. VII—XVI вв.

 

З поширенням з XVI ст. вогнепальної зброї з'явилися ґнотові рушниці, які мали дуже довгий ствол і вузький, фігурно вирізаний приклад (мал. 11 а). Увесь обладунок і зброю на Арабському Сході винятково пишно і дбайливо декорували. Різноманітний орнамент витискали на шкірі, інкрустували, витравлювали й наводили черню по металу, вишивали золотою і срібною ниткою. Воєначальники нерідко оздоблювали зброю, шоломи і навіть щити перлами й коштовними каменями.

 

арабська зброя
Мал. 12
Військовий обладунок. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а, в) круглі щити: б) ювелірний пояс; г) прямий меч у піхвах; д) щит з двох овалів.
Рис. 12
Военные доспехи. Арабский Восток. VII—XVI вв.

наверх

загрузка...
  Голосов: 2
 

Вы просматриваете сайт Swordmaster как незаригистрированный пользователь. Поэтому скрытый текст скрыт. Комментарии будут вводится через капчу с предварительной модерацией. Если нашли ошибку — выделите её и нажмите Ctrl+Enter. Для того чтобы пользоваться полным функционалом сайта, рекомендуем .


Добавление комментария
Ваше Имя:      Ваш E-Mail (по желанию):  
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Картинка Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера