1. Більше десятиліття тому Р. Литвиненко у дисертації обґрунтував датування найпізніших зрубних поховань Сіверськодонеччини та й зрубних пам’яток України загалом ХIV-ХIII ст. до нар. Хр. [Литвиненко, 1994, с. 15–17; Отрощенко, 2001, с. 160].
2. Відсутність достовірних даних про умови віднайдення цих речей, а головно – їх специфічний підбір та кількість, все-ж-таки дають підставу вбачати в них супровідний інвентар одного з поховань, в якому (якщо прийняти це припущення) міг бути захоронений один з представників місцевого аристократичного роду або якась інша визначна особистість.
3. Вироби з металу, який віднесений до лівобережної хімічної групи міді (Лб) концентруються в основному на Лівобережжі Нижнього Дніпра, поширюючись вище до середньої течії ріки. Згідно з картографуванням, вироби з цього металу – це територіально вузьке і, за словами Є. Черниха, винятково придніпровське явище. Східніше вони з’являються лише на Керченському п-ові (поселення Кірове), поблизу узбережжя Азовського моря і на Сіверському Дінці. На заході ж відомо всього два зразка з Молдови [Черных, 1976, с. 59, 61, рис. 25].
4. Зрештою, нещодавнє виведення за межі речового інвентаря бабинської культури (кол. багатоваликової кераміки) кістяних дископодібних псаліїв та констатування відсутності у бабинській культурі не лише поховань з елеменами кінської упряжі серед супровідного інвентаря, але й скелетів колісничних, – сьогодні поставлено під сумнів сам колісничний статус бабинського суспільства [Литвиненко, 2005, с. 45−46; Бандрівський, 2006, с. 18–19]. Однак, незважаючи на це, щиткові псалії з Буго-Дніпровського межиріччя (Трахтемирів), а також з правобережжя Нижнього Придніпров’я вчені хоча вже й не розглядають як приналежні до бабинської культури, але й не наважуються ще зараховувати до сабатинівсько-білогрудівського кола. Натомість, жодних перешкод для такого зарахування (окрім, звичайно, глибоко вкоріненого традиційного сприйняття), ми не бачимо.
5. Бессарабський (Бородинський) "скарб”, незважаючи на свою виняткову значимість для пізнання етно-культурних процесів усієї Південно-Східної Європи (і будучи виведеним за межі інвентаря бабинської культури), досі так і залишається незарахованим до жодної з виділених на сьогодні археологічних культур. В одній з останніх фундаментальних праць Бессарабському (Бородинському) "скарбу” відведено аж …одне речення, і то – передостаннє, при тому ж в останньому абзаці теми… [Археологія України. Курс лекцій, 2005, с. 179]. Мотиви, які перешкоджають відносити Бессарабський (Бородинський) "скарб” до пам’яток сабатинівсько-білогрудівського кола, мабуть, не лише наукові. Не виключено, що справа полягає в тому, що і сабатинівська, і білогрудівська культури були поширені виключно на території сьогоднішньої України. От, якби мова йшла про їх прийшлий характер…чи, скажімо, про якесь короткохвилеве вторгнення іншоетнічного населення, яке й могло залишити Бессарабський (Бородинський) "скарб”, от тоді… Однак. Це тим більш дивно, що після дослідження Гордіївського могильника в лісостеповому Побужжі в першій половині 1990-х років, в якому виявлені численні і різноманітні прикраси із золота, бурштину, бронзи, питання про ймовірність існування у білогрудівській та у споріднених з нею культурах аристократичних (чи, як частіше прийнято сьогодні говорити – "елітних”) захоронень, вже ніби-то з’ясоване [Березанська, Лобай, 1994, с. 148-153; Berezanskaja, Klocko, 1998, s. 3-20].
6. В Археологічному музеї Аракліон (Греція) виставлена ритуальна дволеза золота сокира – лабрис з Криту, яка датується 1700–1600 роками до нар. Хр. Палаци в той час називали також "домом Лариса”, що свідчить про важливу роль дволезих сокир – лабрисів в критських ритуалах і мінойсько-мікенській релігійно-обрядовій символіці загалом [Журавлев, 2005, с. 108-114].
7. Цікаво, що під час відвідин Аїду (Одіссея, 11) бачимо потрійне розливання душам померлих: медом з молоком, вином і водою. Більше того, Одісей наповнює викопану в землі глибоку яму кров’ю принесених в жертву тварин, після чого з’являються тіні померлих, які були спраглі. Описані речі Г. Коттерілл співвідносить з т.зв. "отворами для годування”, які виявлені в окремих мікенських гробницях і які, як вважають, були призначені для кривавих розливань [Коттерилл, перевидання 2006, с. 114].
8. Головні убори хетських божеств мають особливий релігійний зміст [Гарни, 2002, с. 244].
9. Загальноприйнятим є датувати Михалківські скарби періодом НаВ3 [Metzner-Nebelsick, 1994, s. 346-383; Kemenczei, 1995, Band 11; Бандрівський, Крушельницька, 2003, с. 18-26], для якого сьогодні встановлено часові межі 950/920-800 роки до нар. Хр. На противагу поширеному сьогодні в науковій літературі помилковому, як вважаємо, припущенню про приналежність Михалківських скарбів до культури фракійського гальштату (інші версії: "культура Ґава-Голігради”, "голіградська група” та ін.) було висунуте припущення про зв’язок скарбів з Михалкова із тогочасними культурами Правобережної України, а через них – із давніми культами Східного Середземномор’я. Перший крок на цьому шляху було зроблено ще у 1998 році, коли Михалківські скарби вперше було потрактовано як приналежні до непоротівської групи пам’яток і співставлено в часі з такими старожитностями Середньодністровського регіону, як пам’ятки середнього горизонту культового осередку в епонімному Непоротовому, скарбом із Мошанця, Рудковецьким городищем, курганами в Бернашівці, Мервинцях та ін. [Бандрівський, Крушельницька, 1998, с. 201-208, рис. 2, ІІ-25].
10. Поверхня урицьких скель в багатьох місцях розчленована глибокими розщелинами, тріщинами, карнизами. Окремі зображення виявлені у досить важкодоступних і небезпечних місцях на висоті 17–21 м від підніжжя скель. Пошуки наскельних рельєфів і петрогліфів ускладнені тим, що частина з них (особливо та, яка звернена до півночі і північного сходу) схована під товстим шаром темно-зеленого моху і лишайнику. При першому огляді скель на Великому Крилі, наприклад, нашій експедиції вдалось зафіксувати лише два великих скупчення із 47 фігур. Наступного року в цьому місці було знайдено ще дев’ять скупчень загальною чисельністю 92 фігури. І це, напевне, не остаточне число наскельних рельєфів у цьому секторі Каменя.
11. Причини появи нечисленної групи клепаних "казанів” на конічному піддоні ще східніше: на території бережнівсько-маївської зрубної культури слід, мабуть, розглядати і вирішувати в одному контексті з проблемою поширення в східному напрямку кістяних щиткових псаліїв.
12. Нещодавнє подавнення абсолютної хронології культури Ноа до ХVІ ст. до нар. Хр., яке, як відомо, було зроблене на підставі радіокарбонних і дендрохронологічних даних для низки культур епохи бронзи Карпато-Дунайського регіону та Євразії вцілому [Гершкович, 1986, с. 33–35], мусить бути ще понижене. Про доцільність ще більш глибшого датування культури Ноа (а звідси – і ґрунтовного перегляду хронології пізньокомарівських і ранньовисоцьких комплексів), свідчить калібрована радіовуглецева хронологія по Магалі, де для матеріалів з горизонту Ноа-І встановлено дату 1680−1430 [Popa, Boroffka, 1996, p. 51–61]. Близьку дату за 14 С має комплекс культури Віттенберг-С Sighisoara "Carbionul Viilor” з виразними елементами Ноа: 1685-1524 (Bln. 4622). Для нашої території це тим більш важливо, що фаза Віттенберг-С синхронна Монтеру ІІ-в, який містить близькі паралелі до комарівської культури.
13. Причому, у сколотському суспільстві Придніпров’я, Південного Побужжя й Придністров’я ця традиція по спорудженню зольників тривала без перерви від сабатинівсько-білогрудівських часів до періоду еллінізму включно. І. Черняков та Г. Тощев, здається, одні з перших в українській археології запропонували переглянути питання походження зольників у білогрудівській культурі та землеробських культів у Скіфії загалом. Найбільш ймовірними їх генетичними носіями були, як вважають дослідники, носії сабатинівської культури. Більше того, навіть такий дуже важливий показник степових і лісостепових "скіфських” культур як кераміка, пишуть І. Черняков і Г. Тощев, також генетично сягає сабатинівської. Навіть виділена Б. Шрамком архаїчна кераміка східного укріплення Більського городища [Шрамко, 1983, с. 73–92] і та частково у своєму походженні пов’язана із сабатинівською і генетично з білогірською керамікою степових племен Українського Причорномор’я [Тощев, Черняков, 1986, с. 137].
14. В перших ритуальних процесіях, за свідченням Геродота, брали участь дві гіперборейські дівчини Гіпероха й Лаодіка, які супроводжували Дари. Однак коли Гіпероха й Лаодіка не повернулись, то гіпербореї почали посилати Дари, розташовуючи їх на границі сусідів. Згадані вище гіперборейські дівчата померли на Делосі і Геродот бачив їх могилу, яка, як він пояснює, знаходиться в теменосі святилища Артеміди, ліворуч при вході до нього; біля могили росте маслина (ІV,33-34). В 1946 році, коли було відкрито це святилище Артеміди, досліджено й могилу Гіперохи й Лаодіки. Іх могила являла собою вирубану в материку платформу, яка була оточена стіною. Поруч були знайдені фрагменти кераміки ХVІ - поч. ХVІІ ст. до нар. Хр. [Gallet de Santerre, 1958, p. 32-35, 111, 120, 125, 165-166; Колоссовская, 1982, с. 66-67]. Але, ще раніше, за свідченням Геродота, з країни гіпербореїв прибули на Делос дві молоді жінки – Арга й Опіс, які несли дари Іліфії за благополучні роди (причому, прибули вони разом з самими божествами – Аполоном і Артемідою). Їх могила, пише Геродот, знаходиться за святилищем Артеміди на східній стороні, поблизу зали для бенкетів кеосців (ІV, 35). Розкопками Ш. Пікара, Ж. Репля і Ф. Курби у 20-х роках ХХ ст. було досліджено також поховання Арги й Опіс, являло собою гробницю мікенського типу з широким хромосом. В елліністичний час могила була оточена стіною. Перед стіною розчищена чотирикутна плита, яка, як вважають, служила за основу вівтаря. В самому похованні знаходились людські останки, а також дві кикладських і три мікенських посудини [Gallet de Santerre, 1958, h/32-35, 111-125, 165-166; Bruneau, 1970, p. 46; Колоссовская, 1982, с. 66-67]. Обидві могили були місцем вшанування гіперборейських дів, культ яких не переривався на Делосі навіть в період так званих "темних віків”, тобто, в ХІІ-VІІІ ст. до нар. Хр. [Колоссовская, 1982, с. 67].
15. Схоже тлумачення назви "сага ріс” подає Ксенофонт у своєму "Анабазисі” (4,16): "…мали при собі перський лук, і сагайдак і кай сагарін і сокиру, якою користуються амазонки”. Сучасний італійський переклад передає назву сагарін як "двогостра сокира” (дослівно: "bipenne” – Latini e Greci. Ksenofonti. Anabazi. Fabbri. Editori – 2004. – s. 242. Автор висловлює глибоку вдячність проф. Андрієві Содоморі за консультацію з цього питання.
16. На жаль, у працях таких відомих скіфологів, як А. Хазанов (1975) та Д. Раевский (1977), які присвячені ґрунтовному аналізові Геродотових розповідей про скіфів, не лише не подано тлумачення терміну "сколоти” але й (і цим справедливо дорікає А. Хазанову і Д. Раевському академік Б. Рибаков) навіть сама назва: "сколоти”, жодного разу не згадується в їх монографіях [Рыбаков, 1979, с. 216]. Доводиться лише пожалкувати, що й сьогодні значна частина сучасних скіфологів у своїх працях намагається уникати назви "сколоти” і всього того, що пов’язане з їх походженням, зв’язками з оточуючим Світом та їх історичною долею.
17. Західний кордон сколотського ("скіфського” за Геродотом) об’єднання проходив по річці Тіарант – лівої притоки Дунаю, тобто, значно західніше сьогоднішнього Бухареста і тих "скіфоїдних” груп, які зазвичай локалізують в Карпатському реґіоні. А про величину цих найбільш висунутих до заходу підконтрольних сколотам земель, свідчить те, що між ріками Тіарант і Пората (Пірет, з яким ототожнюють ріку Прут), іонійський історик вказує ще три річки Арар, Напааріс і Ордесс (остання, як припускають, є сучасною р. Арджеш, що протікає західніше Серета). Однак, незважаючи на прямі свідчення Геродота про те, що ці притоки Істра протікали по "скіфській” (сколотській) землі, радянські і донедавна більшість російських й українських вчених мовчки і ніяк не коментуючи обходили це "незручне” місце у Геродота. Річ у тім, що так розширені на захід межі "скіфського” квадрату, які включали значну частину Карпат, передбачало-б, по-ідеї, присутність кочового іраномовного компоненту в типово гірській місцевості. Досі цей віртуальний кочовий компонент в межиріччі лівих ("скіфських” за Геродотом) приток Істру не знайдений. Зате, саме тут відомі пам’ятки трансільванської групи, появу якої В. Васільєв пов’язує переселенням якоїсь частини населення з Правобережного Лісостепу, тобто з основної території розселення сколотів. Ось тому про тетрагон Геродота (ІV), слід говорити, що він є т. зв. сколотським квадратом, а не скіфським.
18. За кількістю бурштинових виробів Гордіївський могильник не має аналогів серед пам’яток Старого Світу [Клочко, 1996, с. 130]. Дві бурштинові намистинки з Гордіївського могильника виготовлені з симентиту, тобто мають сицилійське походження [Шумова, 2005, с. 233].
19. Тут слід уточнити, що критяни почали використовувати бурштин лише в пізньомінойський – ІІІ період, тобто після 1400 року до нар. Хр. [Strong, p. 19; Блаватская, 1976, с. 93].
20. У зв’язку з виявленням на території висоцької культури схожих пам’яток постало питання про включення останніх у таксон вищого порядку, який у 2005 році виділено у висоцько-білогрудівську культурно-історичну спільність [Бандрівський, 2005, с. 24]. Хоча питання про відношення до пам’яток цієї спільності значно багатшої на старожитності того часу сабатинівської культури (а головно – чи можна вказані три культури об’єднувати в одну культурно-історичну спільність), потребує окремого висвітлення, однак на сьогоднішньому етапі досліджень правомірність такого об’єднання видається достатньо обґрунтованим.
21. Саме цим буго-дністровським маршрутом через Поділля прибалтійський бурштин значно легшим шляхом, а отже – швидше досягав егейсько-анатолійського регіону, аніж довшим і більш важко прохідним й звивистим центральноєвропейським маршрутом (через Західні Карпати, Верхнє Подунав’я, Балканські гори й гористий Пелепонес).
22. Про ймовірність існування в Нижньому Подністров’ї колоній, які були засновані вихідцями із Середземномор’я свідчить, хоча-б, все ще малодосліджений пасаж у Аммана Марцелліна (ХХІІ, 8, 40–41), який поруч з Ахіловим Бігом називає "…місто Тир, фінікійську колонію, яку зрошують води Тіраса” [Куклина, 1985, с. 63].
23. В цих документах зазначається, наприклад, що такі "народи моря” як акайваша (так єгиптяни іменували ахейців – творців мікенської культури) разом з турша (Tursha) і місцевими лівійцями грабували міста в Нижньому Єгипті. В Дельті біля міста Пер-Іру обидві армії зіткнулися. В шестигодинній кровопролитній битві єгиптянам вдалося розгромити лівійців та їх союзників – представників "народів моря”. Єгипецькі хроніки сповіщають, що серед "народів моря” найбільші втрати понесли акайваша і турша – вбито 1213 чоловіка і 722 чоловіка відповідно (для порівняння: інші представники "народів моря”, такі як шардана, шакалуша і луку усі разом залишили на полі бою близько 450 чоловік). Причому, єгиптяни підрахунок вбитих вели дещо моторошним, однак надійним способом: у лівійців відрубували фалоси, а у "народів моря” – руки. Обидві групи цих трофеїв були представлені фараонові Мернепті [Сафронов, Журавлев, 2005, с. 154].
24. Е. Ділль вважає, що корінь Tira – малоазійського походження [Diehl, 1939, s. 347; Куклина, 1985, с. 63]. В хетських документах збереглась назва західномалоазійського міста Таруіса [Сафронов, Журавлев, 2005, с. 153].
25. Окремого опрацювання потребує не лише питання, чи імена Тірас, Ідантирс, Агатирс мають причетність до назв Турша і Тірсенів давніх письмових джерел, але й чи вищеназвані імена мають якийсь стосунок до таких островів Кикладського архіпелагу, як о. Тіра та о. Тірасія, які близько 1500 рр. до нар. Хр. зазнали потужного катаклізму, що спричинило грандіозні за масштабами етно-культурні переміщення в Егейському регіоні та в прилеглих областях. Нагадаємо, що власне до одного з найвідоміших (за своєю релігійною значимістю) в Античному Світі островів – Делоса щороку з Південного Побужжя відправлялися ритуальні процесії гіпербореїв. І, більше того, власне агатирси названі Вергілієм в ІV пісні "Енеїди” як такі, що приймають безпосередню участь в культі Аполона на Делосі [Колосовская, 1982, с. 56-57].