Мідні клепані «казани» і дволезі сокири

Однією з найменш досліджених ділянок життя давньої людини продовжує залишатись сфера її релігії і світосприймання. Археологія рідко коли вдається до аналізу, а тим більше, поясненню таких речей. Мабуть через те, що тут слід вийти за межі добре знаної і, як нам здається, добре "утрамбованої” численними матеріальними артефактами території до сусідньої території нематеріального, де панують незнані (а, якщо й знані через видиме сприйняття предметів, то – не зовсім зрозумілі) вже нам нині закони релігійного культу й ритуалу.

Саме до знахідок, які в минулому могли бути задіяні під час виконання релігійних обрядів на заході Українського Лісостепу й зараховуємо дві категорії речей: перша – клепані мідні посудини, за якими в науковій літературі закріпилась назва "казани” (хоча ніхто не довів їх ужиткове призначення); і друга – металеві дволезі сокири. Виходячи із традиційного археологічного сприйняття, здавалось-би, який може бути між ними зв’язок? Однак, як спробуємо показати нижче, і ці, й інші подібні за символізмом речі, порізну можна лише датувати, а от спробувати відтворити їх глибинне семантичне навантаження можливо лише в комплексному й системному їх аналізові. Нижчеподана праця, в якій зроблено спробу хоча б у загальних рисах висвітлити цю проблему, побудована за таким принципом: спершу – опис речей, потім їх аналіз і, на завершення, інтерпретація.

ОПИС

1. Клепані "казани”

1.1. смт Антоніни Антонінського району Хмельницької області. Опис металевої клепаної посудини з даної місцевості подано у міжвоєнний період [Antoniewicz, 1934, s. 191–196]. Посудина, яку назвали казаном, має струнку тюльпаноподібну форму, широке горло і плавно відігнуті назовні вінця (рис. 1). На краях вінець розміщені два симетрично розташованих округлих вушка. Нижня частина тіла "казана” сильно завужена і переходить у широкий конічної форми пустотілий піддон. Посудина змонтована з чотирьох мідних блях прямокутної форми, які по верхньому і нижньому краях міцно склепані між собою за допомогою заклепок. Висота "казана” 30,07 см, діаметр бочків 24,01 см, діаметр пустотілого піддону 14,01 см, висота вушок, які підносяться над краєм вінець, 4,02 см (Львівський державний Історичний музей, фонди археології, інв. № 39792; старі інв. номери: 2280, 11-2391, 1596) [Бандрівський, 1994, с. 114-115, рис. 45].

1.2. Поділля. В точно не означеній подільській місцевості (можливо, в котромусь з тутешніх трьох сіл, які носять назву "Поділля”) напередодні І-ої Світової війни виявлено металеву клепану посудину, яка була вивезена за межі України і зараз знаходиться у Варшавському археологічному музеї (інформацію і перші зарисовки "казана” з Поділля, зокрема, деталі його орнаментації автор отримав від Вп. п. проф. Лариси Крушельницької, яка зарисувала цю посудину ще на початку 1990-х років). Нещодавно технічна характеристика "казана” з Поділля і певні роздуми з приводу його датування з’явилися на шпальтах зарубіжного видання [Węgrzynowicz, 2001, s. 31-46].

Посудина має вишукану тюльпаноподібну форму, невисоке горло і легко розхилені назовні вінця, до яких прикріплені два вертикальних вушка, які виступають понад край. Нижня половина корпусу "казана” завужена і плавно переходить у пустотілий піддон, який має конічну форму. Верхня частина плічок, горло і вінця прикрашені багатим і різноманітним за формою врізним орнаментом (рис. 2). Подільський "казан” виготовлений з листової міді, яка становить в ньому 99,75 % [Węgrzynowicz, 2001, s. 33-34] і склепаний з п’яти прямокутних блях, які на поздовжніх краях скріплені між собою заклепками. Висота "казана” з Поділля 71,4 см (а з вушками 80,4 см), діаметр бочків 56,9 см, діаметр вінець 50 см, вага 14 кг [Wegrzynowicz, 2001, s. 35, рис. 4].

2. Дволезі сокири

2.1. Щетківський скарб (виявлений до І-ої Світової війни в кол. Елизаветградському повіті на Південному Побужжі в одній з балок, яка носить назву Щеткова; сьогодні Кіровоградська область України). До скарбу входило 6 бронзових дволезих сокир. Сокири широкі, плоскі, з невиділеною втулкою (рис. 3). Довжина виробів 15,7-17,5 см, максимальна висота півкруглого леза приблизно від 7,2 см до 8,2 см, довжина в районі наскрізної (овальної в плані) втулки близько 2,0 см [Tallgren, 1926, fig. 95; Черних, 1976, с. 105–106, рис. 46, АН.767, табл. ХХХ, 1; Черняков, 1985, с. 102, рис. 49, 7-12].

2.2. Козорезівський скарб (виявлений на р. Інгул – лівій притоці степової ділянки Південного Бугу, Миколаївська область України). До складу скарбу входило дві бронзових сокири. Перша з них – вузька масивна дволеза сокира з виступаючою втулкою. Довжина сокири близько 20,02 см, висота леза приблизно до 5,3 см, діаметр виступаючої назовні частини втулки до 4,0 см. Друга сокира – широка, плоска з невиділеною втулкою, одно з лез гофроване. Довжина цього екземпляру близько 19 см, висота ріжучої кромки леза до 8,0 см, висота виробу в середній частині (в районі наскрізного отвору) близько 4,0 см (рис. 3; 4). Обидві сокири, разом з іншими речами скарбу були опубліковані Н. Мурзакевичем (1853), а опісля А. Тальгреном [1926, фігура 97] та І. Черняковим [1985, с. 102, рис. 49,3].

АНАЛІЗ

1. Клепані "казани”.

На сьогоднішній день із степової і лісостепової частин Східної Європи, а в основному – з Українського Причорномор’я, відомо понад 20 металевих клепаних посудин, які мають схожу форму із екземплярами з Антонін і Поділля. Найближчою до останніх є "казан” з Таращі (Правобережжя Середнього Придніпров’я), а також ще один подібний виріб із Домашок Утівського району Куйбишевської області, на що свого часу було звернено увагу [Antoniewicz, 1934, s. 193; Бочкарев, 1972, с. 65, рис. 2, 1, 3, 8].

Винятковість "казана” з Поділля в тому, що: по-перше, він найбільший з усіх відомих і опублікованих на сьогодні посудин такого типу; по-друге, екземпляр з Поділля не має собі рівних і щодо різноманітності й густоти орнаменту, який нанесений на його поверхню. Тому дивно, що до цього часу ця унікальна знахідка із заходу Українського Лісостепу не привернула до себе увагу протоісториків та істориків мистецтва.

До недавнього часу існувало два погляди на хронологію клепаних казанів, які змонтовані на пустотілому конічному піддоні. Згідно з першим – металеві посудини на кшталт екземплярів з Антонін, Поділля, Таращі та ін. мають пізнє походження, приблизно VIII-VII ст. до нар. Хр. Такої думки був свого часу В. Антонєвич, який походження цих посудин виводив від італійських і дунайських бронзових ваз V-го періоду епохи бронзи, а появу вищезгаданих клепаних "казанів” відносив до доби раннього заліза [Antoniewicz, 1934, s. 194-196]. Пізніше схожі погляди висловив В. Бочкарьов, який заперечував автохтонне походження клепаних "казанів” в Українському Причорномор’ї, а появу їх відносив до VIII ст. до нар. Хр. [Бочкарев, 1972, с. 68]. Не раніше VIII ст. до нар. Хр. датує розглядуваний тип клепаних посудин також Б. Шрамко [Петриненко та ін., 1970, с. 67], а останньо – Т. Вегржинович, яка "казан” з Поділля та схожі до нього клепані посудини на пустотілому конічному піддоні не тільки датувала VIII-VII ст. до нар. Хр., але й пов’язала зі скіфським середовищем [Węgrzynowicz, 2001, s. 44].

Другий погляд на датування казанів, а саме: як на вироби часу існування зрубної культури (до якої тоді відносили й сабатинівський етап), був сформульований О. Тереножкіним [Terenozkin, 1962, s. 273-277]. Підставою для такого припущення для визначного вченого стало, як відомо, віднайдення О. Нечитайло металевого клепаного казана, правда, без конічного пустотілого піддону, в похованні Суворівська, яке датується ХІV-ХІІІ ст. до нар. Хр. [Нечитайло, 1975, с. 50–58], а також спостереження О. Кравцової-Гракової про спадковість форми клепаних "казанів” від форм глиняних посудин зрубної культури [Кравцова-Гракова, 1955, с. 133–134]. Причому, О. Тереножкін був настільки переконаний у правоті свого припущення, що навіть виключив клепані "казани” з реєстру пам’яток пізнього передскіфського часу [Тереножкин, 1976, с. 164; Бандрівський, 1994, с. 114]. Л. Крушельницька, погоджуючись з таким раннім датуванням цих металевих посудин на конічному піддоні, також вважає за можливе відносити їх до пізнього періоду епохи бронзи зауважуючи, що виробництво металевих казанів було поширене в той час у Мікенській Греції, контакти якої з сабатинівською культурою відомі [Крушельницька, 1985, с. 38]. Сьогодні до припущення О. Тереножкіна, яке було підтримане Л. Крушельницькою, приєдналися С. Березанська і В. Отрощенко, які зараховують металеві клепані "казани” на пустотілій конічній ніжці до блоку культур валикової кераміки [Березанська, Отрощенко, 1997, с. 468, рис. 175, 1-3]. Остання знахідка цього типу посудин – ще один клепаний "казан” на конічному піддоні (який за формою схожий на екземпляри з Антонін, Поділля і Таращі), який був виявлений у Комсомольському у дельті Волги, що в Астраханській області, остаточно вирішила питання з хронологією цього типу виробів. Клепаний – "казан” в Комсомольську розчищений у ґрунтовому кенотафі разом з ножем зрубного типу, бронзовою бритвою з плоским упором лобойківсько-дербеденівського кола металевих виробів, кам’яним розтирачем, золотою скроневою підвіскою та ін. [Boroffka, Sava, 1998, s. 84, abb. 47; Отрощенко, 2001, с. 161–162]. Отже, клепані "казани” з Антонін, Поділля, Таращі та подібні до них з інших пунктів дають підставу синхронізувати їх з 11-им періодом бережнівсько-маївської зрубної культури і розвинутим періодом сабатинівської культури.¹

Серед ознак, які допомагають визначити приблизний час виготовлення "казана” з Поділля та схожих до нього виробів, можна виділити мабуть три основні: 1 – форма, 2 – орнаментація, 3 – особливості техніки клепання та нанесення декору.

По-перше, форма клепаних посудин з Антонін, Поділля і Таращі майже тотожна: тюльпаноподібний профіль класичного зразка в поєднанні зі стрункістю тіл усіх трьох екземплярів (рис. 1, 1-3). Даремно Т. Вегжинович спробувала поставити під сумнів справедливе спостереження Олега Івановича про те, що три казани із Західної України, якi за його словами мають елегантну форму, без вагань знаходять прототипи серед білогрудівського і ранньочорноліського посуду [Terenozkin, 1962, s. 274; Węgrzynowicz, 2001, s. 43]. Додамо, що дуже схожий профіль до "казана” з Поділля мають й більшість тюльпаноподібних посудин із зольника в Жукові та з могильників висоцької культури у ранньо – і пізньокласичних фазах її розвитку (наприклад, з Петрикова пох. № 27; кенотаф – 1; пох. № 99; пох. № 131), які нещодавно виділено у висоцько-білогрудівську культурно-історичну спільність [Бандрівський, 2002, с. 33, рис. 11,4; с. 54, рис. 22,1; с. 91, рис. 32,1; с. 105, рис. 35,1; 2005, с. 244].

По-друге, вигравіювані на поверхні мідного "казана” з Поділля зображення можемо розділити на п’ять основних орнаментаційних блоків. Серед них для відносного датування можуть бути використані, як видається, лише перший, четвертий і п’ятий (числячи згори) блоки. Так, перший з них, що знаходиться під зовнішнім краєм вінець і має вигляд смуги із густо розміщених вертикальних зиґзаґів, знаходить аналогії на двох кубках з Ясенова на Бродівщині з розкопок К. Гадачека 1904 року (Львівський музей історії релігії – далі : ЛМІР – фонди археології, інв. № Ар–194/1; інв. № Ар−192/2) [Бандрівський, Крушельницька, 1998, с. 233, рис. 29, 3; с. 234, рис. 30, 5], а також на кубку з епонімного могильника у Висоцьку з розкопок І. Шараневича 1895–1898 років [ЛМІР, інв. № Ар-194/2, Бандрівський, Крушельницька, 1998, с. 233, мал. 29,4]. У двох останніх випадках вертикальні зигзаги розміщені у верхній частині висоцьких посудин і найближче до вінець, тобто так само як і на екземплярі з Поділля. Можливо, в той час символ у вигляді вертикального зигзагу на заході Українського Лісостепу міг уособлювати небесні стихії – дощ і блискавку, якими користується Божество для здійснення своїх планів.

Другий із орнаментальних блоків на подільській клепаній посудині – "біжуча хвиля”, іншими словами – спірально-меандровий декор (нагадує так званий мотив "сегнерового колеса”), має чи не найбільше аналогій в орнаментиці Мікенської Греції, Криту, а також в похідних від них орнаментальних мотивах Карпато-Дунайського регіону і Східної Європи. Мабуть, однією з найважливіших таких паралелей є орнамент на двох (з 4-х збережених) кістяних дископодібних псаліях з ІV-ої шахтової гробниці Мікен під № 535 і № 533 [Huttel, 1982, abb. 4; Oancea, 1976, abb. 2; Penner, 2004, s. 63, abb. 1, 2–3]. Додамо, що аналогічного типу кістяний щитковий псалій, однак – неорнаментований, походить з Трахтемирівського городища, яке розташоване на однаковій відстані між Східним Поділлям і Дніпром. І ще одне: орнамент у вигляді "біжучої хвилі”, який бачимо на плічках "казана” з Поділля, представлений на цілій низці знахідок у культурі Віттенберг, пізня фаза якої (Віттенберг – С) за матеріалами з пам’ятки "Carbionul Viilor” вже включає матеріали культури Ноа, має встановлену за 14 С дату: 1685–1524 ВС (Bln. 4622) [Popa, Boroffka, 1996, p. 55-56]. Розглядуваний тип спірально-меандрового орнаменту, який присутній на клепаному "казані” з Поділля, бачимо, наприклад, на мікенській піксиді у вигляді округлої скриньки висотою 15 см, яка виготовлена із слонової кістки і яка знайдена в гробниці в Рутсі (Мессенія). В зображенні "біжучої хвилі” на піксиді, яку датують близько 1500 рр. до нар. Хр., простежується помітний мінойський вплив [Тейлор, 2003, с. 61, фото]. Назвемо ще дві добре датовані аналогії до спірально-меандрового орнаменту на посудині з Поділля. І – надзвичайно схожий декор щільно вкриває золоту нагрудну прикрасу шириною 35 см, яка походить із шахтової гробниці V. Вона лежала на небіжчикові, лице якого було прикрите золотою маскою [Тейлор, 2003, фото 51]. 2 – ідентичні за формою смуги у вигляді "біжучої хвилі” вкривають стінки глиняного саркофагу – варнака з Танагри (Бестія), який датується кінцем ХІІІ ст. до нар. Хр. [Бартонек, 1991, с. 64-65, фото].

І, врешті, чи не найцікавішу і територіально суміжну паралель до орнаменту на посудині з Поділля, яку аналізуємо, представляє типово мікенський спірально-меандровий декор все тієї-ж "біжучої хвилі”, яка присутня на втулці одного із срібних списів у відомому Бессарабському (Бородинському) комплексі, який в науковій літературі прийнято інтерпретувати як скарб.² У першій своїй роботі А. Тальгрен датував Бессарабський (Бородинський) скарб 1600-1300 роками до нар. Хр. [Tallgren, 1925, s. 312–314], а О. Тереножкін ХVІ-ХV ст. до нар. Хр. [Тереножкин, 1976, с. 188-189]. Стисло з’єднані між собою волюти, які зображені внизу втулки на бессарабському (бородинському) списі, тут так само, як і на посудині з Поділля, розміщені внизу усієї композиції і звернені в один і той самий правий бік – за рухом сонця. Подібність посилюється ще й тим, що над орнаментом у вигляді "біжучої хвилі” на втулці списа так само, як і на "казані” з Поділля, розміщена низка заштрихованих трикутників [Березанська, Отрощенко,1997, с. 467, рис. 174].

Останній із орнаментаційних елементів, який опоясує нижню частину пустотілого піддону "казана” з Поділля – ряд поєднаних між собою омегоподібних фігур у вигляді хвилі та стрічки пунктиру. Цей візерунковий ряд знаходить найближчі аналогії серед декору рідкісного кістяного псалія з Белза [Крушельницька, 1976, с. 19, рис. 4,1; Крушельницька, 1985, с. 17, рис. 4,1], який останньо передатований на ХVІ-ХV ст. до нар. Хр. [Бандрівський, 2003, с. 8-18].

2. Металеві дволезі сокири: типологія і відносна хронологія

Шість бронзових дволезих сокир із Щетківського скарбу та одну з Козорезівського Є. Черних виділяє у тип Т-4, вироби в якому мають широке тіло і сховану втулку. Одну із згаданих сокир Щетківського скарбу було піддано металографічному аналізові, який показав, що остання відлита з металу групи Лб.³ Натомість друга дволеза сокира з Козорезівського скарбу віднесена дослідником до типу Т-6, до якого зараховані вузькі масивні дволезі сокири з виступаючою втулкою. Продукування і поширення обидвох вищезгаданих типів дволезих сокир співпадає з часом функціонування інгуло-красномаяцького металообробного осередку [Черних, 1976, с. 106, 195, табл. ХХІХ].

Ареал поширення дволезих сокир Т–4 і Т–6, яких на території поширення сабатинівсько- білогрудівського кола виявлено досить мало (7 екз.), тяжіє до південного-сходу Європи. Наприклад, в Болгарії відомо 13 дволезих сокир на кшталт щетківських, де вони виділені Є. Чернихом в індекс ДС-2 (що відповідає двогострим сокирам типу Т-4 для української території). Сокири цього типу, як зазначає дослідник, «…безумовно свідчать про зв’язки з територією Егеї та Греції, де вони зустрічаються в пам’ятках періодів від середньомікенського (або ж середньоелладського ІІІ періоду) до пізньомінойського (або ж пізньоелладського ІІІ), вцілому: 1650-1150 роки до нар. Хр.» [Черных, 1978, с. 204, табл. ІV, ДС–2]. Також і сокири на кшталт вузького дволезого екземпляру з Козорезівського скарбу, які в болгарській типології виділені в індекс ДС-6, також тяжіють до середземноморських зразків [Черных, 1978, с. 204].

Усі вироби Щетківського скарбу, в тому числі, дволезі сокири – це необроблені відливки, що ніколи не були використані за призначенням. Частина цих виробів є типовим ливарним браком. Все це свідчить про те, що дволезі сокири, як, зрештою, й інші предмети Щетківського скарбу, були виготовлені на місці, в Українському Причорномор’ї [Клочко, 2006, с. 248]. А. Гардінг, вивчивши дволезі сокири егейського типу, які були знайдені на території сучасних Великої Британії, на Балканах та в Українському Причорномор’ї, висунув припущення, що всі ці знахідки презентують залишки діяльності мінойсько-мікенських торгово-ремісничих колоній [Harding, 1975, p. 200; Клочко, 2006, с. 248].

Співставивши хронологію і територію поширення розглянутих вище металевих дволезих сокир з приблизним часом виготовлення і розповсюдження в Українському Причорномор’ї металевих клепаних "казанів” на конічному піддоні, бачимо, що вони співпадають. А це, в свою чергу, дає підстави розглядати обидві категорії речей – клепані "казани” і дволезі сокири як приналежні до середнього і пізнього періодів розвитку сабатинівсько-білогрудівського кола культур. Пониження нижньої дати сабатинівської культури до ХVІІ, а за іншими даними – до межі ХІХ-ХVІІІ ст. до нар. Хр. [Чмихов, Черняков, 1988, с. 119] однозначно ставить під сумнів приналежність до бабинської культури⁴ не лише відомого Бессарабського (Бородинського) комплексу речей, але й кістяних дископодібних псаліїв з Правобережного Придніпров’я, які схожі до щиткових паліїв з добре датованих шахтових гробниць Мікен. Обидві ці категорії знахідок – Бессарабський (Бородинський) комплекс, який включав парадні сокири із саянського нефриту та срібні вістря списів, оздоблених золотом в т зв. мікенському стилі⁵, а також щиткові псалії з низки місць Правобережної України виявляються, таким чином, не лише синхронними з основним часом продукування та поширення клепаних "казанів” і дволезих сокир, але й більшість з цих категорій речей поєднує в собі впливи здавалось-би двох різних і значно віддалених між собою Світів: мінойсько-мікенської цивілізації – з одного боку, і тогочасних суспільств Українського Причорномор’я й Приазов’я (а то й більш віддалених східних районів) – з другого боку, про що вже неодноразово згадувалось у науковій літературі [Пеннер, 2004, с. 82-91].

Інтерпретація

Клепані "казани” і дволезі металеві сокири будучи речами в той час безсумнівно рідкісними й вартісними, скоріш за все, не могли використовуватися у щоденному побуті. Пишний орнамент подільського "казана”, а також конічний, прикрашений на краях, пустотілий піддон цієї клепаної посудини унеможливлює її встановлення над вогнищем для приготування їжі. Очевидно, що й сам термін "казан” для посудин такого типу не годиться. Назву цим виробам слід дати, виходячи з їх функціонального призначення. А воно, на думку багатьох дослідників, могло бути культовим.

В доказ цього можемо навести іконографічні матеріали, а особливо з тих територій, з якими у тогочасного сабатинівсько-білогрудівського населення були встановлені і підтримувалися контакти, і в першу чергу – з народами Східного Середземномор’я. Так, наприклад, на одній з бокових стінок розписного саркофагу із Агіа-Траади, який відноситься до пізньомінойського періоду, зображено урочисту процесію, яка, як вважають дослідники, пов’язана з поховальним ритуалом: в той час, як одна частина діючих осіб, що зображені на саркофазі, направляється вправо – до померлого, друга частина людей прямує вліво – до культового місця. Останнє має вигляд двох п’єдесталів, на яких встановлені дві священні золоті сокири⁶, кожна з яких має по чотири бокових леза. Зверху на двосічних сокирах сидить по одному птаху. Між п’єдесталами, які увінчані сокирами, стоїть ритуальний "казан” висотою в третину людського зросту (тобто, приблизно такого самого розміру, що й аналізована клепана посудина з Поділля), опертий краями свого конічного піддону на краї п’єдесталів. Ритуальний "казан”, який зображений на саркофазі, має понад вінцями такі самі два вертикально сформовані вушка, що й клепаний "казан” з Поділля, а крім того, на корпусі також прикрашений орнаментом. Жриця, яка стоїть перед "казаном” і тримає в руках ще одну схожої форми посудину, вливає в нього рідину жовтуватого кольору, ймовірно, олію [Богаевский, 1924, с. 158; Дальский, 1937, с. 196]⁷.

Схожого типу "казан” – на високому піддоні і з двома великими вушками, які виступають понад край вінець, бачимо на базальтовому барельєфі новохетського царства з Меліди (Малатья), який датується останньою чвертю ІІ тис. до нар. Хр. На барельєфі зображено царя Сулумелі із загнутим на нижньому кінці жезлом – літусом, який був символом його верховного жрецтва. Царя зображено в момент, коли він приносить жертву перед богом грому й бурі, виливаючи з кубка в ритуальний "казан”, який стоїть перед ним, якусь рідину (рис. 8). Схожа сцена засвідчена на ще одному барельєфі з Меліси, але там аналогічної форми ритуальний казан стоїть вже перед чотирма божествами, найближче з яких до цієї посудини стоїть знову ж таки бог грому й бурі, який тримає в руках перуна [Рорко, 1980, s. 256-257; Варга, 1985, с. 109, фото; Гарни, 2002, рис. 17]. Схожість між культовими обрядами із використанням ритуальних "казанів” у хетів і мінойсько-критського населення не випадкова. Ще Б. Тураев писав, що "…хетська цивілізація має безсумнівні точки дотику з троянською, критською і мікенською, як в релігії, так і в мистецтві…Можна також говорити про вплив хетського мистецтва на далеку північ” [Тураев, 2002, с. 327].

Про широке використання в заупокійних ритуалах сагарисів (лабрисів) і невеликих двовухих посудин свідчить "усипальниця подвійних сокир” в Кноссі, в якій виявлено дві пари глиняних оштукатурених бичачих рогів 0,5 м шириною. Під час церемоній в центрі кожного з них встромляли по одній дволезій сокирі [Тейлор, 2003, с. 80-81, рис. 18]. У великому каносському палаці подвійні сокири вирізьблені на багатьох колонах, каменях. Вважається, що слово "лабріс” – карійського походження. Воно присутнє в титулі LABRAUNDA, який мав Зевс Карійський. Г. Коттерілл підтримує думку тих дослідників, які вважають, що подвійна сокира лабріс – це символ, який вказує на поєднання Сонця і Місяця або стародавньої критської богині Землі з Зевсом [Коттерилл, 2006, с. 97]. Подвійна сокира в розглядуваний період була радше символом, аніж практичним знаряддям. Предмети-символи в той час, як вважають, яскраво засвідчували присутність божества в ритуалі (такі ритуали називають аn-ісоnіс, тобто, без справжнього ідола. Це нагадує містерії, в яких певні предмети, як вважалось, володіли надприродними властивостями). Про винятково важливе культове значення, яке в мікенському суспільстві надавалось дволезій сокирі, свідчать розкопки в Лерні: на вогнищі-печі, що знаходилась в будинку BG, було зроблено заглиблення у вигляді лабріса, однак, це не завадило використовувати піч за її прямим призначенням [Caskej, 1959, PI. 42, a; Блаватская, 1976, с. 129–130; Nilsson, p. 194-195]. Саме у мінойсько-мікенській та хетській релігіях священні роги і подвійні сокири були виключно культовими предметами, які з часом навіть набрали роль універсальних символів, що були загальнозрозумілі для багатьох тогочасних народів. Наприклад, національним богом хетів був Тешуб, якого зображали з його атрибутом – дволезою сокирою [Тураев, 2002, с. 328]. Звертаючись до аналогій, відмітимо, що маленькі бичачі ріжки у кілька рядів прикрашають конічний головний убір хетського бородатого бога грози, який правою рукою⁸ пригортає до себе царя Муваталі (1306–1282 рр. до нар. Хр.). Цю сцену зображено на відтиску-штампі його царської печаті [Гарни, 2002, с. 257, рис. 16, 1-2], хоча виступаючі бичачі ріжки відомі на головних уборах й інших хетських царів [Гарни, 2002, с. 250, рис. 15,3].

У зв’язку з цим в зовсім іншому світлі постає перед нами семантика бичачих ріжок, які завершують чи не найпрекрасніший витвір у відомих Михалківських скарбах – золоту діадему. Тут ми теж бачимо бичачі ріжки і – що цікаво – також на головному уборі, в даному випадку діадемі. Остання могла входити до церемоніальної одежі, в яку зодягались під час ритуальних процесій, присвячених загальношанованому культу бога грози й грому – опікуна правлячої династії й покровителя країни. На близькосхідні паралелі до оздоблення окремих речей Михалківських скарбів, як відомо, одним з перших в науковій літературі вказав І. Свєшніков [Свєшников, 1968, с. 10-27]. І згадана коштовна діадема й інші вироби з Михалківських скарбів – браслети, фібули, намиста також могли на короткий час одягати на померлого можновладця (володарку?) в дні прощання з ним. Це тим більш ймовірно, коли згадати, що влада в той час була сакралізована: царі одночасно були й головними жерцями Верховного Божества (пригадаймо царя Сулумелі новохетської держави Меліди, який, як і інші володарі до і після нього, зображався з жезлом літусом в руці – символом верховного жрецтва). У будні дні ті речі, які ми називаємо сьогодні Михалківськими скарбами, перебували, мабуть, у храмі і, не виключено, що в них було зодягнуте особливо шановане в той час Божество, яке там стояло. Жоден смертний, не наділений на те спеціальними повноваженнями, не мав, мабуть, права торкатися тих сакралій. Про їх небуденну суть свідчить й їх орнаментика, в основу якої закладено дев’ятизначне поняття.⁹ Наприклад, діадема і два найкраще збережених браслета схожі між собою в тому, що під парами рогів, які вимоделювані на їх краях, виступають чотири симетрично розміщені потовщення (на прикрасах пізньобронзового періоду такі хрестоподібні в плані потовщення називають також протуберанцями). Схожі протуберанці бачимо, наприклад, на культових предметах (шпильках або, свого роду, стилетах) [Гошко, 2005, с. 237-239, рис. 1-2], які засвідчені на низці пам’яток сабатинівсько-білогрудівського кола, а останньо – перед долонями небіжчика, який лежав у скорченому положенні в кургані № 16 Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998, taf. 27, 1-2]. Говорячи про хрестоподібну в плані симетрію протуберанців та інших елементів Михалківських скарбів відзначимо, що чотирьохчленний в плані поділ засвідчено і для двох пар дволезих сокир, які зображені по обидва боки ритуального "казана” під час виконання культового обряду, що відтворений в розписах на стінці вищезгаданого саркофагу пізньомінойського періоду з Агіа-Траади [Дальский, 1937, с. 199, рис. 100]. Два аналогічних за формою священних символи у вигляді спарених дволезих сокир тримає в кожній руці головна жриця (за Евансом – богиня) [Evans, 1928, s. 722], в культовій процесії з 9-ти чоловік, які зображені на фресці в коридорі (група В), який веде до південного входу Кносса і яку першовідкривач назвав "Procession Fresko”. Цікаво, що числу "дев’ять” в той час надавалося якесь особливе значення. По-перше, у ритуальних процесіях на згаданих фресках беруть участь групи із 9-ти осіб. По-друге, культове місце, яке зображене на пізньомінойському саркофазі з Агіа-Траади, представляє собою дві пари священних дволезих золотих сокир (які в сумі мають вісім лез) між якими дев’ятим виявляється "казан”, що за формою і розмірами схожий до клепаної посудини з Поділля. Відмітимо також, що два предмети з Михалківських скарбів, які в нижній частині закінчуються зображенням двох з’єднаних дволезих сокир, а вгорі – парою спіралей і які чомусь прийнято інтерпретувати як навершя кинджалів, насправді можуть виявитися уособленням тих-же подвійних сокир – сагарісів (чи – лабрисів для мінойського середовища). По-третє, особливо часто "дев’ятизначність” повторюється на речах з Михалківських скарбів: дев’ять витиснутих зі середини перлин на боках чаші; дев’ять рогоподібних фігур (чотири з яких мають протуберанці) підносяться у верхній частині згаданої діадеми і знову ж під ними витиснуто 9 солярних знаків; і, врешті, дев’ять хрестоподібних фігур вписано в зовнішнє обрамлення михалківського браслета, кінці якого закінчуються парами баранячих рогів з протуберанцями під ними. Те, що числу "9” та рівнораменним хрестоподібним фігурам в часи виготовлення та укриття Михалківських коштовностей місцеве населення надавало якогось особливого значення, свідчить орнаментована дев’ятьма трикутниками по нижньому краю і хрестом мальтійського типу в центрі денця дуже оригінальна піксида, орнамент на якій заповнений білою пастою. Вона знайдена у житлі 1 на поселенні непоротівської групи пам’яток в урочищі "Підмет”, яке розташоване 3 км південніше с. Нагоряни Кельменецького району Чернівецької області [Шовкопляс, 1954, с. 104, рис. 7]. Цікаво, що ту ж саму символіку числа "9” бачимо і на бронзовому навершю, що зображує сонце в оточенні концентричних кіл, яке походить з печери Бича Скала в Чехії, що є однією з найатракційніших винятково культових пам’яток гальштатського періоду Стародавньої Європи [Wankel, 1882, s. 407].

Присутність на діадемі та браслетах з Михалківських скарбів виразних хрестоподібних символів (причому, ці хрести рівнораменні із розширеними «T»-подібними торцями), знову ж таки, не мусить дивувати: в гробниці на Криті знайдено хрест, виготовлений з сірого і жовтого мармуру. Цей хрест, за словами першовідкривача мінойської цивілізації сера А. Еванса, мав "…ортодоксальну грецьку форму”, тобто за обрисами точно відповідав канонічному християнському символові – хресту” [Коттерилл, 2006, с. 97]. Звідси можемо припустити, що ряд однакових хрестоподібних фігур на окремих виробах з Михалківських скарбів навіть і в той час виконував роль культового символу, зміст якого ще треба досліджувати. Разом з іншими даними (наприклад, із зоо- чи орнітоморфними тетраскелами, які вписані у медалі на михалківських вовкоподібних фібулах і які за схемою віддалено нагадують інкрустований золотом спіралеподібний тетраскел на лезі кинджала із Бессарабського (Бородинського) "скарбу”)), час створення, принаймі якоїсь групи речей з Михалківських скарбів, може припадати на час не пізніше ХІ - першої половини Х ст. до нар. Хр.

Винятково цікавим проявом релігійно-світоглядних уявлень людей тої пори на заході Українського Лісостепу є наскельні зображення: рельєфи, які виділяються своїми порівняно великими розмірами та здебільшого контррельєфною технікою виконання, а також петрогліфи, які нанесені на скелю лінійно-врізним і пунктирним способами.¹⁰ Найбільший осередок таких зображень (який вже в перших публікаціях потрактований як наскельне святилище обсерваторного типу періоду гальштату), знаходиться біля с. Урич Сколівського району Львівської області [Бандрівський, 1989, с. 109-114, рис. 1-4; 1990, с. 5-6; 1990 а, с. 44-46; 1991, с. 14-16; 1995, с. 7-10; 1997, с. 20-24; 1999, с. 145–162]. Тут, на велетенських пісковикових скелях, центральна група з яких – Камінь, підіймається на 75 м над прилеглою річковою долиною, виявлено близько 270 солярних знаків розміром 0,5–0,7 м в діаметрі, а на торцевій частині одного з відрогів згаданого Каменю, який носить назву Велике Крило, зафіксовано велетенське (до 3 м висотою) зображення людського обличчя, яке ніби "нависає” над потоком і яке, мабуть, й уособлювало божество. В іншому урицькому урочищі – "Острий Камінь” М. Рожко показав нам вигравіюване на скелі зображення бичачого рогу і дві пари спарених спіралей, а поруч – "колеса” зі спицями усередині і променями-відростками назовні. В інших місцях трапляються "біжучі” людські постаті й танцюючі чоловічки. Ці, сформовані самою природою, скельні площини люди пізньобронзового віку використали для нанесення великої кількості символічних глибоко вкарбованих у камінь зображень, які, можливо, мали стосунок до солярного культу і визначення астрономічно-календарних циклів.

Зв’язок клепаних посудин на кшталт "казанів” з Антонін, Поділля та дволезих сокир із культовою практикою сабатинівсько-білогрудівського населення має ще один – все ще малодосліджений аспект цієї проблеми. Маються на увазі т.зв. зольники (від рос. "зола”, хоча правильніше, мабуть, було б називати їх попелищами). Підставою для розгляду цих своєрідних об’єктів в контексті теми нашої статті послужило те, що абсолютна більшість клепаних "казанів” розглядуваного типу в Україні, а також тутешні скарби, які включають дволезі сокири мінойсько-мікенського зразка, концентруються в основному в ареалі сабатинівської і білогрудівської культур, тобто на території поширення саме тих спільнот, які, по-перше, мали тривалі і багатогранні (в тому числі релігійно-культові) зв’язки з цивілізаціями Східного Середземномор’я, зокрема, з егейсько-анатолійським регіоном; по-друге, практикували традицію насипання зольників-попелищ, генезис яких виводять саме з крито-мікенського середовища [Русяева, 2005, с. 61].¹¹ Отож не випадково, зольників немає ні у зрубній, ні у тшцінецькій культурах. Тому, беручи за основу лише картографічний аналіз місць виявлення вищезгаданих знахідок, можна було зробити попереднє припущення, що усі вони – і зольники, і клепані "казани”, і дволезі сокири, можуть виявитися ланками одного ланцюга, тобто можуть виявитися причетними до місцевих культових ритуалів того часу.

Своєрідної інтриги цій проблемі надав факт виявлення біля с. Жуків Бережанського району Тернопільської області у 2006 році одного з найбільших на північному-заході України зольників пізнього періоду епохи бронзи. Матеріал жуківського зольника – керамічний посуд, крем’яні серпи, крем’яні вістря стріл, дві бронзових шпильки, з яких одна має округлу голівку зі скісним наскрізним отвором і знаходить найближчі аналогії серед матеріалів із зольників степової частини Побужжя і Придністров’я та з білогрудівських зольників Уманьщини. Висловлено припущення про витіснення цим ранньовисоцько-білогрудівським населенням з окремих ділянок Тернопільського плато та прилеглих до нього подільських теренів нечисленних общин культури Ноа.¹² І, власне, якась частина цього населення, що залишило зольник в Жукові (і який, судячи з матеріалів, що в ньому знайдені, функціонував у ХV-ХІV ст. до нар. Хр.) й могла залишити на заході Українського Лісостепу не лише клепаний "казан” з Антонін на Північному Поділлі, тобто на висоцько-білогрудівському порубіжжі, але й незрівнянно більш вишуканий за формою та оздобленням клепаний "казан” з Поділля.

В оцінці призначення зольників – і тих, які відносяться до пізньобронзового періоду, і тих, які в пізніший час були споруджені еллінами в Українському Причорномор’ї, дослідники більш-менш однакової думки, а саме: по-перше, згідно з тогочасними релігійними віруваннями скоріш за все в той час існувала заборона вивозити залишки жертвоприношень із святилищ на сміттєзвалища або скидати їх у воду; по-друге, існувало також своєрідне "табу” на викидання попелу в непристосоване (неосвячене?) для цього місце. Це стало причиною того, що попіл стали викидати в одне місце разом з іншими рештками жертвоприношень зі святилищ після проведення календарних свят. Під час останніх готували страви для колективних трапез, а їх залишки – в основному розбиті посудини, кістки, вуглинки та вотивні (тобто, присвячені божествам) речі і є головною складовою зольників. Все, що належало Божеству у місці, яке було відведене для його шанування – в тому числі й відходи – було, згідно давніх традицій ЛИШЕ ЙОГО ВЛАСНІСТЮ. У зв’язку з цим, як зазначає А. Русяєва, у давніх греків з’явилися навіть спеціальні сакральні закони про заборону виносити залишки жертвоприношень (ОYKEФОРА), а разом з ними й усе те, що було принесене як дар Божеству і там зберігалося. Тому все, що було пов’язане із святилищами, жерцями, різними служителями культів й самими жертвоприношеннями, у тому числі й жертовними тваринами, мали назви похідні від ІЕРОЕ – священний. Звідси й термінологія, яка була пов’язана з релігійними ритуалами, утверджувала святість жертвоприношень, вотивних дарів як власності Божества [Русяева, 2005, с. 60–61]. Задаючись питанням, чому і у еллінів, і у варварів Північного Причорномор’я¹³ існувала одна і та ж традиція викидати сакральне сміття в одне місце, дослідниця не виключає можливості, що ці взаємні запозичення сягають ще крито-мікенської епохи [Русяева, 2005, с. 61].

Можливо тоді й була започаткована одна з найграндіозніших релігійних процесій в Античному Світі – передавання гіперборейських Дарів від сколотів Правобережного Лісостепу аж на о. Делос, про що в ІV-ій книзі своєї Мельпомени повідомляє галікарнаський історик (ІV, 33)¹⁴. Історична реальність Дарів гіпербореїв засвідчена також джерелами документального характеру. Наприклад, Ж. Трео, який присвятив спеціальну статтю реальності Дарів гіпербореїв, навів постанови делоської амфіктонії від ІV ст. до нар. Хр. Серед витрат на святкування Делій названо видатки, які пов’язані з Дарами гіпербореїв. Дари гіпербореїв зафіксовані також в архонство Алкісфена в 372/371 рр. до нар. Хр., а в записі середини ІV ст. до нар. Хр. згадано видаток у 100 драхм у зв’язку з Дарами гіпербореїв. Ці видатки, як припускають дослідники, були пов’язані з процесіями, які супроводжували слідування Дарів [Treheau, 1953, p.758–774; Bruneau, 1970, p. 39-40; Колоссовская, 1982, с. 62-63].

Співставивши вищенаведені матеріали можемо зробити припущення, що повідомлення Геродота про релігійні процесії які супроводжували гіперборейські Дари на о. Делос і шлях яких розпочинався на землі сколотів, стосуються не стільки періоду раннього заліза, скільки подій, які були значно більш віддалені у часі, щонайменше від середини ІІ тис. до нар. Хр.

В контексті порушеного питання особливої ваги набуває повідомлення Геродота (ІV, 5, 3) про те, що на землю сколотів впали з неба золоті предмети: плуг з ярмом, дволеза сокира і чаша [Доватур, Каллистов, Шишова, 1982, с. 101, 5-г]. Більшість видань радянського часу за невеликим винятком (наприклад, Древнегреческо-русский словар И. Х. Дворецкого під редакцією І. Соболевского. – М. – 1958. – Т. І) та частина видань зарубіжних країн, які не мали власних шкіл скіфології, перекладають вжитий галікарнаським істориком термін "сагаріс” як сокира. Натомість, як свідчать фахівці з давньогрецької мови, перекладати цей термін слід як "двосічна”, "дволеза” сокира. Останньо, саме таке прочитання в перекладі назви сагаріс використали у своїй фундаментальній монографії згадані А. Доватур, Д. Каллістов, І. Шишова [Доватур, Каллистов, Шишова, 1982, с. 101]. За даними відомого фахівця класичних мов та перекладу А. Содомори термін "двосічна” по відношенню до геродотового сагаріса вжито також у VІ-му виданні Leben und von Richard Engelman (Berlin, 1893 дослівно: "sekuris bipennis” – "сокира дволеза”) з поясненням, що її використовували під час жертвоприношень (Leben und von Richard Engelman…s. 803].¹⁵ Слід особливо підкреслити, що саме в лісостеповій зоні Буго- Дністровського межиріччя в безпосередній близькости до того місця, в якому мав би знаходитись Геродотів Ексампей, у 1974 р. виявлено надзвичайно рідкісну знахідку – дворучну золоту чашу вилчетринівського типу [Дзис-Райко, Черняков, 1981, с. 151-162].

З вищенаведеного екскурсу в нюанси перекладу можемо зробити висновок про те, що т.зв. перша етногонічна версія Геродота про походження сколотів¹⁶ (в якій йде мова про золоті дари з неба, в тому числі й про сагаріс – дволезу сокиру), є значно давнішою, ніж це вважалося досьогодні і може походити зі середини або, щонайпізніше, з третьої чверті ІІ тис. до нар. Хр. (у будь-якому разі час створення згаданої версії припадає на часи існування хетської та мінойсько-мікенської цивілізацій, а отже й періоду поширення на наших землях сабатинівсько-білогрудівського блоку культур).

Зрештою, не лише дволеза сокира у розповідях Геродота змушує нас відсувати початки релігійного життя сколотів (а, звідси і їх культури, самоорганізації та ін.) вглиб другого тисячоліття до народження Христа. Але й відомий геродотовий тетрагон, іншими словами – сколотський квадрат, тобто уявно-просторова модель сколотського етно-політичного об’єднання,¹⁷ яке в територіальному відношенні, за свідченням славного галікарнасця, мало вигляд правильного квадрату з бічною стороною в 4000 стадій (ІV, 101). Якщо таку модель накласти на сучасну географічну сітку, то центр цієї уявної просторової структури – "сколотського квадрату” припадає на лісостепову частину Південного Бугу, приблизно на район його лівої притоки Синюхи, де прийнято локалізувати Ексампей, в якому, за свідченням Геродота (ІV), стояв казан царя Аріанта. Те, що Геродот виклав свою (пізнішу за часом і почуту?) версію його створення, ще не означає, що первісно "казан царя Аріанта в Ексампеї” міг бути не лише культовим об’єктом, але й, знаходячись в головному святилищі тогочасної протодержави автохтонів – сколотів, міг виконувати роль загальнонаціонального символу. Ця місцина окрім того, що розташована неподалік вищезгаданого Гордіївського могильника і близько до епонімної пам’ятки Сабатинівка, може вказувати на значну тривалість тутешніх релігійних практик, в яких значну роль відігравав казан.

Сталі і тривалі в часі зв’язки сабатинівсько-білогрудівського населення не лише з анатолійським (де був споріднений індоєвропейський етнос), але в першу чергу з мінойсько- мікенським середовищем, не є чимось надзвичайним. Наприклад, на сусідніх із заходу землях: 1 – на нижньодунайському поселенні Кукутені ІІ знайдено мінойську кераміку, яка, як вважає Г. Мілонас, була привезена з Греції [Milonas, р. 129, n. 58; Блаватская, 1976, с. 125]; 2 – в Меджідіє в Добруджі знайдено прекрасний мікенський меч [Irimia, 1970, p. 379–395]. Зрештою, про торгівельні зв’язки ахеян з карпатськими областями в ХVІ-ХІ ст. до нар. Хр. детально пише Г. Маккей [Makkay, 2000, p. 91-98].

Сьогодні, після виявлення Гордіївського могильника на Південному Бузі, в якому чи не в кожній могилі, окрім різноманітного поховального інвентаря, знаходилася також велика кількість бурштинових прикрас (всього 1502 екз. загальною вагою близько 2 кг),¹⁸ постало питання про роль населення Буго-Дністровського межиріччя у транспортуванні бурштину в анатолійсько-егейський регіон, причому кінцевими пунктами цього торгівельного шляху могли бути, на думку В. Клочка, острови Родос, Кіпр і Крит [Клочко, 1996, с. 130-131].¹⁹ Це пояснює притік бурштину на Пелепонес та Тріаду починаючи з ХVІІ–ХVІ ст. до нар. Хр. (найраніші знахідки – в Мікенах, в могилі Омікрон круга "Б” і в могилах І, ІІІ, ІV і V круга "А”). Якщо в могилі Омікрон намисто складалося із 119 бурштинових намистинок, то в могилі V круга "А” знайдено 1290 намистин [Блаватская, 1976, с. 93, 125]. Тобто, південнобузьке і, як вважаємо, придністровське населення в пізній період епохи бронзи (початок якого ми, вслід за А. Вульпе (2001) відносимо до 1600-1500 рр. до нар. Хр. і синхронізуємо з пізньоелладським періодом) доправляло прибалтійський а, можливо, й свій бурштин власними транспортними засобами за посередництвом своїх-же купців щонайменше до Егеїдиє Цей шлях сабатинівсько- білогрудівським племенам (сколотам?) був добре знаний ще з часу запровадження культових процесій із гіперборейськими Дарами на о. Делос.

Отже, підсумовуючи вищенаведений матеріал, робимо три основних висновки, а саме: по- перше, зважаючи на територіальне поширення клепаних посудин на конічному піддоні на кшталт казанів та металевих дволезих сокир, їх продукування і побутування відбувалося в основному в межах сабатинівсько-білогрудівського блоку культур (в тому числі на східній периферії поширення пам’яток прото- та ранньовисоцького типу). По-друге, тогочасний іконографічний матеріал із добре датованих пам’яток Східного Середземномор’я, зокрема, егейського-анатолійського реґіону, дає підстави припускати винятково культове призначення клепаних "казанів” на конічному піддоні і металевих дволезих сокир. Зв’язки автохтонних культів із, здавалось-би, надто віддаленими в т. ч. острівними районами Мікенської Греції та Анатолії (пізньохетська держава Меліса), не мусить насторожувати: такий-же вектор зв’язків демонструє нам і аналіз зольників сабатинівсько-білогрудівської спільноти, генезис яких, як тепер припускають, слід шукати у сфері взаємоконтактів із крито-мікенським світом [Русяева, 2005; 2005 а, с. 61]. По-третє, одна з найменш вивчених до останнього часу культових церемоній Стародавньої Європи – слідування гіперборейських Дарів на о. Делос, яка починалась, як припускає більшість вчених, в Ексампеї, тобто в лісостеповій частині Південного Побужжя (Східне Поділля та суміжні райони) є значно давнішою, ніж це уявлялось донедавна, і цілком пов’язана з проблематикою релігійного життя пізньобронзового періоду.

Підсумовуючи викладене, можемо припустити, що не пізніше другої чверті ІІ тис. до нар. Хр. у Буго-Дністровському межиріччі на базі постбабинських (?) пам’яток формується компактне за територією нове етно-культурне явище, яке в археологічній літературі прийнято розділяти на дві окремі культури: сабатинівську і білогрудівську.²⁰ Свого роду "становим хребтом” цього нового суспільного утворення і, перше за все, як би ми сьогодні сказали: його головним економічним проектом могла бути експлуатація чи не найважливішого – східного відгалуження т. зв. Бурштинового Шляху, і в першу чергу для транспортування цінного прибалтійського мінералу – бурштину в країни Середземномор’я. Цей східний відтинок Шляху проходив найбільш зручним для сухопутних комунікацій маршрутом – вододілом Подільської височини. Цим маршрутом – із верхів’їв Західного Бугу, далі – Поділлям з виходом на причорноморську низовину і Нижнє Подунав’я, балтійський бурштин за посередництвом сабатинівсько-білогрудівсько-ранньовисоцької культурно-історичної спільності (далі – Спільності), потрапляв на ринки збуту в егейсько-анатолійському регіоні. Кінцевими пунктами цього торгівельного Бурштинового Шляху могли бути, на думку В. Клочка, острови Родос, Кіпр і Крит [Клочко, 1996, с. 130-131].²¹

На ранньому етапі розвитку Спільності, який співпадає з кінцем середнього – початком пізнього періоду епохи бронзи, носії новоутвореного соціоорганізму почали максимально використовувати дуже вигідне географічне положення підконтрольної їм території, яка, як можна припустити із картографування близьких за характером пам’яток, простягалась від Нижнього Подунав’я на заході до Середнього й Нижнього Подніпров’я на сході, і від причорноморської акваторії на півдні до заходу Подільської височини й Розточчя на північному заході. Вже напередодні ХVІІ-ХІ ст. до нар. Хр. на Середньому Побужжі з’являються багаті підкурганні поховання, наприклад, Гордіївського могильника, які включають велику кількість виробів із золота, бронзи, бурштину (курган № 11; курган № 16 та ін.). В той-же час у Нижньому Придністров’ї з’являються не менш багаті комплекси на кшталт Бессарабського (Бородинського) скарбу, про що вже була мова вище. Цікаво, що на Верхньому Подністров’ї й прилеглій частині Волинської височини багаті підкурганні поховання, які супроводжуються золотими виробами й предметами металевого озброєння, так само з’являються не пізніше ХVІ ст. до нар. Хр. (наприклад, курган ІІ в Іванє з розкопок І. Свєшнікова, курган 6 в Комарові). Поява цих елітних захоронень на заході Правобережного Степу й Лісостепу свідчить не лише про значне соціальне розшарування, яке ніби раптово відбулося у місцевих спільнотах (і яке, крім того, не має аналогів у пам’ятках цієї території у попередній час), але й про виокремлення військової або ж аристократичної (перших династів?) верхівки. Слід особливо наголосити, що східніше Дніпра, скажімо на Лівобережжі та в Приазов’ї (тобто, за межами поширення пам’яток сабатинівської та споріднених з нею культур) пам’яток, які б за багатством і різноманітністю інвентаря були схожі до вищеописаних, досі не виявлено.

На середньому етапі розвитку Спільності, який датуємо з кінця ХVІ-ХV ст. до нар. Хр., сягає апогею її внутрішній розвиток, для якого максимально використовуються зовнішньоекономічні контакти, започатковуються релігійні процесії з південного бузького Ексампею в пізньомінойське середовище (гіперборейські Дари на о. Делос, про які розповідає Геродот-ІV, 33). З огляду на безсумнівно місцеве виробництво дволезих сокир із Щетківського скарбу слід, мабуть, визнати за слушне припущення А. Гардінга [1975, р. 200; Черняков, 1984, с. 35] про те, що аналогічні за формою двогострі сокири егейського типу можуть презентувати залишки діяльності мінойсько-мікенських торгово-ремісничих колоній.²² Ми не бачимо нічого неможливого в тому, що східносередземноморські металурги могли з’явитися в Придністров’ї та на Південному Бузі в якості військовополонених або ж бути запрошеними місцевими володарями.

Те, що саме на землях сьогоднішньої Правобережної України (причому, як степової, так і лісостепової її частин) саме з цього часу з’явилася досить значна кількість клепаних "казанів”, видозмінився поховальний обряд, а також поширився звичай насипати зольники, свідчить про поважні зміни, які торкнулися різних сфер тогочасного життя. Наприклад, в лісостеповій зоні Південного Побужжя й прилеглої частини Придніпровської височини, не пізніше ХV ст. до нар. Хр. було налагоджено діяльність відмінного від красномаяцького (але – в основному синхронного з ним) місцевого металургійно-обробного осередку. Останній, на відміну від металообробників Красного Маяка, продукував клепані "казани” класичної тюльпаноподібної форми (Тараща, Поділля, Антоніни), які невідомі за межами Правобережного Лісостепу і форма яких була найбільш типовою для керамічного посуду білогрудівської і ранньовисоцької культур.

І, тепер одне з найважливіших питань: що послужило причиною такої ніби раптової появи на історичній карті Центрально-Східної Європи в другій – третій чвертях ІІ тис. до нар. Хр. такого яскравого й потужного етнополітичного утворення, якою постає перед нами сабатинівсько-білогрудівська (і ранньовисоцька ?) спільність? Які фактори при цьому могли відігравати вирішальну роль?

Почнемо з того, що ще у Геродота (ІV, 99) знаходимо дещо туманні згадки про одну дуже цікаву місцевість, яку галікарнаський історик називає Старою (Прадавньою) Скіфією і яка починалась відразу за Істром та простягалась до Керкинітиди, тобто на землях, які в пізній період епохи бронзи були щільно заселені носіями сабатинівської культури. Те, що ця Прадавня Скіфія не мала жодного стосунку до іраномовних номадів, свідчить хоча б те, що геродотові царські скіфи чомусь проживають за сотні кілометрів східніше від Прадавньої Скіфії – за Дніпром в Призов’ї. Очевидно, правий О. Трубачов, який саме у Геродотовій Прадавній Скіфії вбачає назву території (на його думку, вона могла називатися san-aria, тобто "старі арії” від давньоінд. sana – "старий”, "прадавній” [Trubacev, 1979, p. 906], на якій ще проживала група індо-арійських племен після відомого відходу частини їх одноплемінників на південний схід [Трубачев, 1979, № 4, с. 33].

Зважаючи на те, що на території Прадавньої Скіфії Геродота сконцентровані чи не найбільш виразні сабатинівські старожитності як от: підкурганне захоронення в Борисівці, золота чаша з Крижовліна, Бессарабський (Бородинський) "скарб”, орнаментоване вістря списа з Цюрупинська та щонайменше п’ять клепаних "казанів” (а в культурі, яка передувала носіям цих пам’яток на даній території в середній період епохи бронзи навіть подібних за рівнем престижності предметів невідомо) можемо зробити припущення про те, що тут могло мати місце прибуття чи, радше, повернення з Егеїди або малої Азії спорідненої за генезисом протоанаталійської або ж ранньоіранської групи населення. Останнє, як відомо, саме з Українського Причорномор’я переселилось в егейсько-анатолійський регіон [Makkay, 2000, map.; 2003, s. 59, fig. 8]. В самоназві якоїсь частини цього населення (приміром, військової аристократії) міг бути корінь "тірс” або "тірас”. Від цього етнонімікону й могла одержати свою назву ріка Тірас. Заслуговує на особливу увагу те, що назву Тірас знаходимо на початку Святого Письма, де в так званій "Таблиці Народів” розповідається про синів Ноя і серед них – про Яфета, який, окрім своїх нащадків Гомера, Магота, Мадая, Йавана, Табала і Мешеха, мав також сина Тіраса [Біблія, Кн. Буття Х,1-3].²³

І. Кукліна понад два десятиліття тому чи не першою в радянській історичній науці звернула увагу на цей, на перший погляд, дивний збіг назви найбільшої на Правобережній Україні ріки Дністра – Тіраса з біблійним Тірасом.²⁴ Дослідниця вказала, що ім’я останнього, можливо, відповідає імені одного з "народів моря” – Tursha, які разом з Shekelesh, Sherden, Equesh напали на Єгипет при фараонові Мернепті (1213-1203 рр. до нар. Хр), але були відкинуті і понесли втрати в живій силі, що зафіксовано в переможних написах цього володаря [Donadoni, 1965, s. 302-303]. А. Ніббі відносить найбільш раннє свідчення про напад "народів моря” до часу близько 1230 р. [Nibbi, 1975, s. 102; Яйленко, 1990, с. 123-124]. На думку більшості дослідників Tursha єгипецьких джерел відповідає тірренам [Яйленко, 1990, с. 124] чи тірсенам [Куклина, 1985, с. 62] класичних авторів.

З огляду на те, що аналогічний за звучанням корінь "тирс” присутній на території вищезгаданої Прадавньої Скіфії не лише в назві ріки Тірас, але й в імені володаря Ідантирс та в етноніміконі агатирс маємо підстави припускати, що поява цих назв в Правобережному Подніпров’ї була якимось чином пов’язана з подіями, які відбувалися в пізній період епохи бронзи в егейсько-анатолійському регіоні.²⁵

Із результатів проведених на сьогодні досліджень виходить – якщо окремі вихідці з тогочасного населення Правобережної України й приймали участь у навалі "народів моря” то, основуючись на останніх абсолютних датах, відбуватися це могло не в часі тривання сабатинівської культури, як це припускають сьогодні І. Черняков [Черняков, 1984, с. 34–42] та В. Клочко [Клочко, 1990, с. 10–17], а вже у післясабатинівський, тобто ранньобілозірський час (а для лісостепової території Правобережжя – пізньобілогрудівсько-ранньочорноліський).

Можливо, саме участю військовиків за межами своїх етнічних територій й може бути пояснена разюча зміна майже у всіх сферах тогочасного життя, яку так наочно демонструє нам у постсабатинівський час білозірська культура. Саме ХІІІ-ХІІ ст. до нар. Хр., тобто активним періодом діяльності "народів моря”, датуються бронзові черешкові вістря стріл з опущеними донизу жальцями, які відомі у культурах: пізньосабатинівській (Новоселицький зольник – 1 екз.), білозірській (Суворове – 2 екз.; Старі Буюкали – 1 екз.), білогрудівській (Гордіївка, курган № 34 – 1 екз.) та Висоцькій (Гончарівка, могильник – 1 екз., Петриків, могильник, пох. № 56 – 1 екз., Вороців – 1 екз.). У Центральній Європі подібної форми бронзові черешкові вістря із жальцями з’явилися на пам’ятках ранньої ступені уранових полів – BrD [Jockenhovel, 1971, taf. 57, d-4]. Проте основним районом побутування стріл з такими вістрями вважається Східне Середземномор’я. Приміром, у Сирії бронзові наконечники стріл черешкового типу з під трикутною формою пера та жальцями з’явилися десь близько 1200 рр. до нар. Хр. [Медведская, 1980, с. 23-27]. Особливо велика кількість майже ідентичних до висоцьких бронзових черешкових стріл з жальцями, відома з низки пам’яток Егейського басейну. Так, шість майже тотожної форми бронзових наконечників стріл походить з гробниці ІІІ Просимни неподалік Мікен [Avila, 1983, s. 105-106, taf. 27, № 716 – 723/С]. Загалом, використання бронзових черешкових наконечників класу 2-а, до яких А. Авіла зараховує також і вістря Просимни ІІІ, відбувалося впродовж періодів від SHA-I до SHA-III-e включно [Avila, 1983, s. 105-106].

Заслуговує на окреме вивчення й той аспект порушеної проблеми, чому померлих, яких захоронювали у ґрунтових могилах, носії ранньовисоцької й білозірської культур укладали однаково – головами до півдня, з тою різницею, що носії Білозірки надавали тілам своїх мерців скорченого положення, а височани – випростаного.

Отож, констатуємо, що на Правобережній Україні, точніше в Буго-Дністровському регіоні та в прилеглій акваторії Причорномор’я в пізній період епохи бронзи потужно пульсувала цивілізація, яка мала тісні торгівельні, релігійні, можливо, й політичні стосунки з низкою сусідніх протодержавних утворень і ранньокласових держав. Одним з основних джерел економічного зростання новоутвореного соціоорганізму були посередницькі послуги у транспортуванні у Східне Середземномор’я прибалтійського бурштину: з верхів’їв Дністра, через Поділля з виходом на причорноморську низовину й Нижнє Подунав’я. Особливо тісні взаємини налагодились з низкою центрів в егейсько-анатолійському регіоні (і в першу чергу – з мінойським, а згодом – мікенським середовищем), які були спричинені ще не вповні зрозумілими релігійно-процесійними й ритуально-обрядовими зв’язками. Наприклад, не пізніше ХV ст. до нар. Хр. встановилися взаємозв’язки між культовим центром в Південному Побужжі (Ексампей) та визначним для усього мікенського світу релігійним осередком на о. Делос, що на Кикладському архіпелазі (маються на увазі Дари гіпербореїв, шлях яких починався в лісостеповій зоні Південного Побужжя). Свідченням релігійно-обрядових контактів слід вважати й місцеве налагодження продукування виробів, які, скоріш за все, мали виключно культове призначення (клепані "казани”, дволезі сокири). Зрештою, якщо вищезгадані Tursha і Tiras східносередземноморських письмових джерел таки мають певне відношення до походження місцевих назв Тірас, Агатирс, Ідантирс, які засвідчені Геродотом та іншими античними авторами на території Прадавньої Скіфії, то це однозначно може свідчити про входження даного регіону (щонайпізніше з пізнього періоду епохи бронзи) в орбіту тогочасних цивілізаційних процесів. І маршрут слідування гіперборейських Дарів на о. Делос – одне з найкращих тому підтверджень. Хоча б тому, що культ гіперборейських дів не переривався на Делосі навіть в період так званих "темних віків”, тобто в ХІІ–VІІІ ст. до нар. Хр. [Колосовская, 1982, с. 67]. А це, в свою чергу свідчить, про особливе значення, яке надавали цим релігійним процесіям із, здавалось-би, далекої "варварської периферії” в Ахейській Греції.

Список використаної літератури

Бандрівський М. Клепані "казани” і дволезі сокири: щодо витоків релігійних уявлень на заході українського лісостепу в пізній період епохи бронзи // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 11. 2007.