Дослідники історії костюму відзначають, що одяг можна вивчати за кількома групами джерел. А.О. Ієрусамлимська з цих джерел виділяє чотири групи письмові свідчення, художні зображення: етнографічні та археологічні (Иерусалимская, 2000, с. 58-59).
До письмових джерел варто віднести літописні повідомлення, економічні і політичні документи, сучасні матеріалам, що вивчаються, повідомлення мандрівників, письменників відповідної історичної епохи. Та, на жаль, ці джерела інформації завжди дають достатньо детальні відомості для фахового аналізу. Те, що в давні и було зрозуміле всім, не обов'язково зрозуміле нашим сучасникам, — давні назви одягу, тканин, навіть місцевостей викликають різночитання і тривалі дискусії, а деякі деталі, наприклад, крій костюму, спосіб носіння окремих його елементів, взагалі залишаються не висвітленими.
Зображення одягу на різних пам'ятках монументального і прикладного мистецтва, мініатюрах для більшості дослідників є головним джерелом їхньої роботи. Але і цей вид джерел не може надавати стовідсотково істинної інформації Консерватизм художньої традиції, намагання наслідувати іноземні зразки, — це все, що спотворює відомості, які доносить до нас зазначена група джерел. До речі, для Сходу ні джерела не є інформативними також через існування мусульманської мистецької традиції, то забороняла зображення людини (Коран, 2;45).
На жаль. етнографічні лані виносяться до часу, що значно ближчий до нас, ніж до епохи, яка здебільшого цікавить дослідників. Відомо, то костюм змінюється не тільки в просторі, а й у часі. Тому до джерел такого типу теж необхідно ставитися надзвичайно обережно.
Звідси випливає, що най достовірнішим і найповнішим джерелом інформації можуть бути лише археологічні знахідки. Щоб встановити зовнішній вигляд костюму, важливо детально фіксувати не тільки фурнітуру одягу (пряжки, ґудзики. фібули, гачки і т л ), а й органічний тлін — залишки шкіри, тканин, повсті, хутра. — які служили матеріалом дія виробництва предметів туалету. Саме детальна фіксація місцезнаходження і попередня консерваційна робота з органікою у польових умовах 2003 р. дозволили у подальшому забезпечити реконструкцію зовнішнього вигляду костюма дівчинки з кургану поблизу Волошиного.
Наступний етап камеральної розчистки текстильно-шкіряних залишків костюму відбувався у лабораторних умовах, на протязі кількох місять. Звичайно, на фоні цього півроку затрачених на вивчення фрагментів шкіри і тканини костюму, виявляться порівняно замалим проміжком часу. Але. враховуючи опрацювання профільної літератури — ряду археологічних та етнографічних публікацій, консультації, можна стверджувати, що за короткий час було досягнуто помітних результатів. До вивчення матеріалів були долучені спеціалісти Харківського Національного університету ім В.Н. Каразіна. Музею археології та етнографії Слобідської України цього ж вузу. Музею історичних коштовностей України — філії Національного Музею історії України, судові медики Української медичної стоматологічної академії, матеріалознавці Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут".
Залишки тканин і шкіри оброблялися, очищувалися від бруду і консервувалися відповідно до традиційної реставраційної методики (Кирьянов, 1960, с. 76-85. Мінжулін, Мінжуліна, Чорнокапська, 1998. с. 59), а пізніше — додатково були розпрямлені і підготовлені до зберігання Т М Крупою.
Підставами для реконструкції тих чи інших деталей костюма дівчинки-кочівниці виявилося наступне.
Реконструкція головного убору здійснена за чіткими відбитками та його фрагментами, збереженими на уламках черепної коробки дівчинки (рис. 18-19). Чільна частина головного убору, разом із лобовою кісткою черепа, виявилася розтрощеною. Вірогідно, саме вона мала текстильні чи шкіряні прикраси у вигляді бахроми, тасьми, вишивки і комбінації стрічок, як це відомо за етнографічними даними (Сухарева, 1954, с. 124-132; Горленко, 1982. с.96-106, Матейко, 1977, с. 69-70, Ельников, 2001, с. 19-21), та матеріалами кочівницьких поховань степів Євразії (Зубов, 2000, с. 49-50; Казаков, 2000, с. 66; Шутова, 2000, с. 134-135).
Етнографічно зафіксовано прикрашання шкіряних виробів вузликами із тонкого шкіряного шнура, продітого в отвори з вивороту на лице, де вузлики складали найпростіший орнамент (Иканиф 1851. с.12-17). Саме такий спосіб, враховуючи знахідку фрагментів шкіряних шнурів, було взято за основу реконструкції. Залишаються сумніви щодо наявності відомого за етнографічними даними головного покривала (Стамеров, 1978, с.180-195; Калашникова, 1986. с. 124). Зважаючи на певний слов'янський вплив на кочівників у передстеповому прикордонні і наявність традиції, пов'язаної з тим, що головні убори, котрі закривають волосся. використовуватися переважно заміжніми жінками (Матейко, 1977. с. 8-22; Ніколаєва, 1996, с.97-98, 100), а також той факт, що поширення ісламу у середовищі населення західної частими Золотої Орли на кінець ХШ початок ХIVст, ще не було повсюдним (Мюллер, 2004, 371. с. для реконструкції було обрано варіант головного убору бет покривала (рис.20; 33). Додаткова впевненість у ньому з'явилася завдяки відсутності археологічних даних та слідів тканини покривала у похованні.
Повна втрата конструктивних елементів верхньої сорочки робить неможливим її реальну реконструкцію. Єдине достеменно відоме, за результатами вивчення однієї зі знахідок що сорочка вдягалася на випуск поверх штанів, без верхнього поясу. Тому для вірогідної реконструкції цієї деталі костюму обрано етнографічний шлях пошуків відповідника. Можливий варіант крою сорочки дія костюма відновлений за етнографічними даними (кольоровий рисунок на внутрішній частині обкладинки видання), на основі крою кримськотатарського варіанту жіночої сорочки-хамізи (рис.35) (Стамеров, 1978, с. 190-191).
Крій нижньої також відновлено за матеріалами етнографічних досліджень одягу кримських татар (Дульский, 1928, с. 85), на основі крою дитячої білизняної сорочки (рис.36). Саме ця сорочка могла мати традиційну вишивку, що виконувала не тільки естетичну функцію, а й магічну (Ніколаєва, 1994, с. 165). Умовно візерунок вишивки для реконструкції взято за матеріалами лінійної орнаментики на виробах з металу золотоординського населення, опублікованих Г.О Федоровим-Давидовим (Федоров-Давидов, 1966, с. 88, 90, 91).
Графічна реконструкція жилету (кольор, рис на внутрішній частині обкладинки) здійснювалася за виявленими шкіряними фрагментами. При цьому, у процесі реконструктивного витворення, було введене логічне припущення, що довжина жилету мала бути на 5-8 см нижче останньої зав'язки-застібки, котра виявлена на тазових кістках похованої дитини. Тобто, загальна довжина виробу по спинні досягала 65-68 см. Така довжина цілком узгоджувалася із даними антропологічного вивчення скелету дівчинки.
При цьому, серед залишків шкіри жилету, що знаходився під кістками лопаток, ключиць, хребта похованої, не було жодного фрагмента зі слідами зшивання деталей крою. Хоча збереження шкіри фрагментарне, ветхе, проте повне. Тому, при створенні реконструкції, обрано варіант крою жилета без серединного шва спинки та без плечових швів (рис.37), або — з однієї деталі, з двома боковими швами. Аналогічні за кроєм жилети характерні для населення Татарстану ХVIII-ХIХ ст (Дульский,1928, с. 24-26), схожі риси крою відзначаються дослідниками ще у Скіфів (Клочко, 1984 с.64).
Важче було визначитися з варіантом обробки країв жилету. Всього, щодо даної моделі, були припустимі чотири варіанти обробки краю виробу: за допомогою текстильної чи шкіряної обтачки стачним швом з вивороту виробу: обробка стачним швом з вивороту при пришиванні текстильної підкладки: обробка текстильним шкіряним руликом; обробка художнім обплітанням країв деталей декоративним шкіряним шнуром. Зважаючи на знахідки у похованні залишків шкіряного шнура та простоту і декоративність виробу, прикрашеного таким чином, пропонується взяти за основу варіанту художнього обплітання країв жилету шнуром (рис.38).
Шаровари до сьогодні є майже для всіх східних народів, разом із сорочкою, основою костюму (Стамеров, 1978, с.190-193). В реконструкції шаровари відновлено повністю, за матеріалами, виявленими у похованні (Супруненко, Маєвська, 2005, с. 76). Єдиним авторським припущенням є визначена ширина текстильних вставок між смугами шкіри на холошах (рис 26; 33; 39).
Реконструкція взуття здійснювалася зі врахуванням аналогічних знахідок на Волошинському курганному могильнику (готуються до публікації), та у синхронних чи дещо раніщих поховальних комплексах (рис. 32; 33; кольор. рис. на внутрішній частині обкладинки) суміжних із Лівобережним Подніпров'ям територій (Плетньова, 1974. с. 37, Курбатов, 2000, с.84-85. Колода, 2000, с. 67-69, Бубенок, 2004, с.288-290), а також наявних відомостей етнографічного характеру (Иакинф, 1851, с. 127; Дульский, 1928, с.113-118). Все це дає можливість припустити, що взуття було м'якими напівчобітками, без бідборів, з м'якою нашивною підошвою, повстяними устілками, прошитими із зовнішнього боку виробів. Подвійний перевитий шнур розглядаються як суто функціональний і конструктивний елемент, а. разом із тим, як засіб декорування, що дозволяв стягувати халявки на литці ноги (рис.32), забезпечуючи надійне кріплення та прилягання взуття (Ландратова, Голиков, Орфиская, Владимирова, Егоров, 2002, с.46-48).
Кольорова гамма костюма. При дослідженні поховання було зафіксовано темний зеленувато-коричневий колір шкіри вбрання. Судячи за світлини плямами у місцях прилягання залишків тканини до шкіри, можна зробити висновок про застосування фарбування текстилю (тканина 2) світлото барвника — жовтого чи кремово. Виходячи з даних міркувань, при реконструкції обрано саме таку кольорову гамму костюма (кольор. рис на внутрішній частині обкладинки), що бере за основу ці кольори і близькі до них відтінки.
Однак. Т.М.Крупа, у висновку лабораторних досліджень шкіряних фрагментів костюма після промивання, вказує на наявність "на фрагменті шкіри зав'язки жилетки ... слідів [фарби] червоно-бруднатного кольору, які можуть свідчити, що...жилетка, до якої щільно прилягала зав'язка, була червоною...". Далі наводиться зауваження: "Однак. рештки барвника дуже мізерні, тому ми не мали змоги з'ясувати його походження Можемо тільки стверджувати (в якості гіпотези), що у процесі ямного дубління використовувалася сировина, що могла надавати шкірі червоно-брунатного відтінку" (див. Додаток).
Щодо тканин, то Т.М. Крупа спочатку твердить про неможливість встановлення іх кольору, а пізніше наводить дані про "рівномірну наявність червоного барвника на окремих лініментах шовку". Проте, ні ми, ні Т.М.Крупа не стверджуймо однозначно використання тканини не просто з однаковими ткацькими характеристиками (хоч і є логічним припущенням, якщо шовк логічного походження), а й однакового кольору для всіх елементів костюму. Взагалі, такого категоричного висновку бути не може для будь-якої версії, з огляду на погане збереження і фрагментарність текстильного матеріалу.
Як бачимо, жодна із версій встановлення кольору не може бути науково обґрунтованою без додаткових досліджень. Тому залишаємося прихильниками першої гіпотези, в основі якої — факт, зафіксований безпосередньо під час розкопок поховання.
Зважаючи на відтінок забарвлення шкіряних деталей під поверхневим зеленим кольором, очевидно, наступного за дубленням фарбуванням, можна зробити припущення щодо обробки шкіри одним із трьох фарбників-продублювачів: кора яблуні, ялини чи верби (Шевинський, 1935). Важливим є визначення фарбників, які дали коричнювато-зелений колір по червоно-коричневому відтінку продубленої шкіри. Позаяк визначити точно продублювач не було можливості. Розглянемо всі три варіанти ймовірного використання можливих продублювачів.
Якщо у процесі дублення було застосовано кору ялини, яка дає густий відтінок червоно-коричневої фарби, то потрібно було використати на першому етапі фарбування кору дуба — для отримання синюватого відтінку, — що мав заглушити червонястий колір шкіри, а потім освітлити синій колір — фарбуванням шкіри у настої кори вереску. Кора вереску давала імтенсивний жовтий колір, а по фарбуванню корою дуба — саме коричнево-зеленкуватий відтінок (Шавинский. 1935). Ймовірно, така технологія фарбування застосовувалася при отриманні кольорової гамми шкіряних деталей костюма
Коти ж при дублені бралася б кора яблуні, яка дає м'який і дещо жовтуватий відтінок червоно-коричневої фарби (враховуючи її можливість змінити тон в умовах перебування у хімічно агресивному середовищі поховання), то природнім буде припустити, що для отримання синього відтінку могли застосовувати фарбування в настої кореню дикого калгану, що давав більш м'який і світлий відтінок, ніж кора дуба, і накладання по калгану м'якого жовтого фарбника з настою кореня шавлю.
Використання кори верби (красноталу). з повномірним, плямистим профарбовуванням шкіри при дубленні, вимагало більш якісного зафарбовування при вторинній обробці (Шавинський, 1935). Дтя цього, по синьому кольору від кори дуба могли взяти для використання червоно-жовтий фарбник — з настою кори дикої яблуні.
Всі ці технологічні ланцюжки фарбування шкіри цілком можливі у конкретному випадку і могли здійснюватися м допомогою місцевої сировини.
Щодо самої технологи фарбування, то вона залишаються невідомою Потрібно лише відмітити, що фарба наносилася тільки на лицеву поверхню шкіри, бо міздровий н бік залишався не пофарбованим. Збереглася первинна кольорова гамма, набута при дубленні і на лицьовому боці шкіри в мікроскладках, що свідчить про відсутність операцій замочування при вторинному фарбуванні. Можливо, що вторинне фарбування проводилося під час шліфування поверхні шкіри як складова побічна частина цього процесу, або як самостійний технологічний процес, щось на зразок кольорової набійки на шкірі. Ймовірним видасться і варіант фарбування шкіри без замочування, з нанесенням подрібнених і зволожених фарбувальних матеріалів на розрівняну, попередньо продублену шкіру.
На перший погляд здасться, то костюм більше схожий на східні комплекси народного одягу (рис.33; 39) і на територію Дніпровського Лівобережжя привнесені золотоординськими кочівниками. Та все ж існують, паралелі в окремих деталях костюма з більш раннім часом, — наприклад із традиційним вбранням скіфів (смуги на штанях, що скіфів теж могти виготовлятися зі шкіряних накладок, використання безрукавного плечового одягу — жилети тощо) (Клочко с. 1984. 1992 с.10-13) убором населення салтівської культури, інших кочових народів степів Євразії (взуття, що мас схожі конструктивні риси). Помітний і певний вплив сусідніх слов'янских племен (деякі риси головного убору).
Можна прослідкувати як у свою чергу впливає кочівницький костюм ХIV ст. на історично більш пізні комплекси вбрання наприклад, козацькі. Це, поза сумнівом запозичення шароварів — надзвичайно зручних для верхової їзди, тих же самих жилетів, використання одягу, цільнокроєного у плечових швах (сорочки- чумачки) (Стамеров, 1978, 1960; Ніколаєва, 1996, с. 60).
Тобто, на прикладі лише одного дослідженого комплексу одягу можна провести історичні паралелі, що дозволяють прослідкувати промес складання традиційних комплексів народних костюмів різних регіонів України, вагомий внесок у нього кочівницької, зокрема, золотоординської територіальної культури.
Висновки. Поховання з околиць Волошиного – унікальний комплекс доби пізнього середньовіччя
Досліджений поховальний комплекс, що включав безпосередньо поховання дівчинки, жертовну яму-кенотаф без кісток людини, із схороненням останків коня, а також рештки вогнища, здійснений у спеціально підсипаному для цього стародавньому кургані, претендує на визнання його досить рідкісним і включення до числа найбільш виразних пам'яток золотоординської епохи передстепових просторів Дніпровського Лівобережжя України. Про це свідчать не тільки наявність серед решток напутнього інвентарю залишків візка і текстильно-шкіряного костюма юної кочівниці, що вже саме по собі с неординарним у вивченні поховального обряду цієї епохи, а й те, що дослідження кургану №9 започаткували охоронні розкопки нового, раніше невідомого і одного з най північніших на теренах Українського лісостепу, курганного і ґрунтового некрополів золотоординської епохи поблизу с. Волошине Дмитрівської сільської ради міста Комсомольська на Полтавщині. Саме тут, упродовж 2003-2005 рр . було досліджено ще 12 підкурганних поховань цього невеликого кладовища, а також ґрунтовий некрополь, що належали, певно, двом-трьом поколінням мешканців кочівницького стійбища неподалік Дніпровських і Псільської переправ у Редутах, в пониззі Псла.
Наявність виразного поховального інвентаря, деталей візка, решток костюма і взуття, влаштування ями-кенотафу з кістками коня ліворуч від похованої, вказують на час спорудження цього комплексу – за післямонгольської епохи. Присутність ремінісценцій торкського поховального обрядду, описаного ще Ібн Фалданом, зі вміщенням до могили кочівника чучела коня, а саме — його шкури з черепом та кістками ніг (Ковалевський, 1956, с.128), подібність влаштування гробовища поховання 1 із половецькими решітчастими гробами (Безверхий, 1991, с. 120-122), дотримання язичницьких традицій під час здійснення обряду у секторі, обличчям на схід) також дозволяють визначити поступове нівелювання відмінностей між різними групами кочівників Східноєвропейських степів у першій половині ХIV ст. – у час завершення процесу утворення на різній етнічній основі єдиного кочівницького населення Західного улусу Золотої Орди (Добролюбский, 1986, с. 78), з переважанням у Подніпров'і половецько-торкськоі культурної традиції.
Результати вивчення комплексу кургану 9 поблизу Волошиного дозволяють припустити, що поховання дівчинки було здійснене наприкінці весни чи на початку осені, з огляду на характер набору костюма (рис.33; 39), і датувати його початком - першою половиною XIV ст. Цьому не суперечать наявність у складі інвентаря грально-гадальних кісток, інших речей, насамперед. деталей візка, несумісних із мусульманською поховальною традицією (Мюллер, 2004, с.371-372), яка стала превалювати на золотоординському прикордонні — межі із лісостеповими землями Лівобережжя — у другій половині XIV ст.
Реконструйовані деталі текстильно-шкіряного костюма дівчинки-кочівниці після монгольської епохи дозволяють чи не вперше для степових старожитностей XIV ст. отримати уявлення про дитячі одяг і взуття цій буремної епохи, а здійснені одонтологічні дослідження — про стан здоров'я дітей та дорослого населення передстепового порубіжжя Дніпровського Лівобережжя, медичні знання та можливості тієї доби.
Проведення подібних комплексних досліджень для кочівницьких поховальних старожитностей з околиць Волошиного планується продовжити, з огляду на наявність не менш цікавих знахідок цій вже повністю дослідженій пам'ятці.
