Станово-класова диференціація костюмів у Китаї виявлялася досить виразно, Однак  не стільки у відмінностях основних форм, скільки в деталях і декорі: у тканинах, і яких шили одяг, у кольорі, у характері прикрас і головних уборів, у різних ознаках суспільного стану. Так, наприклад, у стародавньому Китаї існувала заборона для простих людей носити шовковий одяг: усі верстви трудового народу ходили тільки в полотняному одягові. Костюми знаті і багатіїв складалися з довгого вбрання — халатів, костюми експлуатованих народних мас обмежувалися переважно короткими куртками. Проте ця відмінність поширювалась тільки на чоловічі костюми і не була обов'язковою. У XVII — на початку XX ст. куртки носили і в середовищі панівних верств і в чоловічому, і в жіночому костюмах. Значно суворіше регламентувалися відмінності в костюмах службових осіб, чиновників і придворних, особливо щодо парадного і церемоніального одягу. Залежно від чину і рангу в кожному окремому випадку костюм мав відповідні особливості, які зводилися, щоправда, здебільшого до деталей. В період маньчжурського панування, коли ця регламентація досягла найбільшого розвитку, службові знаки розрізнення за чинами переносилися навіть на костюми членів родини чиновника, принаймні його дружини. Типовим для середньовічного Китаю було підкреслення непричетності до праці в костюмах експлуататорських класів. Таке походження мають, зокрема, широкі рукава чоловічих халатів знаті, вузькі, але довші від рук рукава жіночих халатів, спотворення ніг у жінок, а також звичай відрощувати на пальцях рук дуже довгі нігті. Раб одразу відрізнявся голеною головою і залізним нашийником.