Візантійська імперія була безпосередньою спадкоємицею Східної Римської імперії. З IV до початку VII ст.— рабовласницька держава. До XI ст. Візантія стала вже державою з розвинутим феодалізмом, з властивими йому пануванням великого землеволодіння та покріпаченням основної маси трудового селянства. Не зазнавши нищівного удару, нанесеного Західній Римській імперії «варварськими» нашестями, Візантія наслідувала державний лад централізованої монархії з розвинутим военно-бюрократичним апаратом. Цей лад, пристосований до нових умов феодалізму, зберігався протягом усієї її багатовікової історії. Візантійський імператорський двір характеризувався винятковою розкішшю, пишністю і складним етикетом. Найбільшої могутності Візантія досягала у IX—XI ст., коли її межі розширилися на схід від Тігру та Євфрату, на північ — до Причорномор'я та Дунаю, на захід — до Південної Італії.

Культура Візантії, що досягла особливого розквіту в IX—XI ст., була й пізніше (до XIII ст.) на вищому рівні, ніж у країнах Західної Європи. Своєрідність візантійської культури полягала в тому, що вона поєднувала частково збережені традиції пізньої античної культури з дуже сильними східними впливами та християнським релігійним світоглядом.