Некоторые из авторов – специалистов по «археологическому» текстилю подчас утверждают, что только собственно остатки одежды из тканей или кожи в древних погребальных и мемориальных комплексах дают объективную и максимально полную информацию по истории костюма доиндустриальных обществ. Остальные же категории историко-культурных источников (письменные, изобразительные, остатки обильных нашивных украшений из неорганических материалов) объявляются заведомо недостаточно достоверными, ущербными и любые выводы по ним - малозначимыми. С точки зрения этих исследователей, статья по тематике, подобной предлагаемой сейчас читателю, по большому счету лишена смысла. Мне же такая позиция, напротив, кажется непродуктивной; думаю, текстиль как тип «костюмных» источников ничуть не «объективнее» других. Если отбросить сложные современные историософские построения западноевропейских ученых и говорить кратко, то «объективных» источников историко-культурной информации, увы, не существует: любой из их типов заведомо неполон, может вызвать даже у квалифицированного исследователя неадекватное восприятие и привести к серьезным ошибкам. Это относится и к «археологическому» текстилю (который за редкими исключениями, как известно, происходит из погребальных и мемориальных комплексов). Во-первых, остатки текстиля такого рода обычно фрагментированы, и предметы одежды требуют реконструкции (ее «объективность», естественно, также проблематична). Во-вторых, для погребальных комплексов весьма характерна неполнота комплекта одежд (при этом зачастую не вполне ясно, что именно из «полного списка» отсутствует и почему, была ли эта одежда верхней и т.п.).

Станово-класова диференціація костюмів у Китаї виявлялася досить виразно, Однак  не стільки у відмінностях основних форм, скільки в деталях і декорі: у тканинах, і яких шили одяг, у кольорі, у характері прикрас і головних уборів, у різних ознаках суспільного стану. Так, наприклад, у стародавньому Китаї існувала заборона для простих людей носити шовковий одяг: усі верстви трудового народу ходили тільки в полотняному одягові. Костюми знаті і багатіїв складалися з довгого вбрання — халатів, костюми експлуатованих народних мас обмежувалися переважно короткими куртками. Проте ця відмінність поширювалась тільки на чоловічі костюми і не була обов'язковою. У XVII — на початку XX ст. куртки носили і в середовищі панівних верств і в чоловічому, і в жіночому костюмах. Значно суворіше регламентувалися відмінності в костюмах службових осіб, чиновників і придворних, особливо щодо парадного і церемоніального одягу. Залежно від чину і рангу в кожному окремому випадку костюм мав відповідні особливості, які зводилися, щоправда, здебільшого до деталей. В період маньчжурського панування, коли ця регламентація досягла найбільшого розвитку, службові знаки розрізнення за чинами переносилися навіть на костюми членів родини чиновника, принаймні його дружини. Типовим для середньовічного Китаю було підкреслення непричетності до праці в костюмах експлуататорських класів. Таке походження мають, зокрема, широкі рукава чоловічих халатів знаті, вузькі, але довші від рук рукава жіночих халатів, спотворення ніг у жінок, а також звичай відрощувати на пальцях рук дуже довгі нігті. Раб одразу відрізнявся голеною головою і залізним нашийником.

Частково сприйнявши культурну спадщину античності елліністично-римської доби, давньоіранської цивілізації та інших народів Сходу, переробивши й запліднивши її новим струменем власної культури, джерела якої корінилися в давніх цивілізаціях Аравійського півострова ще І тисячоліття до н. е., араби створили дуже високу культуру, яка в той час значно перевищувала західноєвропейську. Економічним базисом розвитку цієї культури був прогрес сільськогосподарського виробництва (зокрема поширення штучного зрошення, бавовництва і шовківництва), швидке зростання міст як центрів різноманітного ремісничого виробництва і надзвичайно широкий розвиток торгівлі, в тому числі зовнішньої (з Індією, Китаєм, Стародавньою Руссю, Європою), що надовго забезпечило арабам пріоритет у світовій торгівлі. Особливої своєрідності середньовічній арабській культурі надавали власне арабські стародавні традиції кочового способу життя, які в країнах Арабського Сходу продовжують зберігатися до наших днів. Кочівник-бедуїн завжди лишався однією з істотних постатей арабського суспільного життя; скрізь в арабських країнах з розвиненими феодальними відносинами співіснувала родоплемінна організація кочівників. Не менш характерний, особливий відбиток на арабську культуру наклала й релігія арабів — іслам. Підкоряючи собі побут, мораль та інші сторони суспільного життя, іслам справляв істотний вплив і на спрямування розвитку духовної культури арабів — науки і мистецтва. При цьому чужий ідеї «гріховності» плоті, далекий від аскетизму, більш «земний» іслам обіцяв правовірним чуттєвий, а не духовний рай.

В XIII-XV вв, на этнической карте Северного Кавказа появились современные названия. Согласно сообщению архиепископа Иоанна де Галонифонтибуса. «страна, называемая Зикией ной Черкесией, расположена у подножия гор на побережье Черного моря" [Галонифонтибус. 1980, с 16] Территорию предгорий центральной части Северного Кавказа в начале XIV к заселяли кабардинцы,  XIII-XIV вв. карачаевцы и балкарцы как единая народность населяй высокогорную и предгорную зоны Центрального Предкавказья. Расселившихся в горах Кавказа осетин грузинский хронограф называет овсами, а их страну — Овсети или Осетией.

Названия "чеченцы" и "ингуши" в письменных источниках ХШ-ХIV все еще не встречаются Так, патриарх Грузии Ефрем называет "народами нахче" предков чеченцев и ингушей (История народов Северного Кавказа. 1988, с 239). передавая таким образом самоназвание обоих народов.

Период XIII-XIV вв. на Кавказе Проходил под знаком Золотой Орды Яркими и разнообразными были костюмы этого времени. На Северном Кавказе, входившей в западные владения улуса Джучи (Белая Орда), жили адыги, махи, аланы, половцы. монголы, купцы из разных стран, приезжавшие с товарами в крупные города Орды.

В ХI-Х1V столетиях Северный Кавказ находился под мощным влиянием вначале половцев, затем монголо-татар. Однако степень воздействия кочевников на культуру местных народов не была одинаковой. Археологические памятники убедительно доказывают, что форма женской плечевой одежды принципиально меняется с приходом половцев, задолго до того, как Северный Кавказ был включен в состав Золотой Орды.

Половцы появились в степях Предкавказья около середины XI в. В этот период они переживали период феодализации и, сталкиваясь с земледельческим населением, переходили к оседлости. До установления политического равновесия между половцами и местными народами взаимодействие кочевников и земледельцев проходило в постоянном чередовании набегов и торговых отношений [Греков, 1950, с. 10]. Набеги обусловливались тем, что половцам были необходимы новые земли под пастбища. В первой половине XII в. установилась граница между половцами, аланами и адыгами по течению Кубани, Нижней Малки и Терека, которая определяется главным образом ареалом распространения половецких каменных изваяний в степях Предкавказья. С этого времени аланы и половцы становятся союзниками.