Исторический костюм :

Костюми Стародавньої Русі X-XIII ст.

  автор: SHARIK  |  12-апреля-2010  |  50821 просмотр | 2 комментария
загрузка...

Загальна характеристика костюмів

З найдавніших часів слов'яни були корінними жителями Східної Європи. Вже до початку нашої ери слов'янські племена населяли основну частину Східноєвропейської рівнини на схід від річки Одер та на південь від Балтійського моря й аж до Карпат та середньої течії Дніпра. В половині І тисячоліття н. е. серед цих племен виділилися східні слов'яни, відомі під загальною назвою антів, а пізніше русів: вони населяли середній та верхній Дніпро, Південний Буг і Дністер, Прикарпаття, басейни Оки та Волги, а також озера Ільмень, утворивши ряд племінних союзів (полян, сіверян, вятичів, кривичів, словенів та ін.). Основним заняттям давніх слов'ян було землеробство, скотарство, мисливство та бортництво (збирання меду диких бджіл). Вели осілий спосіб життя. Суспільні відносини східнослов'янських племен характеризувалися переважанням первісно-общинного ладу, який, починаючи з VII ст., поступово розкладався, створивши передумови для появи класів і формування феодалізму. У районі давнього вогнища східнослов'янської культури — в середньому Подніпров'ї — утворилася Київська держава. Вона дуже швидко об'єднала під своєю владою всі східнослов'янські племена і вже в кінці X ст. перетворилася на одну з найсильніпгах в Європі. Використовуючи вигідне розташування своїх земель на одному з важливих торговельних шляхів того часу — на шляху «з варягів у греки»,— вступила в широкі торговельні відносини з іншими країнами, і насамперед з Візантією. Зростали великі міста: Київ, Новгород та інші — центри не тільки жвавої торгівлі, а й розвинутого ремесла. «Київська держава досягла своєї могутності в X—XI ст.».

Ще в IX ст. на Русь у середовище знаті з Візантії почало проникати християнство, яке в 988—989 рр. стало офіційною релігією. З того часу східна, так звана православна, церква стала одним із суттєвих факторів розвитку суспільного життя, побуту і культури держави, а духівництво — дуже впливовою кастою правлячого класу. Разом з християнством давньоруська культура сприйняла деякі елементи візантійської культури.

До XII ст. феодальний лад у Стародавній Русі значно зміцнів. Родова знать — «дружина», що концентрувалася навколо князів,— перетворилася на великих і малих феодалів-землевласників, які підпадали під залежність від князів. Більші феодали — бояри — у своїх володіннях (вотчинах) стали повновладними хазяями, «наслідними государями». Жорстоко експлуатовані боярами селяни-смерди цілком підпали під їхню залежність. Розвиток феодалізму і вотчинного натурального господарства, боротьба між князями та боярами за землю й селян викликали постійні міжусобні війни і призвели до політичної роздробленості Русі на ряд фактично незалежних удільних князівств. Верховна влада великого князя київського і політико-економічна роль Києва почали занепадати. На початку XII ст. зросла роль Ростово-Суздальської землі. Великокнязівський престол перейшов у місто Владимир: «друга половина XII — початок XIII століття — період розквіту Владимиро-Суздальського князівства». У Новгороді в 1136 році «встановилася своєрідна феодальна республіка».

Знесилена постійними міжусобицями удільних князівств, Русь не могла дати відсічі татаро-монгольському вторгненню, і з середини XIII ст. руські землі надовго потрапили під важке татаро-монгольське іго.

Давньоруський костюм до середини XIII ст., тобто до завоювання Русі татаро-монголами, відповідно до специфічних умов історичного розвитку східних слов'ян помітно виділявся серед костюмів інших народів Європи і був позначений своєрідними, властивими лише йому особливостями. Не схожий він був і на костюми народів Сходу. Пристосований до життя в суворих кліматичних умовах, давньоруський костюм, по-перше, складався із щільно облягаючого одягу, який прикривав усе тіло. Звідси — перевага в ньому глухого, накладного вбрання і майже цілковита відсутність, принаймні в народному костюмі, типів драпіруючого одягу. Разом з тим накладне глухе вбрання Стародавньої Русі не підкреслювало природних форм тіла. Приталеності зовсім не спостерігалося ні в чоловічому, ні в жіночому костюмах. Не зустрічалося й щільно облягаючого одягу на зразок панчіх-штанів та вільного накладного одягу, звисаючого складками у вигляді довгих, до землі, просторих жіночих платтів, чи у вигляді довгих, до ступень, візантійських тунік і далматиків. Як правило, навіть парадні костюми князів були значно коротші від візантійських. Розстібний одяг теж не був відомий у Стародавній Русі до середини XIII ст. Навіть теплий верхній одяг — кожухи, підбиті хутром свити — обмежувався лише глибоким грудним розрізом до пояса, отже, був глухим і надягався через голову. Єдиною країною, що помітно впливала на давньоруський костюм, була Візантія: разом з дорогими золотними й узорчатими тканинами, які вона ввозила на Русь, проникли й деякі види одягу. Проте цей одяг (плащ, туніка, далматик) поширювався лише серед феодальної верхівки Русі й зовсім не побутував у народному одягові. Навіть у князівсько-боярському костюмі візантійського типу одяг, призначений для парадних, церемоніальних випадків, теж поєднувався з типово слов'янськими елементами, спільними з народним костюмом (сорочки, свити, шапки). Отже, й парадний князівський костюм Стародавньої Русі X -середини XIII ст. не був цілком візантійським і зберігав властиву йому своєрідність, пов'язану з самобутнім характером культури східних слов'ян.

Соціальна диференціація в костюмі ще не була різко виявлена. Основні складові частини повсякденних костюмів знаті та народних мас були однакові — сорочки, штани, верхні свити, чоботи, шапки. Різниця полягала переважно в якості матеріалів, характері та кількості прикрас. Дуже вирізнялися лише парадні костюми князів.

Відмінність між чоловічим та жіночим костюмами була помітною в нарядному одягові, який складався у чоловіків із сорочки до колін та штапів, у жінок — з довгої сорочки. Верхній одяг в обох статей був однаковий. У князівському вбранні чоловічий та жіночий костюми були ще більше схожими, бо, з одного боку, чоловічий одяг був довшим, з другого,— жінки нерідко одягали плащі, схожі на чоловічі. Основним матеріалом для пошиття одягу в Стародавній Русі X—XIII ст. були льняні та конопляні тканини домашнього виробництва. З льону й конопель виготовляли грубе, цупке, а також досить тонке полотно. Цей матеріал використовували повсюдно як у народному, так і в князівсько-боярському побуті; з нього шили в основному нижній одяг та підкладки. Поряд з льняними тканинами здавна зверталися й до шерсті у вигляді грубого домотканого сукна — сірячини,— яке йшло на виготовлення верхнього народного одягу. Всі тканини для пошиття багатого одягу феодальної верхівки, в тому числі шовкові й тонкі шерстяні, були привізними, насамперед з Візантії і почасти з країн Передньої та Середньої Азії. Серед них особливо часто зустрічалися важкі золотні парча, оксамит (узор якого становили золоті чи срібні нитки, скручені і заткані на щільній шовковій основі), суцільний золотний алтабас, а також легкі шовкові тканини типу тафти та камки, покритої узором однакового з тлом кольору. Усі ці дорогі привізні тканини відомі були на Русі під загальною назвою паволок. Паволоки — це здебільшого узорчаті тканини з типовою візантійською орнаментацією темно-червоного (кіноварного), багряного (кармінового), пурпурного та блакитного кольорів.

У народному одягові переважав насамперед суровий колір небіленого полотна. В окремих елементах костюма зустрічався й білий колір. Частину домотканих льняних тканин, особливо призначених для князівсько-боярського вбрання, фарбували в синій, зелений та червоний кольори; ці тканини називалися крашениною. Вже в X-XIII ст. для оздоблення тканин на Русі використовували вибійку. Узор набивали на небілене, пофарбоване в синій чи зеленкуватий колір полотно чорною, синьою, яскраво-червоною, жовтою та білою фарбами. Таким чином виходила узорчата — пістрьова — тканина. Шили з неї народний одяг, особливо жіночий, а також щоденний одяг знаті. Орнаментація вибійної пістрі дуже відрізнялася від декору візантійських паволок узором, набагато простішим і переважно геометричним. Найтиповішими були ромбовидні решітки з крапками та колами в центрі ромбів і особливо з чотиричастинним поділом на дрібні ромби, розетки та зірки на суцільному тлі дрібних трикутників і квадратиків (наслідування різьблення на дереві), узор смугами (так звані стежки), рівними чи хвилястими, з введенням до нього розеток та інших фігур, плетінки й «сонця» (для бордюрів). Суто рослинні мотиви зустрічалися в давніх вибійках рідше, а стилізовані тваринні (із зображенням коня, оленя, пташки) — часто.

Одяг у Стародавній Русі (як чоловічий, так і жіночий) здавна оздоблювали вишивками. У народі вишивали різними простими узорами геометричного й рослинного орнаменту насамперед сорочки. Основним кольором вишивки був червоний: поєднання білого (сурового) та червоного кольорів було улюбленим у східних слов'ян. Поряд з вишивкою кольоровими нитками, широко використовуваною і в князівсько-боярському вбранні, специфічно давньоруським оздобленням одягу було шиття його перлами. Перла здавна добували в річках північної частини Російської рівнини, а з XII ст. почали ввозити на Русь і зі Сходу, переважно з Ірану, під назвою гурмицьких або бурмицьких. Уже з X ст. костюм феодальної верхівки був щедро шитий перлами. В період з X по XIII ст. шиття перлами ще не ввійшло в побут і обмежувалося лише одним видом, так званим садженням — нашиванням перлів на тканину. Перлині зерна нашивали на тканину рідко, із значними проміжками, або облямовували шитий нитками узор (його обриси), або «вкраплювали» в нього окремі зерна. Насиченість одягу перлами була незначною. Самостійних узорів перлами не виводили.

Повсюдне й загальне поширення в давньоруському костюмі мало хутро. Ним підбивали теплий зимовий одяг і оздоблювали (різноманітним облямуванням, особливо на шапках). У народі носили простіше хутро — з вовка, лисиці, ведмедя, зайця, білки і найчастіше — з овчини; для одягу знаті використовували дороге хутро: з бобра, видри, соболя та куниці. (Як відомо, хутро, зокрема «куни», було на Русі навіть грошовою одиницею).

Костюми Стародавньої Русі X-XIII ст. відзначалися численними рухомими, начіпними прикрасами. Кожному окремому типу костюма — чоловічого й жіночого, народного і князівсько-боярського — відповідав цілий набір різноманітних прикрас. Найдавнішим видом прикрас, дуже поширеним і серед народних мас, були насамперед нашийні обручі — гривни, масивні, виготовлені із скрученого джгутом і переплетеного товстого дроту, що їх носили переважно чоловіки. До жіночих прикрас належали різноманітні жіночі браслети з витого дроту та узорних пластинок, а також скляні прикраси й намисто. Часто зустрічалися сережки, особливо так звані трьохбусинні, що їх носили й чоловіки (але тільки в одному вусі). Давньоруською жіночою прикрасою були наскронні кільця, що прикріплювалися по кілька штук до волосся або головних уборів біля скронь перед вухами. Вони були різноманітної форми. Прикрасами власне князівсько-боярського костюма, особливо починаючи з X ст., були колти, намисто, начільники та дробниці. Колти являли собою дві опуклі пластинки, що утворювали порожні всередині кола чи зірки. Як і наскронні кільця, жінки чіпляли їх перед вухами на ланцюжках, і вони висіли, спускаючись на щоки. Намисто складалося з ланцюжків або низок медальйонів, до яких чіпляли різної форми підвіски. Під загальною назвою начільників об'єднувалися жіночі головні ободи 1 діадеми різних тинів, у тому числі й з окремих щитків, часто з підвісками. Дробниці — невеликі металеві бляхи різноманітних форм, пришивані до тканини одні в місці розташування орнаментальних смуг і нашивок та на наплічниках; до ні нерідко прикріплювали коштовні камені. З часу введення на Русі християнства, крі прикрас, поступово почав поширюватися звичай носити ще й невеликі хрести-натільники на ланцюжкові чи шнуркові. Більшість рухомих прикрас виготовляли з металів. Дорогі прикраси феодальної верхівки були переважно срібними, а іноді, й золотими, тоді як у народі переважали вироби з міді, бронзи та низькопробної срібла.

Художня обробка металу в Київській державі була на дуже високому рівні і надзвичайно різноманітною. Велике поширення мали рельєфне карбування, гравіруваї ня, тиснення, литво, зернь (напаювання на вироби найдрібніших зернин з металу скань із тонкого витого дроту, що утворював узори, чернь та перегородчата емалі яка відзначалася яскравими фарбами.

Чоловічі костюми часів Київської Русі

Обов'язковим елементом давньоруських чоловічих костюмів усіх верств суспільств була сорочка (мал. 1 а, б, в). Феодальна верхівка носила її як нижній, спідній одяг, а в народі вона була основним одягом, поверх якого взимку, виходячи ні вулицю, одягали тепле верхнє вбрання.

Давньоруський чоловічий одяг
Мал. 1
Чоловічі сорочка, порти, свита. Стародавня Русь. X-XIII ст.: а) схема крою сорочки і штанів;
 б) сорочка, порти, онучі, личаки; в) парадна сорочка князя; г) свита.
Рис. 1
Мужские сорочки, порті, свита. Древняя Русь. X-XIII вв.

Крій сорочки був дуже простий. Основу її становила довга складена навпіл пілка до якої з боків, нижче пройм, пришивали прямі бочки (бо ширина домашнього виготовлення тканин була недостатньою). У пройми вставляли прямі трубоподібн рукава. Рукава шили неширокі, часто значно довші від рук, щоб захистити кисті від холоду (довгі рукава тоді ще правили й за рукавиці). Під час роботи рукава підбирали в зборки й підтримували браслетами або за допомогою вузьких зарукавків — поручів (звідси вирази — працювати, «спустивши рукава» та — «засукавши рукава») Численні зборки на рукавах також захищали руки від холоду, тому довгі рукаве в давньоруському одягові слід вважати практичним заходом пристосування його де умов суворого клімату. Сорочка була без коміра з високим вирізом горловини в досить глибоким центральним грудним розрізом, який застібався вгорі на ґудзик (дерев'яний чи кістяний) або іноді зав'язувався. Називали її голошийкою. Ця сорочка була довгою, майже до колін, носили її тільки навипуск і обов'язково підперізували по талії поясом.

Сорочки шили з домотканого небіленого сурового полотна, а у вищих класів — і з тоншого білого полотна. Рідше зверталися до крашенини, переважно сизо-синього кольору. Шовкові сорочки зустрічалися тільки в парадних костюмах феодальної верхівки. Чоловічі сорочки оздоблювали вишивками червоного кольору, переважно навколо горловини та по грудному розрізу. У народі замість вишивки обшивали горловину і розріз смугами червоної тканини.

Давньоруський одяг 10-13 ст.
Мал. 2
Костюми князів. Давня Русь X-XIII ст.: а) п туніка, намисто; б) плащ-корзно до туніки; в) одяг монаха-схимника
Рис. 2
Костюмы князей.  Древняя Русь. X-XIII в.

Одягати сорочку без пояса вважалося непристойним. Пояси виготовляли з тканини або шкіри. Вони буди вузькі (1,5-2 см завширшки) и застібалися, як правило, металевими пряжками ліроподібної чи округлої форм і туго не затягалися. Обов'язковою складовою частиною давньоруських чоловічих костюмів були й верхні полотняні штани-порти (мал. 1 б, в). Лише заможніші верстви населення носили поверх портів ще й верхні штани з сукна, а князі — із шовку. Порти були вузькі, майже рівні, унизу діаметром близько 20 см, зшивані з двох холош (штанин) із вставкою поміж ними невеликого клинця. Кожна штанина являла собою цілу пілку, перегнуту навпіл, з одним швом із внутрішнього боку. Трималися порти на просунутому по їхньому верхньому краю очкуреві-ремінці або шнурку. Ні клапана, ні гульфіка порти тоді ще не мали; не мали вони й кишень. Завдовжки порти були до кісточок ступень і, як правило, заправлялися завжди в онучі або чоботи (мал. 1 б, в).

Верхнім одягом чоловіків у розглядуваний період була давня загальнослов'янська свита (мал. 1 г). Але тоді вона ще не була розстібною, а являла собою глухий, з глибоким, до пояса, грудним розрізом одяг, який надягали через голову. Кроїлася вона майже рівною, з невеликим розширенням донизу і прямою, без клинців, спинкою. Свита була суцільнокроеною, неприталеною, досить щільно облягала торс. Довжина її сягала трохи нижче колін, а в боярсько-князівському костюмі — й нижче литок. У пряму пройму вставляли звичайний неширокий, звужений донизу, довгий, до кисті, рукав. Грудний розріз застібався повітряними петлями на кілька невеликих ґудзиків. У X-XIII ст., принаймні в костюмі феодальної знаті, з'явилися дуже властиві пізніше для верхнього вбрання петлиці у вигляді нашитих на груди трьох-чотирьох горизонтальних смуг цупкої, іншого кольору тканини, тасьми чи галуна (мал. 1 г). Комірів свити не мали. Шили свити із сукна. Іноді їх підбивали хутром; тоді вони перетворювалися на теплий зимовий одяг. Свити підперізували досить широким поясом із тканини.

У костюмах князів Стародавньої Русі X-XIII ст., крім спільних для всього народу елементів,— сорочок, портів, чобіт, свит і шапок, був ще й парадний одяг, який у народі не зустрічався. Цей одяг запозичено в основному з візантійського костюма. Він складався з туніки та плаща. Туніка являла собою звичайну візантійську вузьку туніку-таларис (мал. 2 а, б) із довгими до зап'ястя, вузькими рукавами, високим шийним вирізом і невеликими бічними розрізами внизу. Вона була тільки коротшою, не спускалась, як правило, нижче середини гомілки. Такі туніки виготовляли з дорогих візантійських паволок, на які нашивали орнаментальні смуги навколо шийного вирізу, на рукавах та по подолу, а також срібні дробниці в комбінуванні з садженими перлами. Князівський плащ-корзно (мал. 2 б) цілком копіював візантійську хламиду прямокутного а бо півкруглого крою. Його накидали на ліве плече й застібали фібулою на правому плечі. Парадне корзно шили з таких самих візантійських паволок, як і парадні туніки. Схожий на корзно плащ носили й князівські дружинники: для них його шили з червоного сукна й трохи коротшим від парадного, завдовжки, як правило, нижче колін. Іноді князі носили и плащ-мантію, який накидали на обидва плеча і сколювали в центрі під шиєю. Дуже поширеними прикрасами парадного одягу князів були намиста й зарукавки — обшлаги-поручні, що охоплювали рукав біля кисті. Намиста являли собою широкі круглі коміри-наплічники, які надівали через голову; вони прикривали груди, плечі й верх спини (мал. 2 а). Намиста і зарукавки виготовляли переважно з важких золотних тканин, прикрашених металевими дробницями, перлами і навіть коштовними каменями. Парадний костюм князя доповнювали звичайного типу порти й сорочка (але з дорожчої тканини), шапка (облямована хутром) та вузькі, оздоблені вишивкою чоботи червоного, пурпурного чи зеленого кольору. Меча при такому костюмі не носили.

Типовим народним взуттям були традиційні плетені з лика лапті-личаки (мал. 1 б; мал. 3 г). На личаках робили петлі, через які просовували ремінці чи шнурки, що обв'язували онучі навколо гомілки знизу догори аж до колін за допомогою обор — зав'язок з вірьовки або ремінців. Онуча являла собою шматок полотна завдовжки до 2 м, яким обмотували ступню і гомілку поверх портів. Нерідко замість личаків носили поршні-постоли — взуття, виготовлене з одного шматка сиром'ятної шкіри (мал. 3 д, е). Загнуті догори кути переднього краю такого шматка шкіри зшивали, утворюючи носок, а з боків і ззаду шкіру загинали догори і стягали навколо ступні за допомогою ремінця, просунутого крізь отвори в шкірі. Далі ремінці обв'язувалися навколо гомілки. І личаки, і постоли (з онучами) — це тільки народне взуття, причому переважно селянське. Знать, міське населення і навіть заможніші верстви сільського населення здавна носили чоботи. Давньоруські чоботи в народному костюмі X—XIII ст. мали переважно закруглені тупі носки і високі задники; халяви в них були високі, м'які, з прямим зрізом угорі (мал. 3 а). Чоботи панівних верств суспільства (мал. 3 б, в) іноді мали спереду задрану догори підошву, що утворювала загнутий носок. У деяких чоботах халяви були зрізані вгорі у формі кута. Всі чоботи були ще без підборів. Шили їх із шкіри, пофарбованої в різні кольори: чорний, коричневий, темно-жовтий, а у знаті — ще й у червоний, ліловий, синій та зелений, з тисненням і вишивками у вигляді смуг, кіл і крапок.

Чоловіче взуття. Стародавня Русь.
Мал. 3
Чоловіче взуття. Стародавня Русь. X-XIII ст.: а) простий чобіт; б, в) нарядні чоботи князів; г) лапоть; д) схема пошиття поршня; е) поршень.
Рис. 3
Мужская обувь. Древняя Русь. Х-ХІІІ ст.

Чоловіки всіх верств давньоруського суспільства обов'язково носили шапки — також один з традиційних елементів східнослов'янського костюма. Тип шапок був загалом одноманітний; це — різної форми ковпаки з повсті чи сукна, а в князів та бояр — і з дорогих узорчатих тканин.

У народному костюмі переважали ковпаки конусовидні, гостроверхі (мал. 4 д, є), у князівсько-боярському — півсферичні, з низькими та високими наголовками огіркової форми (мал. 4 в, г). Внизу шапки облямовували хутром; іноді замість хутра їх обшивали околишом з тканини або ж робили закоти. Досить часто зустрічалися шапки з навушниками, відгорнутими догори або закладеними за облямування (мал. 4 г).

Давня Русь. Чоловічі зачіски, головні убори
Мал. 4
Чоловічі зачіски, головні убори. Єпископська митра.
Стародавня Русь. X-XIII ст.: а, б) зачіски (а — народний тип); в, г) шапки князів; б, е, в) види шапок-ковпаків; ж) єпископська митра.
Рис. 4
Мужские прически, головные уборы. Епископская митра. Древняя Русь. X-XIII вв.

На Русі чоловіки здавна носили напівдовге волосся, що спадало на потилицю. Підстригали його на потилиці рівним півколом під традиційну скобку, чи «в кружок». Волосся або розчісували «шапкою» навсібіч від маківки, нерідко з вільно звисаючим на чолі чубком (мал. 4 а), або зачісували назад (мал. 4 б). Коротко стрижене волосся вважали ознакою рабства. (Щоправда, князь Святослав Ігоревич носив зачіску із звисаючим набік з маківки пасмом волосся). Часом запроваджували деякі зачіски «варягів» чи степових кочівників. Проте вони були скороминущими й не характерними для даного періоду.

Загальнопоширеними у східних слов'ян були бороди та вуса як ознака чоловічої зрілості. Бороди відрощували замолоду, починаючи від щік, і носили їх або повними й широкими, або підстриженими (мал. 4 а, г). Форми борід були різні: лопатовидні, подвійні, клиновидні тощо. Вуса завжди відрощували повними й спускали вниз, у бороду. Дехто з перших князів Київської Русі, як, наприклад, згадуваний уже Святослав, ще зберігали звичай голити бороду, відрощуючи тільки довгі, що звисали вниз, вуса. Та вже за князя Володимира Святославича типова руська борода усталилася.

Обладунки воїнів. Стародавня Русь. X—XIII ст
Мал. 5
Обладунки воїнів. Стародавня Русь. X-XIII ст.: а) воїн у кольчузі й шоломі; б) воїн у куяку і шишаку.
Рис. 5
Доспехи воинов. Древняя Русь. Х-ХІІІ вв.

З давньоруським костюмом носили рукавиці. Поширеною приналежністю були сумка (калитка, або веретище), яку прив'язували до пояса, і вона замінювала кишені. У народі на поясі носили ніж і кисет з кресалом, гребінцем та іншими дрібними речами.

Християнське духівництво, що з'явилося на Русі з кінця X ст., ходило в уже давно прийнятому православною церквою богослужбовому одягові, цілком запозиченому у Візантії. Особливою формою відрізнялася лише введена в XII ст. єпископська митра, що була схожа на півсферичну шапку із сплощеним верхом та широким хутряним облямуванням (мал. 4 ж). Монахи носили довгу, до ступні, сорочку-хітон з довгими, по кисть руки, неширокими рукавами, підперезану широким поясом, та плащ-мантію, що застібався в центрі під шиєю, завдовжки трохи нижче колін. На голову надівали гостроверхий куколь-каптур, на ноги — личаки або чоботи. Монахи-пустельники (схимники), крім звичайного чернечого одягу, носили ще поверх хітона єпітрахиль, а на голові, поверх каптура, клобук (рід гостроверхого каптура, що спадав на плечі), який насували низько на чоло (мал. 2 в).

Одяг монахів, навіть схимників, у той час не був обов'язково чорний; хітони зустрічалися коричневі, сірі та сині. Мантії були темніших кольорів — темно-коричневі й темно-малинові. На єпітрахилях та каптурах вишивали червоного кольору тонкі хрести.

Давньоруські шоломи 10-13 ст.
Мал. 151
Головні убори воїнів. Стародавня Русь. X-XIII ст.: а) шолом з нерухомим наносником;
б) залізний ковпак; в) шишак; г) шишак з прапорцем.
Рис. 151
Боевые наголовья. Киевкая Русь. X-XIII вв.

Військовий костюм склався на Русі давно. Вже з X ст.— значно раніше, ніж у Західній Європі,— як натільний обладунок великого поширення набула кольчуга (мал. 5 а). Давня кольчуга являла собою вузьку сорочку, по подолу завширшки 60 см, завдовжки найчастіше 75—90 см, з короткими, вище ліктя, рукавами, грудним розрізом, що застібався на ґудзик з невеликим заходом наліво, і невеликими розрізами спереду та ззаду по подолу. Одягали кольчугу просто на цупку полотняну сорочку і носили підперезаною шкіряним з металевими бляхами поясом або ж непідперезаною. Металева кольчуга коштувала порівняно дорого, тому в простих воїнів і в народному ополченні її часто замінювали броньованого або панцерного типу обладунком — короткою шкіряною або полотняною безрукавою сорочкою, на яку густо наклепували чи прикріплювали дротом залізні бляхи. Такий обладунок дістав назву куяка (мал. 5 б). Голову воїна захищав кутий залізний шолом, в основі якого була своєрідна висока гостроверха специфічно руська цибулинна або конічно-сфероїдальна форма. Такої форми були найпоширеніші бойові наголів'я шолом з невеликим нерухомим нанісником спереду (мал. 5 а; мал. 151 а) та шишак з дуже високим верхом, що закінчувався трубкою, в яку предводителі загонів вставляли невеликий прапорець-ялівець червоного кольору (мал. 151 г). Наголів'я шишака часто покривали впереміжку виїмками (долами) та опуклостями (боровками), розташованими вертикально або спірально. Рідше конічної форми залізний ковпак носили з високим циліндричним околишем і невеликими прямими крисами (мал. 151 б). Усі бойові наголів'я в Стародавній Русі були відкриті і ніяких забрал, нерухомих чи рухомих, не мали. Кольчужну сітку — бармицю — прикріплювали зсередини до нижнього краю шолома, і вона вільно спадала на плечі з боків і ззаду (мал. 5; мал. 151). На шиї під підборіддям бармицю загортали наліво й застібали на ґудзик, таким чином щільно прикриваючи шию і спереду. Давньоруський обладунок X—XIII ст. обмежувався кольчугою або куяком та шоломом з бармицею. На ноги надівали звичайні порти і взували чоботи. Додатковим захисним обладунком був щит мигдалевидної, донизу загостреної форми (мал. 5 а). Робили його з дерева, обтягали шкірою і по краях обковували залізом. У центрі щита набивали ще навхрест розташовані металеві смуги, у місці схрещення яких прикріплювали круглу опуклу бляху. Найчастіше такі щити фарбували в червоний колір. Висота щита дорівнювала 1—1,25 м.

Основним озброєнням воїнів був меч — прямий, двосічний, широкий, з рукояткою, що мала хрестовину. Носили його зліва на поясі в дерев'яних, обтягнутих шкірою піхвах. З XI ст. поряд з мечем з'явилася запозичена у сусідів-кочівників шабля. Крім меча, здавна зброєю давньоруських воїнів були сокири (мал. 5 а), списи, зокрема рогатини з довгим (до 60 см) і широким наконечником (мал. 5 б), невеликі метальні списи-сулиці, обушок (типова зброя рядових воїнів з короткою, до ЗО см, дерев'яною ручкою з підвішеною до неї на короткому ланцюжкові вагою), ослопи — обковані на кінцях залізом і утикані гвіздками дубини, лук та стріли.

Жіночій одяг Київської Русі

Як і чоловічі, жіночі давньоруські костюми також мали у своїй основі сорочку. Жіноча сорочка так само була водночас і спіднім і верхнім одягом. У колах знаті нерідко носили дві сорочки. Жіноча сорочка відрізнялася від чоловічої тим, що вона була довшою, переважно до ступень (мал. 152 а, г). В усьому іншому вона була схожа на чоловічу. Такий самий простий тунікоподібний крій, довгі (нерідко довші від рук) дещо звужені донизу, без обшлагів, рукава, які збирали до ліктя в зборки і підтримували біля зап'ястя браслетами або поручами. Комір жіночої сорочки щільно облягав шию або гладенько, або в зборку під підшивку. Невеликий грудний розріз застібався на ґудзик. Як і чоловічі, жіночі сорочки вишивали червоними узорами навколо коміра і по грудному розрізу або обшивали вузькою смугою тканини. Жіночі. сорочки шили також з небіленого полотна, з тоншого білого полотна, а в костюмі знаті — і з кольорового шовку. Вузький, переважно з тканини, пояс підтримував сорочку, утворюючи властиву для костюма східних слов'ян невелику горизонтальну складку (пазуху), що прикривала пояс (мал. 152 а, б). Пояс, зав'язували вільно, не підкреслюючи талії. Він був так само обов'язковим, як і в чоловічому костюмі.

Поверх сорочки жінки Стародавньої Русі носили дуже старовинний давньослов'янський одяг паньову, що зберігалася в російському народному костюмі аж до кінця XIX ст. Це була незшита спідниця, що складалася з трьох прямокутних пілок, укріплених на поясному ремінці — очкурі, аналогічному очкуреві, що підтримував чоловічі порти. Паньова (мал. 152 б), як правило, була коротшою від сорочки, мала спереду розхил і спускалася приблизно до литок. Шили її найчастіше з пістрі з шаховим узором або ромбічною решіткою. Носили паньову тільки заміжні жінки. Верхнім одягом (переважно дівчат) була також дуже давня «занавіска». Вона являла собою, по суті, звичайний полотняний нарамник з перегнутою в плечах довгою пілкою з круглим вирізом для голови (мал. 152 в) Незшита з боків, вона або сколювалася справа та зліва біля талії, або підв'язувалася вузьким поясом. Як і паньову, «занавіску» шили коротшою за сорочку. Дуже давнім верхнім одягом був також навершник — коротша, до литок, сорочка з широкими недовгими рукавами (мал. 152 г). Увесь цей одяг, проте, не становив обов'язкових складових елементів жіночого костюма Стародавньої Русі, і сорочка залишалася часто єдиним вбранням давньоруської жінки з народу.

Жіночих форм верхнього теплого одягу на Русі в X—XIII ст. не існувало. Жінки ходили в чоловічих свитах. Так само не відрізнялося від чоловічого і звичайне жіноче взуття. Тільки онучі жінки намотували просто на ноги або замінювали їх зшитими шерстяними панчохами-копитцями до колін. Крім лаптів, поршнів та чобіт, поширених серед народу, в боярсько-князівському жіночому костюмі побутували черевички з кольорової шкіри або цупкої тканини, заввишки до кісточок, з трохи загостреними носками. Такі черевички оздоблювали вишивками, а іноді й перлами.

Жіночій костюм 13-14 ст. Київська Русь
Мал. 152
Жіночі костюми. Стародавня Русь. X-XIII ст.: а) сорочка; б) паньова поверх сорочки, в) «занавіска» поверх сорочки; г) навершник поверх сорочки; д) парадна туніка і далматик;
е) мантія поверх далматика (костюм княгині).
Рис. 152
Женские костюмы. Древняя Русь. X-XIII вв.

Здавна у східних слов'ян існував звичай, за яким дозволялося ходити простоволосими тільки дівчатам. «На людях» заміжні жінки повинні були прикривати все волосся. Саме цей звичай породив істотну різницю між убором голів дівчат і заміжніх жінок, характерну в народному побуті аж до недавнього минулого.

Найдавнішою дівочою зачіскою на Русі було вільно розпущене волосся (мал. 152 в). З необхідності чимось його підтримати, зв'язати виникли типово руські дівочі головні убори — різні пов'язки навколо голови із стрічок чи тасьми. У багатої частини населення пов'язки виготовляли з шовку, золотних тканин і вишивали кольоровими узорами. Нерідко передню їх частину робили високою і особливо пишно прикрашали. Така пов'язка мала назву чоли, або начільника. Якщо стрічку замінював ширший обруч з твердого матеріалу (наприклад, з лубу або шкіри, обтягнутих тканиною, з металу тощо), такий головний убір називався вінцем. З XI-XII ст. вінці почали оздоблювати по верхньому краю різної форми зубцями, загостреними «теремками» та прямокутними «городками». Такі вінці були головними уборами дівчат з багатих родин (мал. 152 д; мал. 153 б). Типовим оздобленням пов'язок, начільників та вінців були наскронні кільця, що прикріплювалися над вухами (мал. 153 а), та колти, які підвішували па ланцюжках на рівні щік (мал. 153 б: мал. 154 ж). Нерідко по всьому нижньому краю лобових пов'язок прикріплювали бубонці та різної форми металеві підвіски.

Київська Русь. Жіночі зачіски 10-13 ст.
Мал. 153
Жіночі зачіски, головні убори. Стародавня Русь. X-XIII ст.: а) зачіска з розпущеним волоссям; б) вінець, колти: г) убруси (г — шапка поверх убруса): д) повойник.
Рис. 153
Женские прически, головные уборы. Древняя Русь. X-XIII вв.

Поряд із звичаєм ходити з розпущеним по плечах волоссям дівчата вже у X—XIII ст. почали носити коси. Косу заплітали завжди одну; вона була товстою, не туго стягнутою. Заміжні жінки Стародавньої Русі ретельно підбирали волосся з усіх боків і закручували його зверху голови. Зібране в такий спосіб волосся прикривали повойником, своєрідним м'яким чепцем, який складався з денця та околиша і який щільно стягали ззаду на потилиці зав'язками, щоб з-під нього ніде не вибивалося волосся (мал. 152 г; мал. 153 д). Повойник робили з легкої, тонкої тканини, а іноді (здебільшого в колах знаті) — з густої сітки, сплетеної із золотих, срібних чи шовкових ниток. У цьому випадку він називався волосником. Поверх повойника жінки в усіх верствах суспільства носили убрус — хустку-рушник з полотна, а серед знаті — й з тонкого шовку (мал. 152 е; мал. 153 в, г). Убрус, переважно білого або пурпурного кольору, часто з вишитими кольоровим узором кінцями, драпірувався навколо голови й проходив попід підборіддям, де його сколювали застібкою. Один його кінець звисав на плече. Довжина убруса була приблизно 2 м, ширина — 40—50 см. Носили убруси або низько спущеними на чоло, або підв'язаними вище, так що було видно чолу — передню частину повойника, яка для цього мала додаткове оздоблення. Поверх убрусів знатні жінки нерідко носили шапки, схожі на чоловічі (мал. 152 е; мал. 153 г).

Жіночі декоративні прикраси, мотиви орнаментів. Стародавня Русь. X—XIII ст
Мал. 154
Жіночі декоративні прикраси, мотиви орнаментів. Стародавня Русь. X—XIII ст.: а, б, в) бордюри; І гривна; д, е, є) мотиви тваринного орнаменту; ж) колт.
Рис. 154
Женские декоративные украшения, мотивы чаментов. Древняя Русь. X—XIII вв.

Парадні костюми княгинь, як і князів, були дуже схожі на візантійські: одягнута поверх сорочки довга, до ступні, туніка з вузькими рукавами і далматик з широкими прямими рукавами, коротшими, ніж рукава туніки. Далматик був значно коротший від туніки і сягав приблизно литок (мал. 152 д); підперізували його по талії золотним поясом. Такий костюм доповнювався часто ще й плащем: або мантією (мал. 152 є), накинутою на плечі й застебнутою спереду під шиєю, або, рідше, корзном. Багато спільних з візантійським костюмом рис мав парадний костюм княгині Стародавньої Русі. Проте він відзначався своєрідністю завдяки специфічно руському характеру убору голови, за типом однаковому з народним (начільники і вінці — в дівчат, повойники, убруси та шапки — в заміжніх жінок).

Жіночий чернечий костюм відрізнявся від чоловічого тільки головним убором, який являв собою досить довге покривало, накинуте на голову й стягнуте з боків так, що більша частина чола була закритою. З боків та ззаду покривало звисало вільними складками, спадаючи на плечі та верх спини.

 

Автор: К. К. Стамеров - Нариси з історії костюмів. Київ, "Мистецтво" 1978

загрузка...
  Голосов: 3
 

Вы просматриваете сайт Swordmaster как незаригистрированный пользователь. Поэтому скрытый текст скрыт. Комментарии будут вводится через капчу с предварительной модерацией. Если нашли ошибку — выделите её и нажмите Ctrl+Enter. Для того чтобы пользоваться полным функционалом сайта, рекомендуем .


Добавление комментария
Ваше Имя:      Ваш E-Mail (по желанию):  
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Картинка Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
  
  

2 февраля 2016 16:19 | 

Гpуппа: Прохожие
Pегистрация: --
Це більше схоже на Новгород і Полоцьк. Українці не носили борід, а сорочку в штани заправляли. Так а де ж Русь?
¤ цитировать        
2 февраля 2016 23:45 | 

Гpуппа: Администраторы
Pегистрация: 30.12.2006
  • 547
  • 243
Українці може й не носили, але тоді народа такого не було.

--------------------
¤ цитировать