Український одяг 15-17 ст.

Українські жіночі костюми 14-17 ст.

Основний одяг

У жінок, як і в чоловіків, універсальним для всіх верств тогочасного суспільства щоденним одягом була сорочка. Здавна вона зустрічалася у двох основних варіантах. Перший з них принципово нічим не відрізнявся від чоловічої сорочки з вставками, з неодмінними зборками спереду і з боків біля коміра і з прямими, але ширшими, ніж у чоловіків, рукавами. Цей тип був особливо характерний для Лівобережжя й північних українських земель; він також побутував серед городян і козацької старшини. Другий варіант, який часто називали карпатським, мав суцільні рукава, тобто рукава, викроєні разом із вставками і пришиті до передньої і задньої пілок аж до самого коміра, де створювали бічні краї горловини (мал. 17 в). Рукава таких сорочок були пишнішими, просторими і кроїлися дещо скошеними донизу в півтори пілки, досягаючи таким чином 35-37 см завширшки. Сорочки з суцільними рукавами носили переважно па Правобережжі, зокрема на Поділлі, і в районах Карпатських гір (мал. 17 а, б; мал. 18 а). Подекуди в Закарпатті тоді ж побутувала ще й цілком поділена на два окремі елементи сорочка (мал. 18 б). Верхня її частина — коротка, приблизно до пояса, з суцільними рукавами — називалася опліччям, а нижня, у вигляді прямої спідниці на поясному шнуркові — поділком. Такі короткі сорочки мали ще одну особливість: зборки біля коміра — густіші, дрібніші, розташовані навколо всього шийного вирізу, а розріз на грудях робили не по центру, а на боці, біля лінії пришивання правого рукава.

Довжина українських жіночих сорочок була різною: від 125 до 150 см, коли вони спускалися до самих ступень. Більш короткі сорочки надівали щоденно. Комір усіх видів жіночих сорочок був високим, під саму шию, причому оформлявся двома способами: на сорочках з вставками — вузькою обшивкою, під яку збирали зборки, а на сорочках із суцільними рукавами — притримкою з нитки або шнурка, які стягували широку горловину в зборки (мал. 17 а). У першому випадку по краях обшивки пришивали дві повітряні петельки, крізь які просовували шнурок з китичками па кінцях і пов'язували його вузлом. У другому — зав'язками коміра служили краї основного шнурка. При цьому грудний розріз у сорочках з вставками був глибшим, але значно коротшим від чоловічого,— близько 15 см. Часто в жіночих сорочках вищих суспільних верств і навіть серед дівчат з міщан спостерігався зовсім не властивий східнослов'янському костюмові округлий шийний виріз, який досить низько спускався на верхню частину грудей (мал. 17 б). Безперечно, він був запозичений з польського й угорського костюмів. Комірці на жіночих сорочках в розглядуваний період зустрічалися рідко, переважно на півночі, на Волині, і частково на Правобережжі, а найвищі стійки (2—3 см) почали поширюватися наприкінці періоду. 

Мал. 17 Українські жіночі сорочки. XV-XVII ст.: а) спосіб піде'язування коміра на шнуркові; б) виріз горловини, прикрашений вишивкою; в) зразок вишивки плечової частини сорочки з вставками; г) манжет-чохля; д) манжет-оборка шлярка. Рис. 17 Украинские женские сорочки. XV-XVII вв.

У жіночій сорочці, як і в чоловічій, переважали рукава відкриті, біля кисті нічим не притримувані. Лише з XVI ст. на нарядних сорочках з пишними суцільними рукавами почали виникати шлярки — призбирані шнурком вузькі (3-5 см) оборки-манжети (мал. 17 д), а згодом, переважно у містах, — вузькі круглі манжети-чохлі (мал. 17 г). Рукава жіночих сорочок завжди були або нормальної довжини (приблизно 50-60 см), або навіть коротшими (на 7/8). Переважання широких, просторих рукавів викликало повсюдне призбирування їх у верхній частині. При суцільних рукавах зборки утворювали біля коміра, і вони спускалися до верху рук; при вставках їх розташовували у двох місцях: біля коміра, коли збиралася сама вставка, і в місцях пришивання рукава до вставки, на плечі. Причому бажання створити м'яку, похилу лінію плеча зумовило спуск цієї лінії пришивання на верхню частину руки. Якщо врахувати, що таку саму м'яку округлу форму плеча надавали сорочці й суцільні рукава, можна говорити, що це «пом'якшення» плеча є характерно українським: воно надавало костюмові особливої жіночності. Шили жіночі сорочки з полотна різної якості. Іноді зустрічалися сорочки з рукавами з іншого матеріалу (наприклад, дівчата з середовища козацької старшини до нарядних сорочок пришивали рукава з серпанку). Носили сорочки завжди підперезаними з напуском на пояс. Основним оздобленням жіночих сорочок, як і чоловічих, була вишивка. Вишивали біля коміра, на вставках, на краях рукавів, розташовуючи узор у вигляді поперечних смуг (мал. 17 б, в, г, д; мал. 19 а). Вишивки на жіночих сорочках, особливо на святкових, були багатшими і щодо прийомів; дуже часто зверталися до мережок і вишивання гладдю білими нитками. Досить популярним було вишивання швів  кольоровими нитками й обшивання кантом коміра, а іноді й краї рукавів. Істотною особливістю українських жіночих костюмів було широке застосування поясного одягу. Обгортка, плахта, запаска здавна становили обов'язковий і повсюдний основний одяг, який носили поверх сорочки. Весь український поясний жіночий одяг дуже просто драпірувався. 

Мал. 18 Схеми крою українських жіночих сорочок. XV-XVII ст.: а) схема крою сорочки з суцільними рукавами; б) схема крою сорочки а бічним розрізом на горловині. Рис. 18 Схемы кроя украинских женских сорочек XV-XVII вв.

Незшитий поясний одяг, який підв'язували по талії шнурком чи поясом і який відомий іще в Стародавній Русі, в розглядуваний період побутував не тільки в народі, а й серед міщанства і навіть дворянства. Найбільш примітивним і дуже давнім видом поясного жіночого одягу була обгортка (мал. 21 а), що являла собою ніяку — прямокутний шматок переважно шерстяної тканини, завширшки близько 1 м,— якою обгортали тіло нижче пояса поверх сорочки. При цьому обгортка своєю довжиною не досягала подолу сорочки приблизно на 10 см. Пілку накладали горизонтально, створюючи досить глибокий захід (звичайно, наліво), оскільки поли заходили одна на одну, переважно спереду, з правого боку. У такому вигляді обгортку підперізували окремим поясом. Для зручності в ходінні нижній кут верхньої правої поли обгортки загортали догори і підтикали під пояс. Колір обгортки переважно був чорним або червоним; носили обгортку в народі південно-західних районів як щоденний одяг. Значно більшого поширення, принаймні в центральній і східній частинах українських земель, мала плахта, відносно складна, ретельно розроблена і стала узорчатість якої уже сама по собі свідчить про тривалий її розвиток. Плахту вже у XV—XVII ст. шили з двох пілок спеціально витканої шерстяної тканини з характерним узором — у клітинку або у вигляді шахової дошки,— який складався з орнаментально заповнених квадратів з переважанням червоного і синього кольорів (мал. 19 а, б, в). Ці дві пілки, кожна завдовжки від 1,75 до 2 м, зшивали вздовж лише до половини, а потім перегинали навпіл упоперек шва, перекидаючи тканину через пояс. Створену таким чином незшиту подвійну спідницю підв'язували навколо талії поясом так, що розхили плахти спереду і ззаду по центру, створювали «крили». Іноді одну з пілок плахти відгортали переднім кутом догори, підтикаючи його під пояс ззаду, на зразок того, як підбирали обгортку. Довжиною плахта сягала низько, майже самого подолу сорочки. Плахта була одягом і жінок, і дівчат. 

Мал. 19 Українські жіночі костюми. XV-XVII ст.: а) плахта; б) схема крою, декор плахти; в) запаска поверх плахти. Рис. 19 Украинские женские костюмы. XV-XVII вв.

Найбільш універсальним, спільним для всіх верств суспільства і повсюдним українським поясним одягом була запаска. По суті, вона являла собою найпростіший фартушок. Прямокутний шматок тканини завдовжки 70—80 см і завширшки — близько 50 см (одна пілка), мав угорі пришиті до кутів шнурки, якими його підв'язували по талії (мал. 20 а). Запаску робили, як правило, з чорної, синьої або червоної шерстяної тканини, переважно декорованої поперечними смугами. її надягали безпосередньо поверх сорочки спереду або і спереду і ззаду, що було характерно для західної частини українських земель і Подніпров'я (мал. 20 а, в). Коли запаску надягали спереду і ззаду, поміж пілками з боків утворювалися просвіти, через які виглядала сорочка. Проте, безперечно, вже тоді, принаймні з XVI ст., запаску носили і з плахтою, прикриваючи нею передній розхил плахти. Таким чином, запаска ставала звичайним вузьким фартушком, який носили не тільки в народі, а й серед заможних груп міського населення, і не тільки в будень, а й у свято (мал. 19 в; мал. 20 б). У вихідних костюмах шерстяну тканину такого фартушка нерідко заміняли цупкими узорчатими бавовняними тканинами, тонким полотном і навіть шовком. Зшиту спідницю в українському костюмі XVI—XVII ст. носили майже винятково жінки з середовища верхівки українського суспільства. В нарядному костюмі їх робили розширеними донизу, завдовжки до ступень, і пришивали до щільно прилягаючих ліфів, які мали неодмінні досить глибокі декольте (що широко відкривали сорочки), вузькі довгі рукава; ліфи застібалися або шнурувалися спереду. Такі спідниці й ліфи шили з дорогих привізних тканин: штофного шовку, атласу, парчі. У народному костюмі зшиті спідниці траплялися лише в Галичині. 

Мал. 20 Українські жіночі костюми. XV-XVII ст.: а) дві запаски, пояс з байтом; б) шнурований ліф, спідниця, фартушок; в) лейбик, дві запаски. Рис. 20 Украинские женские костюмы. XV-XVII вв.

Повсюдне застосування поясного одягу викликало запровадження в українських жіночих костюмах поясів. Ці пояси, однак, мало чим відрізнялися від чоловічих і побутували у двох основних типах. Для підперізування сорочок і підв'язування плахт застосовувалися прості ткані пояси-крайки завширшки від 3 до 5 см, або іноді (наприклад, на Закарпатті) — вузькі шкіряні пояси з мідними бляшками. Декоративного призначення вони не мали, оскільки переважно їх майже зовсім не було видно. Обгортки, частково запаски, а також верхній одяг, підперізували довгими (3 м) і широкими (20-30 см) шерстяними поясами з кольорової тканини (червоної, зеленої, синьої і чорної) з поздовжніми смугами і бахромою на краях (мал. 20 а). Ці пояси зав'язували по-різному: то ззаду, то з боків, часто створюючи банти з довгими звисаючими краями, а коли підперізували верхній одяг, — краї заправляли всередину. Дорогі золототкані середньої ширини пояси в жіночих костюмах верхівки тогочасного українського суспільства зустрічалися значно рідше, ніж у чоловічих, оскільки дуже поширене застосування запасок-фартушків, підв'язаних шнурком, виключало використання таких декоративних поясів. На верхньому одягові у цих колах, на відміну від народних мас, поясів майже ніколи не носили.

Український жіночий верхній плечовий одяг 14-17 ст.

вгору

Давньоруське коріння мала також спільність чоловічого і жіночого верхнього плечового одягу. Повсюдно у жіночому верхньому одягові простежуються чоловічі форми, іноді без ніяких відхилень. Так, наприклад, універсальна жіноча свита нічим не відрізнялася від чоловічої, хіба що часом була довшою, нерідко спускалася до ступень (мал. 22 в). У масі ж народу жіночу свиту шили коротшою, без коміра або з невеликою (3 см) стійкою, з заходом наліво, з домотканого сукна білого або темних кольорів і підперізували широким поясом, краї якого заправляли. Вона майже цілком відтворювала чоловічу свиту (мал. 22 б). Серед дворян, козацької старшини і заможних міщан її носили переважно розстебнутою або закріпленою аграфом на талії (тобто непідперезаною); в більшості випадків вона мала нижчий трикутний виріз і комір, як правило, шалевий, а на рукавах — високі обшлаги-закоти з розтрубами і розрізами внизу (мал. 22 в). Шили такі свити-капоти з кольорового сукна, шовку, бархату і парчі, в тому числі орнаментованих тканими або вишитими рослинними розводами, а також (пізніше) — і з китайки з вибивним узором. Дуже часто комір і обшлаги виготовляли з іншого матеріалу або облямовували хутром. Нічим не відрізнявся від свити й жіночий жупан, бо, на відміну від чоловічого, його кроїли не з «рясами», а з такими самими, як у свит, «вусами». Крій з «рясами» в жіночому одягові в той період взагалі не зустрічався, зате приталеність (перехват) була чіткіше виявлена. 

Мал. 21 Українські жіночі костюми. 15 - 17 ст.: а) обгортка, пояс; б, в) плахти (б — вигляд спереду, в — вигляд ззаду). Рис. 21 Украинские женские костюмы. 15 - 17  вв.

З додаткового верхнього одягу в народних жіночих костюмах були ще овчинні некриті, прямого крою кожухи, які теж нічим не відрізнялися від чоловічих. Серед вищих верств носили криті сукном, китайкою, а іноді й шовком неприталені просторі хутряні шуби з відкладними шовковими комірами й довгими рукавами. їх часто надягали не в рукава, а наопашки. Більш легким додатковим верхнім жіночим одягом був також і кунтуш з довгими рукавами з розрізами, але теж без «ряс», із «вусами» (мал. 23). 

Мал. 22 Український верхній жіночий одяг. XV-XVII ст.: а) суконний сердак з рукавами поверх лейбик; б) селянська свита; в) свита багатої городянки Рис. 22 Украинские верхние женские одежды. XV-XVII вв.

Киреї і делії в жіночих костюмах, як правило, не побутували. Навпаки, два основні види короткого верхнього одягу, дуже характерного для чоловічих костюмів західних, особливо гірських районів, а саме — безрукавий кептар і рукавний сердак (мал. 22 а),— жінки носили здавна. При цьому жіночі безрукавки часто шили з сукна, і тоді їх називали лейбиками. Керсетки — коротке приталене українське жіноче верхне вбрання — виникли значно пізніше, лише на початку XIX ст. З плащоподібного верхнього одягу, аналогічного чоловічому, жінки носили тільки гуглю і гуню (в гірських районах). 

Мал. 23 Додатковий верхній одяг в українських жіночих костюмах. XV-XVII ст.: а, б) свити; е) шуба-кунтуш. Рис. 23 Дополнительные верхние одежды в украинских женских костюмах. XV-XVII вв.

Декор жіночого верхнього одягу відрізнявся від декору чоловічого одягу в основному лише розмаїттям і багатством способів оздоблення. Однак вживали ті самі улюблені прийоми: вишивки, шиття золотою ниткою, позументом і галуном, гаптуванням шнуром, аплікації; щоправда, петлиць на жіночому одягові не зустрічалося. Декором неодмінно підкреслювали перехват у талії як уздовж лінії підрізу, так і по верху складок, створених вставленими клинами.

Взуття, зачіски, прикраси та головні убори 14-17 ст

вгору

Українське жіноче взуття в XV—XVII ст. обмежувалося трьома основними видами: постолами, чоботами і туфлями. Постоли — найбільш поширені серед трудового народу, були особливо характерні для гірських районів Карпат. Від чоловічих нічим не відрізнялись. На Закарпатті при них надівали короткі, до литок, шерстяні панчохи-капчури. Чоботи, здебільшого чорні, у своєму щоденному народному варіанті також цілком повторювали чоловічі. Дещо відрізнялися лише нарядні сап'янці, пошиті з червоної шкіри. Вони мали високі (5—6 см) каблуки, підбиті мідними підківками, а в заможних колах - ще й виведені на задниках кольорові узори (мал. 24 д). Власне жіночим взуттям були тільки туфлі, які побутували переважно серед багатих верств суспільства (мал. 24 е, в). Шили їх із шкіри (рідше — з сукна і бархату) у формі сучасних полуботинків із загостреними носками, на середніх каблучках. Туфлі надівали як на босу ногу, так і на шерстяні короткі, до колін, пошиті панчохи. На північних українських землях селянки носили личаки з онучами. Звичай ходити влітку босоніж серед жінок з народу був більш поширеним, ніж у чоловіків.

Прибирання голів жінок у розглядуваний період було досить різноманітним і залежало, насамперед, від існуючої спільної для східних слов'ян, дуже давньої традиції, за якою заміжні жінки цілком прикривали волосся, а дівчата носили його відкритим. Щоправда, цієї традиції дотримувались не скрізь. Наприклад, у деяких районах Закарпаття спостерігалися випадки, коли заміжні жінки носили волосся частково відкритим: його випускали з-під головного убору з боків (у вигляді кісок і пасом) і ззаду (мал. 25 б, в). Крім того, у кінці періоду під впливом польських зразків жінки з вищих верств повсюдно випускали частину волосся з-під головного убору (мал. 25 г, д, є, з). Проте відступи від правила не порушували сталості цієї багатовікової традиції.

Українські дівчата завжди носили волосся відкритим, розчесаним спереду на центральний проділ. Найпоширенішою зачіскою, успадкованою від давньоруського періоду, було вільно розпущене довге волосся (мал. 24 а). Поряд з такою зачіскою, дуже часто заплітали коси, у більшості випадків дві, рідше (і пізніше) — одну. У будні, під час роботи, коси укладали навколо голови вінком (мал. 24 б), а в народному святковому костюмі випускали на спину або на груди (мал. 24 в, г, ж). При цьому в коси нерідко вплітали золоті й срібні нитки або обвивали їх вузькими смужками кольорової тканини. На Правобережжі біля основи коси часто прикріплювали кілька вільно звисаючих стрічок, точніше смуг кольорової узорчатої тканини. Іноді частину переднього волосся спускали трохи на чоло (по обидва боки проділу), створюючи напуски, кінці яких, затуляючи частину вух, підкладали під основу кіс. 

Мал. 24 Українські жіночі зачіски, весільний віночок, взуття. XV-XVII ст.: а) зачіска з розпущеним волоссям, віночок; б) зачіска з закладеними навколо голови косами; в, г) зачіски з двома косами; ж) зачіска  з уплітками; з) весільний віночок; д) чобіт-сап'янець; е, е) туфлі. Рис. 24 Украинские женские прически, свадебный веночек, обувь. XV-XVII вв.

Звичайним щоденним головним убором дівчат була смуга тканини або орнаментальна стрічка навколо голови, яку зав'язували вузлом ззаду або спереду, але завжди так, що волосся на тім'ї лишалося відкритим (мал. 24 в, ж). Хусток і косинок тоді ще не носили. Нарядним головним убором були віночки з квітів, колосків, ковили і листя, їх виготовляли як із живих, так і з штучних квітів, серед яких особливо популярними були мак, чорнобривці, мальви, волошки (мал. 24 а, г). З цих віночків створювали складні й досить високі весільні головні убори, укріплені на твердих обручах і щедро прикрашені не тільки квітами, а й пір'ям, стрічками, намистом тощо (мал. 24 з). На Закарпатті до нижньої частини такого віночка прикріплювали ще й дротяний обід або ремінець з підвішеними до них мідними монетами та бляшками. Заміжні жінки за давньою традицією збирали все волосся й укладали його навколо голови заплетеним у крутень або, рідше, скручували ззаду вузлом. Часто волосся, поділене на два пасма, намотували навколо луб'яного або мотузяного кільця, яке розташовували зверху на голові, іноді ще й повиваючи його серпанком (кінці якого спускали ззаду, створюючи кибалку, мал. 25 а). Поверх укладеного таким чином волосся надівали, як і в усіх східних слов'ян, неодмінний очіпок, аналогічний давньоруському повойнику. Призбираний і зав'язаний ззаду шнурком на притримці, очіпок щільно прилягав до голови. Дуже часто під очіпок (особливо коли його надівали без кибалки) підкладали твердий каркас із лубу або шкіри, який надавав цьому головному уборові дуже різноманітних форм. Такі очіпки були досить високими і нагадували російські кички або кокошники. Побутували очіпки округлої і напівяйцовидної форми, циліндричні, розширені вгорі, і навіть сідловидні (мал. 25 д). їх нерідко призбирували в складки у поздовжньому й поперечному напрямках. Шили очіпки з найрізноманітніших матеріалів — полотна, шовку і навіть з парчі, оскільки носили їх в усіх соціальних верствах суспільства. Поверх очіпків, а іноді й просто поверх волосся, укладеного з кибалкою, надівали святкову намітку. Не менш давня і теж типово східнослов'янська, як і очіпок, намітка являла собою аналог давньоруського убруса — російського так званого рушникового головного убору. Прямокутний шматок білого полотна приблизно 60—70 см завширшки і 1,5—2,5 м завдовжки, намотували навколо голови різними способами, але майже завжди так, хцоб вузол, який його скріплює, був ззаду і закінчувався довгими, майже до подолу одягу, кінцями (мал. 25 е, є). Подекуди один з кінців намітки пропускали попід підборіддям (мал. 25 е). Кінці наміток оздоблювали гаптованими й вишитими узорчатими поперечними смугами. 

Мал. 25 Українські жіночі головні убори. XV-XVII ст.: . а) кибалка; б, в, г, д) види очіпків; в, є) намітки; ж) шапка; з, и) шапки-кораблики. Рис. 25 Украинские женские головные уборы. XV-XVII вв.

Особливе місце серед українських жіночих головних уборів посідали шапки. Найбільш популярним видом шапок був кораблик, улюблений у колах дворянства, козацької старшини і багатих міщан уже з XVI ст. Кораблик мав невисокий округло видовжений наголовок із шовку, бархату або парчі і борти (околиш) — з боків більш низькі, що щільно прилягали до наголовка, а спереду та ззаду високо піднімалися загостреними лопатями, часто роздвоєними у вигляді ріжків (мал. 25 з, и). Такий околиш робили завжди з іншого матеріалу — з темного бархату або сукна, а також із хутра. До кораблика іноді прикріплювали стрічки, які ззаду звисали на спину. Взимку носили також і звичайні плоскі круглі шапки з хутряними околишами (мал. 25 ж).

Хоча начіпними прикрасами в українському (навіть і жіночому) костюмі не захоплювалися, проте намисто на шиї було досить різноманітним і типовим. Традиційним вважалося намисто з нанизаних на шнурок або нитку різнокольорових кульок з каміння, скла і металу. Дуже широко побутували і коралі (природні і штучні). Намистинкам надавали не тільки круглої, а й циліндричної та бочкоподібної форм, а також форми призми. Часто зустрічалося намисто з кількох разків. Робили намисто і за східними зразками — з монет, мідних хрестиків, бляшок і ланцюжків (мал. 25 б). На західних землях з багатьох разків намиста і бісеру жінки плели суцільні, досить широкі нагрудні наплічники — силянку, виводячи на ній прості кольорові геометричні узори (мал. 24 г). Сережки були менш поширені і здебільшого прості: у вигляді металевих кілець або півмісяців, а також грушовидні. Траплялися й прикраси для головних уборів (наприклад, наскронні пучки з гусячого, качиного чи курячого пір'я). У горянок Карпат побутувало оригінальне оздоблення — уплітки, що являли собою досить товсті шнури з конопляної куделі. Обмотані шерстю (звичайно червоною), їх прикріплювали ззаду до дівочих віночків так, що вони звисали низько на спину. Іноді внизу вони мали великі китиці (мал. 24 ж).

Автор: К. К. Стамеров - Нариси з історії костюмів. Київ, "Мистецтво" 1978