Бойові сокири скіфського типу з Північного Причорномор'я

З появою скіфів у степах Північного Причорномор’я відбулися інноваційні зрушення в матеріальній культурі не лише кочовиків, але й їхніх осілих сусідів. Найвиразніше ті зміни фіксуються в комплексі озброєння. Вивченню скіфської паноплії присвячений значний корпус праць, які проаналізовані й підсумовані в низці спеціальних досліджень (Горелик 1993; Клочко 2006; Грицюк 2009). Зазначимо, що найґрунтовнішою роботою є актуальна й досі монографія А.І. Мелюкової (Мелюкова 1964).

Тут розглянемо лише одну категорію наступальної зброї ближнього бою, яку класифікують як ударно-рубальну древкову, себто сокири, чекани та клевці.

Такий вибір зумовлений тим, що найактивніше ця тема розроблялася ще в 1960-і рр., і на тлі подальшого поповнення джерел, уточнення хронологічних схем і зміни уявлень щодо етнокультурного розвитку за доби раннього заліза намітилося відставання в осмисленні цієї категорії озброєння та її ролі у військовій справі. Обране коло зброї визначене її конструктивними особливостями: наявністю залізної ударної (рубальної) частини та короткого дерев’яного руків’я (Кулинский 2007, с. 13). Функціонально ці артефакти належать до знарядь рукопашного бою та парадної зброї (Грицюк 2009, с. 114).

Перш ніж перейти до основної теми, уточнимо деякі нюанси термінології. В публікаціях європейських археологів скіфські сокири позначують терміном угорського походження «czekan» (Kostrzewski 1936, s. 3; Bukowski 1977, р. 187; Глосек 1998, с. 192; Klosinska 2003, s. 219), який фігурує і в працях окремих вітчизняних дослідників (Черненко 1980). Але загалом в радянській літературі їх частіше називали «сокира-молоток» через характерне потовщення обуха (Іллінська 1961, с. 36; Мелюкова 1964, с. 66). Своєю чергою М.В. Горелік поділив масив бойових сокир за шириною леза на вузькі («топоры») та широкі («секиры»), наголосивши водночас на їхніх функціональних розбіжностях: перші призначалися, щоб колоти, розколювали, інші — щоб рубати («рассекать»). Окремо дослідник розглядав чекани та клевці, визначальною рисою яких вважав вузьке горизонтальне лезо, що закінчується вістрям (Горелик 1993, с. 41, 53). В.І. Клочко, характеризуючи подібні вироби чорногорівської культури, використав терміни «клевець» (Клочко 2006, с. 270), а В.М. Грицюк перерахував три рівнозначні групи зброї рукопашного бою — сокири, чекани та клевці, об’єднуючи їх за принципом дії (Грицюк 2009, с. 113).

Типологія

Нині є три варіанти типології скіфських сокир. Першими цій проблемі приділили увагу В.А. Іллінська та А.І. Мелюкова. Працюючи паралельно, дослідниці запропонували досить розбіжні схеми систематики. В.А. Іллінська поділила зразки на три групи: сокири, клевці та сокири-молотки (Іллінська 1961, с. 33). А.І. Мелюкова здійснила детальніший поділ, що включає два відділи з двома типам кожний і можливими варіантами в них (Мелюкова 1964, с. 66). Але в типології В.А. Іллінської не враховані всі нюанси морфології, А.І. Мелюкова фактично лишила поза увагою чекани.

Враховуючи ці недоліки та залучивши ширше коло джерел, Є.В. Черненко розробив детальнішу схему, яка кардинально відрізняється від попередніх (Черненко 1980). Проте деякі групи (наприклад, клиноподібні сокири) охарактеризовані ним недостатньо, зокрема не вказана чітка межа між бойовими та робочими інструментами. Через те поза увагою дослідника лишилася низка суттєвих відмінностей, які вирізняли бойові сокири.

На нашу думку, щоб вписати бойові сокири в типологічну схему, слід дещо доповнити систематику А.І. Мелюкової, що ґрунтується на базових конструктивних відмінностях, варіаціях виконання певних деталей і функціональному спрямуванні. Слід також дотримуватися чіткої ієрархії критеріїв, притаманної розробці А.І. Мелюкової, та уніфікувати основні поняття, як то пропонує Ю.С. Худяков (Худяков 1979).

Найперше необхідно провести межу між бойовою та робочою сокирами. В.А. Іллінська визначала робочу сокиру за масивністю та використанням обуха як молота за слідами на ньому (Іллінська 1961, с. 29). А.І. Мелюкова додала до того ще й локалізацію виробу в похованні. Зокрема, бойову сокиру, за її спостереженнями, клали біля правого стегна небіжчика разом з іншими зразками зброї (Мелюкова 1964, с. 66).

І.Б. Шрамко також звертає увагу на масивність робочих знарядь як їхню визначальну рису (Шрамко И.Б. 1989, с. 149; 1994, с. 43), але головним критерієм диференціації сокир вважає технологію їх виготовлення. Металографічні дослідження знарядь ворсклинського регіону показали, що обух і провух робочої сокири формували шляхом загинання заготовки (Шрамко И.Б. 1990, с. 137), натомість провух бойової робили наскрізною прошивкою, тобто пробивали (Шрамко И.Б. 1989, с. 150). Але поза межами ворсклинського локального варіанту, зокрема в Правобережжі, відомо кілька сокир, що мають морфологічні риси бойового знаряддя (грацильні, невеликих розмірів і ваги) та водночас технологічні риси робочого (зварювальний шов на провусі, що лишився від загинання заготовки). Це знахідки з кургану 9 біля с. Михайлівка (Пруси), кургану 485 біля с. Капітонівка та Пастирського городища (Іллінська 1961, с. 37, 39; 1975, с. 103; Ковпаненко, Бессонова, Скорый 1989, с. 122). Натомість метод прошивки зафіксований і на робочій сокирі з Люботинського городища (Солнцев, Шрамко 1998, с. 135).

Очевидно, що в бойових сокирах не передбачалося навантаження на обух. Таким чином, повертаючись до питання термінології, можна твердити, що використовувати термін «сокира-молоток» стосовно зразків відділу ІІ типології А.І. Мелюкової некоректно (Мелюкова 1964, с. 66; див. також: Есаян, Погребова 1985, с. 79). Недбала обробка молоточкоподібного обуха (Шрамко Б.А., Фомін, Солнцев 1970, с. 52) вказує на те, що він не використовувався як ударна частина та, ймовірно, був лише противагою. Підсумовуючи сказане, окреслимо такі вимоги для визначення бойової сокири.

1. Стрункі пропорції. Бойові зразки мають складний профіль з вузьким чітко виділеним лезом. Для робочих варіантів характерна прямокутна в перетині форма обуха, ширина якого більша за висоту, приміром як у сокири з кургану 7 групи Частих (Пузикова 2001, рис. 19, 2).
2. Техніка виготовлення. І бойову, і робочу сокиру виковували із залізної заготовки, але вони різняться за якістю. Основну увагу при виготовленні бойового знаряддя приділяли лезу, яке могли піддавати цементації та гартуванню (Вознесенская 1975, с. 82; Москаленко, Недопако 1980, с. 65).
3. Умови знахідки. Для зразків із поховань ще однією визначальною рисою є кореляція з обрядом, інвентарем і їх розміщенням щодо небіжчика (Мелюкова 1964, с. 66). Здебільшого бойову сокиру клали праворуч від небіжчика руків’ям уздовж стегна. Подібно розміщені сокири і на антропоморфних скульптурах (Шелехань 2010 с. 37).
4. Трасологічний аналіз інформує про використання артефакта як бойового чи робочого знаряддя (Іллінська 1961, с. 29; Солнцев, Шрамко 1998, с. 132). У бойових сокир основне навантаження припадало на лезо, в робочих — і на обух (спрацьований).

Розгляд знахідок з такої точки зору дозволив виключити з числа бойових сокир екземпляри господарського призначення, а саме з кургану 12 біля с. Пруси, кургану 411 біля с. Пекарі, кургану 472 біля с. Оситняжка та кургану 2 біля с. Трипілля. Стосовно останньої пам’ятки варто нагадати, що з Трипілля походить два вироби, відомі за малюнком В. Хвойки. На відміну від В.А. Іллінської (Іллінська 1961, рис. 3, 2, 3), Б.А. Шрамко також не вбачав у них бойові сокири та вважав їх мотиками (Шрамко Б.А. 1961, с. 89).

Якщо зважати на те, що функціональне призначення є важливішою підставою для виділення вищих таксономічних одиниць ніж морфологічні розбіжності, то сукупність скіфської ударно-рубальної зброї слід поділити на дві групи — сокири та чекани. Між тим, ми вважаємо клевець різновидом чекана, тобто нижчою таксономічною одиницею, оскільки вони дещо різняться за формою, хоча принцип їхньої дії однаковий. Відтак, пропонуємо доповнити типологію А.І. Мелюкової та розглядати чекани як ІІ групу бойових сокир. Через надзвичайне розмаїття форм за незначної кількості знахідок цей варіант типології доцільний лише для матеріальної культури скіфів Північного Причорномор’я.

Таким чином, масив древкової ударно-рубальної зброї поділено на дві основні групи — сокири (рис. 1) і чекани (рис. 2).

Група І

Для впорядкування першої групи практично без змін застосовано підхід А.І. Мелюкової (Мелюкова 1964, с. 66), згідно з яким група бойових сокир поділена на два відділи: 1) масивні сокири та 2) легкі, представлені однолезовими виробами. Поява дволезових зразків дозволяє виділити третій відділ.

Перший відділ — клиноподібні сокири — свого часу поділяли на два типи: сокири з прямою лобовою частиною та з виїмкою в основі. Але, зважаючи на окреслені нами вимоги, вважаємо, що доцільніше розглядати як бойові виключно сокири другого типу. Отже, сюди потрапляють 4 екз.: з кургану 9 біля с. Куцеволівка, кургану біля с. Луки та дві сокири зі Старшої Могили (див. додаток, там і посилання).

Другий відділ — легкі сокири — поділяється на два типи.

ІІ.1 — сокири з прямою спинкою. До них належать 18 екз. — з курганів під Кругликом, Ленківцями, Дуплинським, Реп’яхуватої Могили, Більського городища (2 екз.), Новосілки Гримайлівської, Перебиківців, кургану 1 могильника Скоробор, курганів 3, 5 (2 екз.) і 468 з Оксютинців, кургану 12 біля Вовківців, поховання 4/2 групи Страшної Могили, зруйнованого кургану Люботинського могильника, кургану 485 біля Капітоновки та Жовтокам’янки. Серед зразків цього типу можна виокремити два варіанти: з лезом, відтягнутим донизу, та симетричним до поперечної осі.

ІІ.2 — сокири з вигнутою спинкою — менш численні. До таких віднесено 8 екз.: з курганів біля хут. Шумейка та Осняги, кургану 448 біля Журівки, кургану 2 біля с. Червоний Поділ, кургану 9 біля с. Михайлівка, поховання 109/3 могильника Мамай-Гора, кургану 6 біля Любимівки та поховання 6/2 біля Дніпрорудного.

Третій відділ — дволезові сокири — на потребі виокремлювати такий уже наголошували дослідники (Bukowski 1977; Черненко 1980). Це стало можливим після розкопок кургану Мала Офірна (Петровська 1968, с. 164; Максимов, Петровская 2008, с. 7) і вияву аналогій сокирі з нього в закордонних публікаціях скіфських старожит-ностей як, приміром, з поховання біля м. Ґрабонуґ. Можна припустити інше культурне коріння дволезових сокир, оскільки вони широко представлені в пам’ятках ранніх саків (Bukowski 1977, s. 187). У цьому відділі в перспективі можна виділити два типи: симетричні та асиметричні сокири. Нині в межах України відомо лише дві дволезові сокири: курган Мала Офірна та поховання 3 кургану Переп’ятиха.

Група ІІ

Група ІІ (чекани) поділена на два відділи.

Перший відділ — це власне чекани, тобто зразки з прямим профілем бойової частини. У Північному Причорномор’ї відома лише одна випадкова знахідка біля с. Оріхове Донецької обл. — біметалевий чекан з бронзовою втулкою та залізним бойком, що має численні аналогії серед старожитностей за межами Надчорномор’я. Б.Б. Піотровський окреслив коло подібних артефактів, розпорошених на теренах Євразії від Алтаю до Малої Азії (Пиотровский 1954, с. 156). Припускають, що такі вироби маркують найдавніший пласт скіфських старожитностей періоду перших вторгнень у Східну Європу та Передню Азію (Подобед 1994, с. 181).

Другий відділ — клевці, тобто зразки вигнутого профілю. Їх поділено на три типи.

II.1 — клевець з лопаттю на тильній стороні репрезентований лише екземпляром з Трахтемирівського городища. Винятковість знахідки обумовлена привнесеним її характером. Прямою аналогією трахтемирівському клевцю є виріб з кургану Цукур Лиман (Вахтина 1989, с. 52). В цілому ж подібна форма тяжіє до культур Західного Сибіру (Іллінська 1961, с. 36).

II.2 — грацильні клевці вигнутого профілю, ромбічні в перетині. Відомо 4 екз. — з кургану 1 біля Вовківців, Гайманової Могили, Мелітопольського та Бердянського курганів.

II.3 — масивні клевці вигнутого профілю, теж ромбічні в перетині. Відомо 6 екз. — чотири походять з Бердянського кургану та по одному з Першої Завадської Могили та могильника Скельки.

Через значне поширення клевців у західносибірських культурах виникло припущення про їхнє походження від ананьїнських прототипів (там само). Але це правомірно лише стосовно екземплярів VII-VI ст. до н. е. Від кінця VI ст. до н. е. скіфська матеріальна культура втрачає характерні риси, що споріднюють її з середньо- та передньоазійськими пам’ятками. Та попри це у дослідників ствердилася думка про ананьїнське походження всіх без винятку клевців (Петренко 1961, с. 70). На нашу думку, немає твердого генетичного зв’язку між клевцями всіх трьох типів. Адже екземпляри першого типу датовані лише ранньоскіфським часом і представлені спорадичними знахідками, ймовірно, привнесеними з іншого культурного середовища. Натомість клевці другого та третього типів, хоча й малочисленні, репрезентують пізнішу групу, хронологічно відірвану від ранньоскіфських зразків і компактно поширену тільки у скіфському середовищі. Аналогії їм не знайдені в синхронних споріднених культурах, тож можна припустити, що останні є продуктом власне скіфського походження.

Датування та хронологія

Через зміни в уявленнях про датування скіфських старожитностей і використання різних категорій опорних хроноіндикаторів маємо суперечливі погляди щодо дати певних екземплярів бойових сокир. Є побудови, в яких сокири фігурують в ілюстраціях хронологічної шкали (Медведская 1992; Смирнова 1993; Могилов, Діденко 2009). Особливої уваги вони заслуговують при розгляді ранньоскіфської хронології, адже в той період і з’явилися інноваційні для Східної Європи категорії речей (Боковенко 1989, с. 79). Самі сокири не можна вважати чітким хронологічним маркером. Але, оскільки деякі зразки походять із закритих комплексів, датованих за різними показниками, хронологічна позиція кожного зразка може бути визначена з певною вірогідністю (Горбунова 2005, с. 22).

Група І

Серед бойових сокир, що вписуються в загальну картину розвитку скіфської матеріальної культури, виділено дві хронологічні групи. Вони певним чином співвідносяться з представленим типологічним розподілом.

Середина VII - третя чверть VI ст. до н. е. Так можна датувати: 4 екз. клиноподібних (відділ І) — курган 9 Куцеволівка, Луки, дві сокири зі Старшої Могили; 14 екз. відділу ІІ типу 1 (грацильні з прямою спинкою) — Круглик, Ленківці, Реп’яхувата Могила, дві сокири з Більського городища, Новосілка Гримайлівська, Перебиківці, курган 1 Скоробор, кургани 3 і 468 та 2 екз. з кургану 5 Оксютинці, курган 12 Вовківці, Дуплинське; єдиний зразок відділу ІІІ — дволезова сокира з Малої Офірни.

Наприкінці першого періоду, в середині VI ст. до н. е., з’являються зразки відділу ІІ типу 2 (грацильні з вигнутою спинкою, 3 екз.) — курган біля хут. Шумейка, Осняги та курган 448 біля Журівки.

У другій половині V-IV ст. до н. е. спостерігаємо спад сокир відділу ІІ типу 1: відомо 3 екз. — курган 485 Капітонівка, Жовтокам’янка, поховання 4/2 групи Страшна Могила. Маємо також 4 екз. відділу ІІ типу 2 — курган 9 біля с. Михайлівка, поховання 109/3 могильника Мамай-Гора; курган 6 біля Любимівки, поховання 6/2 біля Дніпрорудного та курган 2 біля с. Червоний Поділ.

Таким чином, простежується певна закономірність в хронологічній мінливості скіфських бойових сокир. Клиноподібні та дволезові зразки притаманні лише похованням ранньоскіфського періоду. Легкі сокири також демонструють деякі зміни. В ранньоскіфський період поширені переважно зразки з прямою спинкою, а з вигнутим профілем з’являються лише в середині VI ст. до н. е. У проміжку від останньої чверті VI і до середини V ст. до н. е. сокири відсутні, особливо з огляду на те, що екземпляр, відомий за публікацією дореволюційних розкопок Ольвійського некрополя (Скуднова 1960, рис. 4), викликає сумніви щодо його належності до скіфської зброї. Після появи наприкінці VI ст. до н. е. сокир з вигнутим профілем вироби першого та другого відділів співіснували до кінця IV ст. до н. е.

Окремо стоять сокири, що походять з територій, прямо чи опосередковано пов’язаних з передньоазійськими походами скіфів. Окремішність від східноєвропейських комплексів пояснюється значною типологічною однорідністю хронологічних груп, чого немає у Північному Причорномор’ї. Всі зразки, за рідкісним винятком, відносяться до відділу ІІ типу 1. Одиничними знахідками представлені зразки відділу І і відділу ІІ типу 2. Натомість набір варіацій відображає все розмаїття, на яке були спроможні тогочасні майстри.

Знахідки, що традиційно вважаються безпосередніми прототипами власне скіфських сокир (Іллінська 1961, с. 50; Есаян, Погребова 1985, с. 81), не розглядаються разом з північнопричорноморськими через те, що не завжди можна назвати їхніми власниками саме скіфів (Техов 1972, с. 218; Погребова 1981, с. 44; Махортых 1991, с. 63). Значна кількість поховань з залізними провушними сокирами скіфського типу здійснена за кобанським обрядом: небіжчика в скорченому стані вкладали до ґрунтової ями з кам’яною конструкцією, а сокиру клали біля черепа (Техов 1980, с. 222; Погребова 1981, с. 44; Эрлих 2007, с. 188). Але деякі аналогічні зразки походять з поховань, влаштованих за кочівницьким обрядом (Техов 1980, с. 219). Та навіть ці сокири з поховань, віддалених від основного етнічного масиву кочових скіфів, і знайдені в іншому етнічному середовищі недоцільно розглядати, не враховуючи первинний ареал їх виготовлення та поширення. Але детальний огляд сокир кавказьких культур виходить за межі нашого дослідження. Тож обмежимося лише окресленням їхніх подібних і розбіжних рис зі зразками з Північного Причорномор’я.

Нагадаємо, що основна маса поховань з сокирами припадає на регіони, де відбувалися безпосередні контакти кочовиків з населенням кобанської та колхідської культур — південну Абхазію та Колхіду (Пиотровский 1954, с. 141; Погребова 1969, с. 179; 1981, с. 44; Есаян, Погребова 1985, с. 21; Махортых 1991, с. 7, 9), що не збігається з міркуваннями Є.І. Крупнова про шляхи вторгнення в Закавказзя вздовж узбережжя Каспійського моря (Крупнов 1954, с. 193; 1960, с. 66; протилежну думку див.: Погребова 1984, с. 41).

Маємо майже синхронні паралелі між формами з Кавказу та Придніпровського Лісостепу, приміром, поховання 70, 99 і 212 Самтаврського могильника, Келермес та, відповідно, Старша Могила і курган 12 біля Вовківців (Мелюкова 1964, с. 66; Есаян, Погребова 1985, с. 81; Галанина 1991, с. 15), поховання 103 і 173 Тлійського могильника та курган 485 біля Оксютинців (Іллінська 1961, с. 36; Техов 1980, с. 219). Але зауважимо, що ці паралелі не є повними аналогіями (Погребова 1969, с. 187; Есаян, Погребова 1985, с. 82), а переважна більшість сокир у похованнях Українського Лісостепу з’являється дещо пізніше.

Група ІІ

Масив чеканів розпадається на дві нерівноцінні хронологічні групи.

VII - перша половина VI ст. до н. е. Так датується біметалевий чекан з Оріхового та залізні клевці з Трахтемирова та два з Цукур Лиману.

V-IV ст. до н. е. Тоді в Північному Причорномор’ї з’являються принципово нові форми, а саме, масивні вигнуті клевці (Перша Завадська Могила, могильник Скельки та чотири клевці з Бердянського кургану) та грацильні (курган 1 Вовківці, Мелітопольський, кургани Шпола, в уроч. Дар’ївка, біметалевий клевець Бердянського кургану та Гайманова Могила).

Загалом спостерігаємо таку картину. В початковий період скіфської історії сталося механічне привнесення нових елементів в матеріальну культуру кочових скіфів і осілих племен зі скіфо-їдною культурою. Деякі рідкісні зразки (біметалеві чекани та залізні клевці з лопаттю) не мали продовження в новому середовищі. Натомісті сокири з лопаттю та молоточкоподібним обухом, привнесені до Північного Причорномор’я в середині VII ст. до н. е., були підхоплені т використані місцевими майстрами для продукування таких зразків. Можна припустити, ще під впливом нововведень, починаючи від меж VII-VI ст. до н. е., була здійснена спроба розвинути бойові сокири на основі місцевих масив них клиноподібних прототипів.

У подальшому, в середньоскіфський період, відбулося різке скорочення такого виду озброєння. Сокира з кургану Жовтокам’янка більше нагадує дериват ранньоскіфських масивних екземплярів ніж інноваційний виріб. У курганах 448 біля Журівки та хут. Шумейка відмічені різновиди сокир, що стануть притаманними для подальшого періоду скіфської історії (Полин 1984).

Відтак, у світлі останніх досліджень етнокультурної історії скіфів зміна в наборі озброєння може постати як відображення просування нової хвилі кочовиків у Північне Причорномор’я (Алексеев 2003, с. 192) і певних трансформацій у матеріальній культурі (Алексеев 1992, с. 117). Але можна також припускати, що подібні зміни пов’язані з затуханням у скіфській культурі відносно архаїчних кавказьких елементів. Адже через переміщення головного осередку кочової орди скіфів із Прикубання до Подніпров’я культурні контакти з племен кобанської культури переключилися на населення Українського Лісостепу та грецькі поліси.

У пізньоскіфський період, після лакуни кінця VI - першої половини V ст. до н. е., розпочався новий виток у розвитку матеріальної культури скіфів. У той час помітні подальший розвиток і кількісна перевага грацильних форм сокир і чеканів. Можна припустити, що сокири того часу є витворами лише місцевих майстрів, оскільки для них немає прототипів ані в сусідніх культурах, ані в колі синхронних культур іраномовних кочовиків.

У пам’ятках Криму бойові сокири представлені одиничними знахідками — з Талаєвського кургану та поховання 3/2 некрополя Неаполя Скіфського. Від розглянутих зразків вони відрізняються тим, що симетричне лезо розташоване на тонкій видовженій шийці. В.А. Іллін-ська відносила ці вироби до суто скіфських, а їхню незвичну форму пояснювала індивідуальними рисами (Іллінська 1961, с. 39, рис. 7, 8 9). Проте варто зазначити, що в озброєнні пізніх скіфів Криму сталися значні трансформації (Высотская 1972, с. 149), які полягали, зокрема, в широкому запозиченні сарматських і латенських речей (Симоненко 2005, с. 91, рис. 5). Але появу нових форм сокир складно пояснити культурним впливом. Якщо зважати на те, що кількість зброї у похованнях пізніх скіфів доволі обмежена, можна припустити, що вказані зразки виконували роль лише церемоніальної зброї.

Можна також припустити місцеві корені сокир відділу І. Великі клиноподібні з масивним обухом сокири з’явилися в похованнях і поселенських комплексах на півстоліття пізніше порівняно з легкими. Певно, подібні вироби були продуктом місцевих ковалів і демонструють або спробу трансформувати робочі зразки в бойові, або ж є ремінісценцією новочеркаської традиції виготовлення бойових сокир. На це вказують схожі риси їх — клиноподібна форма, виїмка в основі та провух, зміщений до обуха. На користь думки про місцеве виготовлення масивних сокир у той час свідчить і той факт, що попри незначну їх кількість у Північному Причорномор’ї розмаїття їх форм ширше ніж на Кавказі (Вознесенская 1975, с. 82). У тому регіоні вони репрезентовані зовсім рідко — приміром, поховання 70 Самтаврського могильника, а в Середній Європі зовсім невідомі (Скорый 1983, с. 8).

Просторовий розподіл скіфських бойових сокир показує (рис. 3), що протягом VII-VI ст. до н. е. вони «осідали» переважно в пам’ятках Лісостепу. Це можна пов’язати і зі слідами воєнних набігів кочовиків (Фіалко, Болтрик 2003, с. 76), і з місцевим виробництвом за скіфськими зразками (Шрамко И.Б. 1994, с. 43). Знахідки бойових сокир V-IV ст. до н. е. концентруються в Нижньому Подніпров’ї — центральній частині Європейської Скіфії. Тут помітна й концентрація поховань з набором ознак важкоозброєного воїна. У 75 % поховань з сокирами трапилися деталі залізного панцира, а в 72 % — кінського спорядження. Це може бути додатковим аргументом на користь припущення про виділення у скіфському середовищі інституту дружинників (Черненко 1986, с. 85; 1992, с. 101; Бессонова 1998, с. 57). Така тенденція, ймовірно, відображає трансформацію кочової орди в складніший політичний організм. Дотичною складовою того процесу є концентрація поховань важкоозброєних воїнів у смузі так зв. Золотого поясу Скіфії.

Додаток

Каталог знахідок бойових сокир та чеканів та теренах України (порядковий номер в каталозі відповідає пунктам на карті)

Західне Поділля

1, 2. Перебиківці, курган 2. Остання чверть VII ст. до н. е. (Смирнова 1993, с. 112, рис. 7, 2, 10).

3. Круглик, курган 1. Остання чверть VII ст. до н. е. (там само, с. 109, рис. 4, 7).

4. Ленківці, курган 1. Перша половина VTI ст. до н. е. (Мелюкова 1953, с. 60).

5. Дуплинське, курган 1. Перша половина VI ст. до н. е. (Sulimirski 1936, s. 70, tab. IX, 6).

6. Новосілка Гримайлівська, курган. Перша половина VI ст. до н. е. (Ор. сії., tab. XI, 1).

Лісостепове Правобережжя

7. Трахтемирівське городище. Перша половина VI ст. до н. е. (Ковпаненко 1971, с. 116, рис. 2, 41).

8. Мала Офірна, курган. Кінець VII ст. до н. е. (Петровська 1968, с. 173, рис. 4, 10).

9. Переп’ятиха, поховання 3. Остання чверть VTI ст. до н. е. (Скорий 1990, с. 106).

10. Реп’яхувата Могила, поховання 2. Кінець VII ст. до н. е. (Ильинская, Мозолевский, Тере-ножкин 1980, с. 42, рис. 11, 1).

11. Куцеволівка, курган 9. Третя чверть VI ст. до н. е. (Бокий, Ольховский 1994, с. 156, рис. 2).

12. Журівка, курган 448. Друга половина VI ст. до н. е. (Ильинская 1975, с. 102, табл. Х, 28).

13. Дар’ївка, курган. IV ст. до н. е. (Іллінська 1961, с. 34, рис. 5, 1).

14. Михайлівка, курган 9. IV-III ст. до н. е. (Ковпаненко, Бессонова, Скорый 1989, с. 122, рис. 37, 13).

Лісостепове Лівобережжя

15, 16. Більське городище. VII-VI ст. до н. е. (Шрамко И.Б. 1994, с. 45, рис. 1, 5а, 5б).

17, 18. Луки, курган. Перша половина VI ст. до н. е. (Іллінська 1968, с. 152, рис. 1, 1, 2).

19, 20. Старша Могила. Перша половина VI ст. до н. е. (Іллінська 1951, с. 198, табл. І, 6, 7).

21. Оксютинці, курган 3. VI ст. до н. е. (Іллінська 1961, с. 36, рис. 6, 8).

22, 23. Оксютинці, курган 5. VI ст. до н. е. (там само, рис. 6, 6, 11).

24. Оксютинці, курган 489. VI ст. до н. е. (там само, с. 38, рис. 6, 12).

25. Скоробор, курган 1. VI ст. до н. е. (Ковпаненко 1967, с. 148, рис. 44, 2).

26. Хут. Шумейка, курган. VI ст. до н. е. (Іллінська 1961, с. 36, рис. 6, 1).

27. Вовківці, курган 12. VI ст. до н. е. (там само, с. 38, рис. 6, 14).

28. Вовківці, курган 1. IV ст. до н. е. (там само, с. 34, рис. 5, 3).

29. Люботинський могильник, зруйнований курган (Бандуровский, Буйнов 2000, с. 88, рис. 59, 6).

Степове Причорномор’я

30. Оріхове, випадкова знахідка. VII ст. до н. е. (Подобед 1994, с. 181, рис. 1).

31. Курганна група Страшної Могили, поховання 4/2. V-IV ст. до н. е. (Тереножкин и др. 1973, с. 114, рис. 28, 12).

32. Перша Завадська Могила. V-IV ст. до н. е. (Мозолевский 1980, с. 104, рис. 43, 5).

33. Любимівка, курган 6. IV ст. до н. е. (Лесков 1968, с. 253).

34. Червоний Поділ, поховання 1/1. Кінець першої — початок другої чверті IV ст. до н. е. (Полин 1984, с. 112, рис. 13, 3).

35. Гайманова Могила. Середина IV ст. до н. е. (Бідзіля, Мозолевський 1969, с. 118).

36. Жовтокам’янка, курган. Перша половина IV ст. до н. е. (Мозолевский 1982, с. 208, рис. 34, 22).

37. Мамай Гора, поховання 109/3. IV ст. до н. е. (Андрух 2004, с. 17).

38. Дніпрорудний, поховання 6/2. Друга половина IV ст. до н. е. (Елагина, Кузнецова, Кузнецов 2004, с. 142, рис. 3, б).

39. 40. Бердянський курган. Друга чверть IV ст. до н. е. (Мурзін, Фіалко 1998, с. 107, рис. 5; 6).

41. Могильник Скельки. Клевець подібний до серії виробів з Бердянського кургану. IV ст. до н. е. (Попандопуло 2011, с. 22, рис. 3, 4).

42. Мелітопольський курган. Третя чверть IV ст. до н. е. (Тереножкин, Мозолевский 1988, с. 115, рис. 129).

Зразки сумнівного походження

43. Закляте, курган 3, сокира відома за малюнком В. Хвойки. VI ст. до н. е. (Іллінська 1968, с. 158, рис. 8, 2).

44. Капітонівка, курган 485, сокира відома за малюнком О.А. Спіцина. IV ст. до н. е. (Іллінська 1961, с. 38, рис. 7, 6).

45. Ладижичі, курган 1, сокира не збереглася, відома за згадкою в публікації. IV ст. до н. е. (Ковпаненко Бессонова, Скорый 1989, с. 122).

46. 47. Сокири зі збірки НМІУ, відомі за публікацією (Іллінська 1961, с. 36, рис. 6, 5; с. 39, рис. 7, 4). 48. Депаспортизований екземпляр, відомий за малюнком з архіву Є.В. Черненка (інформацію люб’язно надав Ю.В. Болтрик).

 Автор: Шелехань О.В. Бойові сокири скіфського типу з Північного Причорномор'я // Археологія, 2012, № 2

Боевые топоры скифского типа из Северного Причерноморья

Уточнение параметров некоторых видов боевых топоров и привлечение новых источников позволило дополнить типологию этих изделий А.И. Мелюковой. Согласно ей, высшей таксономической единицей является группа, выделенная по функциональному назначению. Таким образом, очерчены две группы — собственно боевые топоры и чеканы. В свою очередь, первая группа разделена на два отдела — массивные и легкие. Относительно массивных топоров выдвинуто предположение об их происхождении от местных предскифских форм; легкие образцы безоговорочно признаются заимствованными во время переднеазиатских походов. Вторая группа (чеканы) менее презентабельна и разделена на два отдела: собственно чеканы и клевцы.

Все боевые топоры распадаются на две хронологические группы. Первая группа (середина VII — третья четверть VI в. до н. э.) соответствует раннескифскому этапу. Изделия этого времени изготовлены под влиянием технологий кавказского центра металлообработки, а некоторые были привнесены и маркируют самые ранние памятники времен вторжения скифов в Восточную Европу. Вторая группа датирована второй половиной V-IV вв. до н. э. Дискретность в развитии боевых топоров можно объяснить тем, что после перемещения центра скифской орды из Прикубанья в Причерноморье сместился и вектор культурных контактов кочевников из Прикавказья на территорию украинской лесостепи.

Динамика изменения комплекса ударно-рубящего оружия подтвердила привнесение железных проушных топоров в Северное Причерноморье в середине VII в. до н. э. Заимствованные формы были использованы местными мастерами. Далее, в конце V в. до н. э., возникли формы, присущие исключительно памятникам Северного Причерноморья.

Пространственно-хронологическое распределение боевых топоров показывает, что изделия VII-VI вв. до н. э. концентрируются в Лесостепи, что можно связать как с набегами кочевников, так и местным их производством за скифскими образцами. Топоры V-IV вв. до н. э. найдены в погребениях Нижнего Поднепровья, где отмечено и скопление могил тяжеловооруженных воинов. Это может быть еще одним аргументом в пользу гипотезы о выделении в скифской среде института дружинников, а вместе с этим — и трансформации скифской орды в более сложный политический организм. Полный перевод статьи на русский язык, здесь.