Облачення духівництва під час богослужіння залишалося колишнім, встановленим православною церквою ще у Візантії і прийнятим на Русі в X ст. Канонізоване церквою як священний одяг, облачения було суворо й остаточно регламентоване для кожного духовного сану і в залежності від характеру богослужіння. Воно стало (особливо з XVI ст.) тільки розкішнішим і виготовлялося з шовку, парчі та бархату, пишно прикрашалося кольоровим і золотим гаптуванням, перлами й коштовними каменями. Вихідний, так званий ходильний, одяг духівництва мало чим відрізнявся від світського. Звичайно все духівництво носило однорядку, яка відрізнялася від світської лише тим, що вона, як і жіночий одяг, завжди застібалася згори донизу і мала середньої довжини рукава (мал. 12 а). З XVII ст. ця однорядка перетворилася у всіх священнослужителів на підрясник — нижній одяг, що надягався під новий вихідний одяг — рясу (мал. 12 б). Від підрясника ряса відрізнялася тільки широкими (40—45 см), злегка дзвоникоподібної форми рукавами. Взимку духівництво носило хутряні шуби. Весь верхній одяг духівництва, як правило, не підперізувався. У вищих церковних чинів його шили з шовку, бархату й парчі (нерідко навіть узорчатих). Більш помітно вирізняли духівництво з навколишнього світського середовища головні убори. Крім традиційного гостроверхого куколя (мал. 12 а) або більш плоскої скуфії (мал. 12 б), у рядових служителів церкви з'явилася ще й камілавка — високий циліндричний капелюх без крисів. Вище духівництво, починаючи з єпископів, носило клобук, який відрізнявся від стародавнього чернечого більш плоским верхом і подовженими бічними лопатями-«воскриллями», що звисали з боків на груди (мал. 12 в). На «воскриллях» вишивали золотом, шовком, перлами або нашивали прикрашені кольоровою емаллю, черню і коштовними каменями ікони. Спереду на клобуки нашивали хрести, ікони або зображення крилатого херувима. З XVI ст. білі клобуки були присвоєні лише московському митрополиту та новгородському архієпископу; із встановленням у 1589 році патріаршества його почав носити й патріарх. Все інше вище духівництво носило чорні клобуки. На парадному клобуці патріарха зверху прикріплювався легкий невеликий восьмикінечний хрест. Улітку патріарх замість клобука міг надягати крислатий капелюх. Вихідний костюм патріарха доповнювався короткими, схожими на царські, чоботами, посохом і чотками. Посох являв собою або звичайну палицю з набалдашником, або жезл, увінчаний розвилкою чи зображеннями двох зміїв з хрестом посередині, який тримали й під час богослужіння. Усе духівництво, як і раніше, обов'язково мало довге волосся, що звисало на плечі, а також бороду та вуса. Нижче духівництво (диякони і прості священики) часто заплітали своє довге волосся ззаду в кіску.
 |
| Мал. 12 Костюми російського духівництва. XIV-XVII ст.: а) однорядка, куколь; б) ряса, скуфія; в) клобук митрополита. Рис. 12 Костюмы русского духовенства. XIV-XVII вв |
Одяг монахів майже не відрізнявся від одягу, який існував ще в Стародавній Русі. Тільки в XVII ст. глухі хітони були замінені розстібними підрясниками або рясами, до того ж неодмінно чорного кольору. Головними уборами лишалися скуфії, клобуки і камілавки.
Бойовий одяг, обладунки та зброя 14 -17 ст.
Костюм російського воїна протягом XIV-XVII ст. зазнав досить значних змін, бо саме в той період відбувалися істотні зрушення і в розвитку наступальної зброї, і в галузі військової справи взагалі. З XVI ст. почали застосовувати ручну вогнепальну зброю, а з XVII ст. все більшу роль почали відігравати піхота й легка кіннота як основна бойова сила. Внаслідок цього металевий обладунок втрачав своє практичне значення. Протягом XVII ст. він поступово відмирав і в кінці століття використовувався тільки в парадному костюмі воєначальників. Тип цього обладунку мало змінився, залишившись загалом таким самим, як і раніше, тобто кольчужним, і обмеженим до того ж, як основою, самою кольчужною сорочкою. Панцерний обладунок, характерний для Західної Європи, починаючи з XV ст., на Русі не склався зовсім. Така своєрідність еволюції обладунку, очевидно, була пов'язана з особливими умовами ведення воєн, за яких тривалий час основним ворогом російського воїна на полі бою була легка кіннота кочівників, озброєна переважно луками й шаблями, а не важкими мечами. Проти такої наступальної зброї легкий кольчужний обладунок являв собою досить надійний захист і забезпечував необхідну в боротьбі з кочівниками рухомість. Відмінність від обладунку X-XIII ст. полягала, насамперед, у введенні в кольчугу додаткових укріплень у вигляді кількох сталевих пластинок, розташованих у найбільш вразливих місцях — на грудях та животі, а також на боках і спині. Водночас дещо видозмінилася й форма кольчуги. Поряд із традиційною сорочкою з'явилися розстібні й безрукаві куртки, які були розрізані на боках і застібалися. Внаслідок цього виникло кілька нових форм кольчужно-пластинчатого (дощатого) обладунку: бахтерець — кольчужна сорочка із вправленими в неї вертикальними рядами невеликими квадратними пластинками, юшмань (мал. 13 а; мал. 14 а) — розстібна кольчужна куртка з центральним розрізом і довгастими, різної величини пластинками, та колонтар (мал. 14 б) — безрукава куртка з розрізом від пройми до подолу на лівому боці, де прикріплювалися ремені та пряжки. Вищі воєначальники (воєводи) з середини XVI ст. почали надягати поверх кольчуг ще й лати — своєрідні короткі кіраси, які захищали груди, верхню частину живота і спину (мал. 13 б; мал. 14 е). Лати складалися із сталевих міцно зв'язаних поміж собою рядами кілець, пластинок різної величини й форми, які створювали окремо нагрудник і наспинник, з'єднані пластинчатими наплічниками. Коли воїни одягали лати, нагрудник і наспинник скріплювалися ременями та пряжками з обох боків.
 |
| Мал. 13 Костюми, обладунки російських воїнів. XIV-XVII ст.: а) юшмань, шолом б) юшмань, зерцало, єрихонка, бутурлики; в) тегиляй, паперова шапка: г) костюм і обладунок стрільця; д) костюм ринди. Рис. 13 доспехи воинов. XIV-XVII вв. |
У центрі грудей і наспинника розташовували великі круглі або багатокутні бляхи. Лати нерідко підбивали хутром чи бархатом з хутряним облямуванням і прикрашали бахромою. Самі пластинки покривали нескладним орнаментальним узором, виконаним насічкою, гравіруванням або карбуванням. До повного обладунку воєначальників XVI-XVII ст., крім лат, входили також наручні, рукавиці, аручні, рукавиці, поножі, наколінники, а іноді й наплічни (мал. 14 д) робили з двох або трьох сталевих пластинок, з'єднаних рядами кілець чи шарнірами, з яких одна, видовжена, покривала руку зовні майже до ліктя, а одна чи дві інші утворювали браслет, що застібався ремінцями навколо зап'ястя. Рукавиці робили з кольчужної сітки ї часто наглухо прикріплювали до наручнів. Поножі, (мал. 13 б; мал. 14 г), які закривали гомілки до колін, також складалися з трьох пластинок, суцільних чи лускоподібних, і закріплювалися ззаду ременями. Наколінники, являли собою шматок кольчужної сітки, що обпинала коліно; спереду до неї прикріплювали кілька півкруглих пластинок, вільно з'єднаних на шарнірах так, що під час руху вони могли розсуватися або зсуватися, заходячи одна за одну. З цих додаткових частин обладунку особливо пишно оздоблювали наручні; їх часто прикрашав складний рослинний орнамент, виконаний інкрустацією, гравіруванням або черню.
 |
| Мал. 14 Обладунок російських воїнів. XIV-XVII ст.: а) юшмань; б) колонтар; в) щит; г) бутурлик; д) наручня; е) лати (врозгорнутому вигляді). Рис. 14 Доспехи русских воинов. XIV-XVII вв. |
Поряд з металевим обладунком досить тривалий час існував і панцерного типу обладунок — відомий вже у Стародавній Русі — куяк. З XV ст. поширився особливого роду обладунок для вершників тегиляй (мал. 13 в), що являв собою звичайний довгий каптан з короткими, до ліктів, рукавами і високим коміром-козирем, але туго простьобаний на ваті або клоччі, із вставленими всередину між строчками невеликими металевими пластинками, уламками кольчуг і просто шматками металу. Поверх обладунку російські воїни не носили ніякого одягу. Тільки зрідка в XVI-XVII ст. вищі воєначальники і цар, вбираючись у парадний обладунок, надягали на нього налатник — вид короткого, завдовжки до стегон нарамника, з короткими й широкими, незшитими внизу рукавами. Налатник був розстібним і застібався спереду на ґудзики.
Бойові наголів'я в костюмі російського воїна хоч і зберегли загалом своєрідну давньоруську цибулинну або конічно-сфероїдальну форму, проте дуже відрізнялися від наголів'їв X-XIII ст. У їхніх деталях, іноді й у формі, а також у способах декорування спостерігалися сліди прямого запозичення зі Сходу. Так, наприклад, безперечно східного походження був майже обов'язковий для всіх шоломів, принаймні з XVI ст., рухомий нанісник, що являв собою сталеву смужку, яка вільно рухалася у вертикальному напрямі через невелику скобу на околиші шолома й нерухомо закріплювалася в потрібному положенні за допомогою гвинта в цій скобі. Такий рухомий нанісник мав назву стрілки, бо його завжди увінчувало внизу і вгорі серцевидне розширення, що нагадувало наконечник стріли (мал. 15 а, б, г). Такого самого походження були й підвісні навушники та потиличники різних форм, які укріплювалися на шоломах за допомогою кілець або шарнірів (мал. 15 г). Усі ці додаткові частини бойових наголів'їв почали широко використовувати для захисту від поперечного удару шаблі. Водночас усі бойові наголів'я продовжували обмежуватися лише відкритими формами, і ніяких пристроїв (забрал) для захисту обличчя не було. Одним з найпоширеніших шоломів, відомих уже з XIV ст., був шолом, який зберіг давню назву, але дещо видозмінений (мал. 15 а). Він. став більш плоским, з високим околишем, мав стрілку й підвісні навушники. Поряд із шоломом, рядові воїни носили також паперову шапку, що своєю формою нагадувала «цукрову» голову. Це було найдешевше бойове наголів'я. Виготовлялося воно з товстої тканини з підкладкою, дуже щільно простьобаних на клоччі або ваті, й укріплювалося лише по нижньому краю, а іноді й навколо середини наголовка, мідною оковкою (мал. 15 б). Всередину такої шапки, між верхом і підкладкою вставлялися, як у тегиляї, шматки металу. Паперова шапка також мала стрілку, навушники й потиличник. У XVI ст. виник східного походження шолом-мисюрка, який являв собою металеву ярмулку (мал. 15 в), що прикривала тільки верх голови,— іноді саму маківку, а часом спускалася до чола. Мисюрку носили завжди з кольчужною бармицею, але вже короткою (до брів) спереду і довгою з боків і ззаду, з вільно звисаючими на плечі краями. При інших бойових наголів'ях бармиць, як правило, вже не надівали, бо їх заміняли навушники й потиличники. Бойовим наголів'ям воєначальників XVI-XVII ст. була ерихонка — шолом цибулинної форми, що нагадував арабські або перські бойові наголів'я не тільки формою, а й майже завжди щедрим декоруванням. Єрихонка мала невелику загострену або шишкоподібну верхівку, плоский козирок над чолом, стрілку, підвісні навушники й потиличник, який складався з кількох пластинок, з'єднаних лускою (мал. 15 г). Єрихонку прикрашали гравіруванням, інкрустацією, карбуванням, черню, а іноді навіть коштовними каменями й перлами, причому орнаментальний узор, який укривав часом весь шолом, був дуже густим і дрібним.
 |
| Мал. 15 Головні убори, обладунок російських воїнів. XIV-XVII ст.: а) шолом; б) паперова шапка;б) паперов) шолом-мисюрка з бармицею; г) ерихонка; в) налуччя; е) шабля; в) шестопер; ж) сагайдак. Рис. 15 Головные уборы, доспехи русских воинов. XIV-XVII вв. |
Як і в X-XIII ст., російські воїни разом з обладунком носили звичайні штани, й чоботи, нічим не захищаючи ніг, за винятком окремих випадків, коли зверталися до поножів. Доповненням до обладунку був лише щит, який зберіг своє бойове значення до кінця XVI ст., а далі, з запровадженням вогнепальної зброї і поширенням кольчужно-пластинчатого обладунку, він став зайвим. У зв'язку з розвитком легкої кінноти форма щита змінилася: він став круглим, опуклим, невеликих розмірів (50-60 см у діаметрі), кованим переважно з металу з набиванням блях, ободів тощо (мал. 13 а; мал. 14 в).
Нерідко щити воєначальників пишно орнаментували зовні і навіть прикрашали бахромою або облямуванням підкладки.уванням підкладки.
У середині XVI ст. воїни перших стрілецьких полків уже не мали обладунку і були одягнені в костюми цивільного типу, але певною мірою вже регламентовані, тобто набували вже характеру форми.
Основним одягом стрільців був звичайний довгополий, до кісточок ступень, каптан із сукна. Він застібався майже впритул на ґудзики з п'ятьма-шістьма вузькими петлицями до пояса (мал. 13 г). Рукава каптана були довгі й вузькі, призбирані до ліктів. Іноді ззаду звисали другі відкидні декоративні рукава, вшиті у пройми. Каптани стрільців мали невеликі стоячі коміри; рідше траплялися відкладні коміри. Костюм доповнювався суконною шапкою-ковпаком з вузьким хутряним облямуванням, звичайними штанами й чоботами. Каптани неодмінно підперізували ременем, на якому зліва висіли піхви з шаблею. Через ліве плече стрільці носили широкий ремінь-берендейку переважно білого кольору, з підвішеними до нього десятьма «зарядцями» (видовбаними з дерева й обклеєними шкірою трубками з денцями до 15 см заввишки, в кожній з яких зберігався порох на один набій). Знизу до берендейки прикріплювали сумки для куль та ґнота, а також натруску — порохівницю для пороху, часто в формі рога. Озброєння стрільців, крім шаблі, складалося з важкої двоствольної рушниці-самопалаi, яку носили в лівій руці — специфічно російської зброї, що являла собою серповидну велику сокиру (до 80 см завдовжки), насаджену на ратище заввишки близько 1,5 м (мал. 13 а, г, д). Так звані посольські бердиші — парадна зброя під час царських прийомів — мали вузьку й дуже довгу (до 1,5 м) сокиру.
Костюм стрілецьких воєначальників відрізнявся лише великою кількістю петлиць на каптані, кушаком із звисаючими з боків кінцями, прикрашеними китицями, а також рукавицями з пальцями та розтрубами, часом хутряним облямуванням коміра та подолу каптана. Замість самопала й бердиша вони були озброєні протазаном — списом завдовжки 2-2,5 м з широким наконечником угорі, з двома бічними серповидними ріжками внизу й китицею під ними. Відмінність костюмів стрільців за полками полягала в кольорах каптанів, петлиць, шапок і чобіт, з яких найтиповішими були червоний різних відтінків, синій, зелений, сірий і жовтий. При цьому, як правило, окремі елементи костюма майже завжди були різних кольорів.
Дещо інший костюм, ніж стрільці, носила царська охорона — ринди,— яка супроводжувала царя під час виходів і прийомів. У цій охороні служили тільки сини знатних бояр. Одягнені ринди були у каптпани або терлики (залежно від часу), пошиті з білого атласу, камки, бархату чи сукна, з горностаєвим облямуванням уздовж розрізу й подолу і срібними шнурковими петлицями (5-8 штук), прикрашеними китицями (мал. 13 д). У XVII ст. з-під коміра ферязі виглядав білий, гаптований сріблом та перлами козир каптана. Головним убором ринд спочатку були високі шапки з хутра білого песця або рисі, схожі на горлатні, а з другої половини XVII ст.— білі парчові або атласні магерки, облямовані горностаєм. Чоботи з сап'яну також були білі. Костюм ринд доповнювали два золоті ланцюги, які надівалися через обидва плеча й перехрещувалися на грудях, і невеликий, пишно орнаментований топірець, а іноді ще й золотний кушак, вишитий кольоровими шовками.
Звичайне озброєння російських воїнів складалось із шабель, які остаточно замінили меч уже з XIV ст. (мал. 13 в), списів, бердишів (особливо з XVI ст.) і лука (у кінноти), який носили у підвішеному зліва до пояса футлярі-налуччі (мал. 13 в; мал. 15 д). Стріли для лука вкладали в сагайдак, прикріплений до пояса з правого боку (мал. 15 ж). Налуччя і сагайдаки робили із шкіри, обтягнутої нерідко бархатом або шовком (прикрашеним вишивкою). Російська шабля була не дуже криво вигнута, з простим ефесом, що складався з рукоятки, невеликої хрестовини і огнива — клиновидного або ромбовидного щитка, розташованого під хрестовиною, який захищав руку від ворожої зброї. Піхви шабель у знаті пишно оздоблювали карбуванням, черню, інкрустацією, коштовними каменями й перлами. Основним знаком розрізнення воєначальників був шестопер — коротка (близько 60 см) булава з металевою голівкою у вигляді шести вертикально розташованих граней (мал. 15 е).
Жіночі костюми Московської Росії 14-17 ст.
Основний одяг
Російські жіночі костюми XIV-XVII ст. у своїй основі мали сорочки, успадковані від X-XIII ст. Як і раніше, сорочка нерідко була єдиним вбранням народних мас, особливо селянських дівчат. У жінок із заможніших верств вона правила й за спідню білизну, за горничне, домашнє вбрання. У домашньому вбранні носили дві сорочки (нижню і верхню), які розрізнялися тільки якістю матеріалу, кольором і довжиною рукавів.
 |
| Мал. 16 Російські жіночі сорочки. XIV-XVII ст. а) схема крою сорочки-довгорукавки; б) загальний вигляд сорочки-довгорукавки; в) сорочка із скісними поликами, рукав з оборкою. Рис. 16 Русские женские сорочки, XIV-XVII вв. |
Нижні сорочки шили з білого полотна, верхні — з кольорових бавовняних, а у бояр — з легких шовкових тканин, переважно червоного кольору. Верхні сорочки мали дуже довгі рукава. Жіночі сорочки розглядуваного періоду нічим не відрізнялися від сорочок Стародавньої Русі, за винятком хіба що вставлених під пахвами ластовиць з темнішої, ніж сама сорочка, найчастіше червоної, тканини. Лише в деяких сорочках внизу дуже довгих рукавів почали робити розрізи, в які просовували руки так, що кінці рукавів звисали біля кистей. Такі сорочки дістали назву довгорукавок (мал. 16 а, б). Водночас (принаймні вже з XVI ст.) виник новий вид жіночої сорочки із скісними поликами (або із спуском). У цих сорочках між центральною і бічними пілками на плечах вставляли трапецієвидні шматки тканини (полики), і тому сорочка ніби сповзала, спускалася з плеча на верх руки, пом'якшуючи лінію плеча (мал. 16 в). Тільки в XVII ст. у жіночих сорочках, особливо в найбільш нарядних, вперше запроваджено широкий, пишний рукав, призбираний біля плеча й зап'ястя у зборку і стягнутий внизу невеликим обшлагом, зарукавком чи оборкою на притримці (мал. 16 в). Жіночі сорочки оздоблювали, так само як і чоловічі, вишивками, хутряним облямуванням і бахромою. При цьому вишивали не тільки поділ, комір, грудний розріз і краї рукавів, а й верх рукавів (у вигляді поперечних орнаментальних смут) та плечі. Нарядні сорочки знаті нерідко гаптували ще й перлами. Усі жіночі сорочки продовжували носити за давньою традицією — неодмінно підперезаними вузьким поясом, з напуском невеликої горизонтальної складки — пазухи. Підперезану таким способом верхню сорочку, яка дещо підкреслювала талію і груди e боярських колах носили тільки як кімнатну; з'являтися в ній «на людях» особливо перед чоловіками, вважалося непристойним.
 |
| Мал. 17 Російські жіночі сарафани. XIV-XVII ст.: а) сарафан-шушун; б) схема крою сарафана з клинцями; в) глухий сарафан з орнаментальними смугами; г) прямий сарафан. Рис. 17 Русские женские сарафани. XIV-XVII вв. |
Верхній жіночій одяг Росії 14-17 ст.
Новим, невідомим у X-XIII ст. жіночим вбранням, яке одягали поверх сорочки, був сарафан. Він дедалі більше поширювався серед жінок різних верств тогочасного суспільства, особливо серед городянок і купчих. Сарафан являв собою глухий, повної довжини безрукавий одяг прямого крою, пошитий з центральної пілки (перегнутої в плечах) і бічних клинців, які дещо розширювали його донизу (мал. 17 а, б, в). Пройми такого сарафана робили широкими, а шийний виріз значно нижчим, ніж у сорочки, залишаючи, проте, досить широкі плічка. Спереду був невеликий грудний розріз, який застібався на ґудзики або стягувався зав'язками. Нерідко ззаду в пройми вставляли для прикраси фальшиві рукава у вигляді довгих (до подолу) смуг тканини (мал. 17 а). У такому вигляді цей сарафан зберігся пізніше в російському національному костюмі під назвою шушун. У XVI ст. з'явився другий вид сарафана, який відрізнявся від першого головним чином тим, що спочатку він був розстібним, розрізним спереду до подолу. Проте його носили завжди щільно застебнутим до самого низу на ґудзики, а потім почали зшивати, залишаючи ґудзики й бортову обшивку тільки як прикрасу. Внаслідок цього на таких, уже власне глухих, сарафанах виникла дуже типова центральна декоративна орнаментальна смуга, яка йшла зверху вниз уздовж всього одягу (мал. 17 в). У багатих сарафанах знаті її прикрашали мереживом, гаптуванням із перлів і ювелірними ґудзиками. Майже завжди і по подолу сарафана нашивали таку саму, але трохи ширшу орнаментальну смугу. Обидва види сарафана зборок угорі на грудях не мали і трималися на плічках, викроєних із центральної пілки, а не на шлейках. Тільки в XVII ст. з'явився третій вид сарафана — прямий, зшитий з кількох прямокутних довгих пілок, вгорі призбираних у зборки під вузьку підшивку так, що сарафан щільно обпинав груди (мал. 17 г). Тримався прямий сарафан уже на шлейках, пришитих до верхніх країв основних пілок, які проходили рівними лініями попід пахвами й спереду вище бюста, відкриваючи закриту сорочкою верхню частину грудей. Такий сарафан був значно пишнішим, широким унизу й орнаментальної центральної смуги не мав. Сарафани шили з полотна, міткалю, тонких шовків та парчі різних кольорів, причому широко зверталися до узорчатих тканин, особливо вибивних.
Поряд із сарафанами в народному костюмі, як і раніше, побутували відомі ще з X-XIII ст. нарамник-«занавіска», навершник і паньова, які одягалися поверх сорочки. До них додався ще фартушок, який носили переважно дівчата (мал. 18 а). Фартушок являв собою дві прямокутні пілки (передню і задню), трохи коротші від сорочки, зібрані у верхній частипі на шнуркові й підперезані тасьмою навколо торса вище грудей. Крім переліченого вбрання, російський костюм (насамперед у жінок із середовища привілейованих класів) мав ще цілий ряд доповнювального верхнього вбрання, яке одягали переважно при виході з дому або як парадно-святкове. До такого вбрання належать і глухі літники, і шубки, і розстібні тілогрії, опашниці, душогрії та тугаї.
 |
| Мал. 18. Додатковий верхній російський одяг. XIV-XVII ст.: а) фартушок поверх сорочки (народний тип); б) літник; в) шубка; г) тілогрія; д) опашниця. Рис. 18 Дополнительные верхние русские женские одежды. XIV-XVII вв. |
Літник, найбільше схожий на вбрання попереднього періоду, по суті, був своєрідним варіантом далматика (мал. 18 б). Це глухий, довгий, до п'ят, одяг прямого крою з бічними клинцями, які дуже розширювали його по подолу (до 4 м), і неглибоким шийним вирізом. Відмінною особливістю літника були дуже широкі рукава дзвоникоподібної форми, які мали біля ліктів до 60 см і внизу були скісно зрізані так, що задні кути рукавів спускалися до подолу і навіть волочилися по землі. Довжина рукава дорівнювала подвійній його ширині в лікті (не менше 120 см). Рукав літника зшивали від пройми тільки до ліктя: від ліктя він спадав вільними загостреними пілками-«накапками». Оздоблювали рукав неодмінно трикутними (в основі завширшки 30—35 см) шматками щільної узорчатої тканини (атласу, бархату, парчі). Трикутники (тільки менших розмірів) нашивали спереду під коміром (їх називали переддями). Щоб «накапки» не волочилися по землі й трикутники (оздоблені часто золотим та перлинним гаптуванням і навіть коштовними каменями) не бгалися, в одягнутому літнику руки тримали зігнутими в ліктях. Літники шили з різних гладеньких або одноколірно-узорчатих тканин (переважно з камки) на тафтовій підкладці, нерідко оздоблюючи їх причіпними круглими хутряними комірами. Літники, пошиті на хутрі й облямовані вузьким (2—3 см) хутряним облямуванням по коміру й подолу, називалися кортелями.
Ще одним поширеним глухим верхнім одягом жінок із знаті була шубка, за кроєм в усьому схожа на літник, але з іншими рукавами (мал. 18 в). У шубки вони були вузькі, довгі й відкидні, як у чоловічому охабпі, і відігравали переважно декоративну роль, бо руки в ній просовували в розрізи біля пройм. Крім того, шубки, як правило, в подолі були значно вужчі, ніж літник.
 |
| Мал. 19 Російська жіноча душогрія. XIV-XVII ст.: а) схема крою душогрії; б) душогрія (вигляд ззаду); в) душогрія (вигляд спереду). Рис. 19 Русская женская душегрея. XIV-XVII вв. |
Серед розстібного верхнього жіночого одягу найбільш парадною вважалася тілогрія (мал. 18 г). Вона також мала повну довжину, була судільнокроеною, прямою, з бічними клинцями, але з розрізом спереду, застебнутим впритул зверху донизу на ґудзики, з густо розташованими петлицями. Рукава тілогрії, як і в шубці, були дуже довгі (часом до 1,2 м), вузькі й відкидні. Якщо тілогрію носили в рукава, тоді рукава призбирували від кисті до ліктя і стягували біля зап'ястя зарукавками, а коли руки просовували в розрізи біля пройм, тоді рукава вільно звисали з плечей ззаду як декоративна прикраса. Причому іноді краї рукавів тримали в руках або зшивали внизу за спиною, накладаючи один на один. Тілогрія у подолі мала середню або навіть невелику ширину, тому вона створювала враження зовсім рівної і досить вузької, виправдуючи свою назву. Тілогрії також носили з пристібними круглими хутряними комірами. Різновидом тілогрії був жіночий опашень, або опашниця (мал. 18 д). Це - така сама тілогрія, тільки дещо коротша (приблизно до кісточок ступень). Вона мала комір, пришитий як відкладний, що переходив у вилоги піл. Ззаду такий комір часто перетворювався у відкидний, який звисав прямокутником майже до половини спини. Опашниця відрізнялась і своєрідним способом носіння: одягали її завжди тільки накинувши на плечі, але застібали, починаючи з низу грудей, так що руки треба було випростувати через розхил коміра. Оскільки опашницю носили наопашки, її довгі рукава розрізів біля пройм не мали. Дуже оригінальним, самобутньо російським верхнім одягом, який не мав аналогів ні в західноєвропейському, ні в східному костюмі, була душогрія (мал. 19 б, в), що побутувала не тільки в колах знаті і серед широких мас міського населення, а й як святкове вбрання у селян. Душогрію кроїли у вигляді широкої смуги тканини (40—45 см завширшки і до 2 м завдовжки), зшитої з кількох трапецієвидних шматків так, що розгорнутою вона утворювала півколо. Спереду її застібали на гаплички, а ззаду від боків збирали в рівномірно розташовані великі трубчасті складки, які трохи розширювалися донизу. Трималася така смуга тканини на двох плечових шлейках. Пришиті спереду з боків, шлейки ззаду сходилися до центра. Це була своєрідна коротка розстібна безрукава кофта завдовжки трохи нижче талії або до стегон, яка дзвоникоподібно розходилася вниз. Верхній край її проходив попід пахвами й вище рівня грудей. Виготовляли такі душогрії з цупких узорчатих тканин, обшиваючи їх по передньому розрізу, а іноді й по верхньому краю та подолу широким декоративним бордюром. Одягали душогрії поверх сарафанів. Різниця в назвах — душогрія і тілогрія — відбиває істотну особливість кожного з цих видів одягу: перша, коротка, зігрівала лише грудну клітку (серце, «душу»), друга, довга,— все тіло.
 |
| Мал. 20 Російський жіночий шугай. XIV-XVII ст. а) шугай; б) схема крою шугая. Рис. 20 Русский женский шугай. XIV-XVII век. |
Іншим видом коротких кофт був шугай, який став дуже поширеним з XVI ст. (мал. 20 а). Шугай у жіночому костюмі розглядуваного періоду — єдиний приклад дещо приталеного одягу з відрізною спинкою. До фігурно викроєної спинки пришивали окрему коротку спідницю, закладену, як і спинка душогрії, в трубчасті складки, тільки дрібніші. Перед шугая був суцільнокроеним і мав навкіс зрізану праву полу, яку загортали наліво. Довжина його, як і душогрії, сягала стегон. Особливістю шугая були дуже довгі, звужені внизу рукава, призбирані дрібними зборками від кисті до ліктя. Нерідко до шугая пришивали різної форми коміри: невелику стійку спереду (яка відгорталася кутами), звичайний неширокий відкладний комір, а з XVII ст. — і великий відкладний спереду вирізаний клином хутряний комір, що закривав, як і наплічник, плечі й верхню частину спини. Шугаї шили з найрізноманітніших матеріалів — як гладеньких, так і узорчатих; по коміру, бортах, подолу і краях рукавів їх обшивали орнаментальними смугами, а іноді й облямовували хутром. Носили шугаї і в рукава, і наопашки. Коли шугай одягали наопашки, застосовували своєрідний, специфічно російський спосіб — одягали на одне плече; просунувши руку в один рукав, на протилежне плече накидали його вільно (поверх руки), загортали полу і притримували її рукою в рукаві.
 |
| Мал. 21 Російський верхній жіночий одяг. XIV-XVII ст.: а) звичайна шуба; б) парадна шуба; в) селянська сермяга; г) костюм цариці. Рис. 21 Русские верхние женские одежды. XIV-XVII вв. |
Крім переліченого власне жіночого додаткового верхнього вбрання, жінки носили також в усьому аналогічні чоловічому одягові однорядки та російські шуби (мал. 21 а, б), які відрізнялися лише тим, що були без відкладних хутряних комірів, а мали тільки облямування по коміру, бортах, подолу та краях рукавів. Іноді смуги хутряного облямування нашивали й на плечі у вигляді одного, а то й двох поперечних плечових валиків (мал. 21 а) або до плечей та коміра ззаду пристібали широкий прямокутний відкладний хутряний комір (мал. 22 а, в), чи, нарешті, навколо шиї одягали характерний для жіночого костюма круглий високий стоячий комір з хутра або золотних узорчатих тканин (мал. 22 б, г). Крім того, жінки носили шуби майже завжди наопашки — або на обидва плеча (мал. 21 б), або як шугай (мал. 21 а). Увесь верхній жіночий одяг, на відміну від чоловічого, застібався зверху донизу, не мав унизу бічних розпорів і ніколи не підперізувався. У народі, особливо в селах, де додаткового верхнього одягу не носили, жінки в холодну погоду одягали як верхне вбрання чоловічі зипуни, сермяги, азями й некриті шуби з овчини (мал. 21 в). У XIV-XVII ст. російські жінки носили таке саме взуття, як і чоловіки: лапті-личаки з онучами, чоботи й туфлі, а також пошиті з сукна панчохи, іноді простьобані на ваті або підбиті хутром. У XVII ст. жінки, особливо дівчата з боярсько-дворянських кіл, носили чоботи на дуже високих (до 10 см) каблуках, підбитих металевими підківками (мал. 23 б). Хоч жіночі чоботи серед знаті зустрічалися з загнутими догори носками, переважав плоский гостроносий тип взуття. Туфлі набули великого поширення в середовищі привілейованих класів (принаймні з XV ст.). Спочатку їх робили без каблуків, а потім (з XVI ст.) —па каблуках (мал. 23 в). Жіноче взуття виготовляли із шкіри, бархату, шовку та парчі різних кольорів і, залежно від заможності, більш чи менш пишно оздоблювали вишивками і навіть гаптуванням з перлів та коштовних каменів.
Жіночі зачіски та головні убори Росії 14-17 ст.
Усталеного ще в Стародавній Русі звичаю, згідно з яким заміжнім жінкам заборонялося виходити на вулицю без головного убору (простоволосими), а дівчатам дозволялося носити його відкритим, цілком дотримували до самого кінця XVII ст. Тому й убрання голів у дівчат і жінок продовжувало чітко відрізнятися, зберігаючи успадковані від попереднього періоду давньоруські форми і способи. Товста коса була універсальною дівочою зачіскою всіх верств тогочасного суспільства. Носіння розпущеного волосся і двох кіс, так само як і їхнє комбінування з залишенням розпущеними тільки бічних пасом (мал. 24 б), траплялося рідше. Урізноманітнилося тільки оздоблення коси. Поширеним стало вплетення в неї золотих, срібних та перлинних ниток, а також кольорових шнурків (а з XVIII ст.— й стрічок), і підвішування до її кінця накісників (мал. 24 а). Накісники являли собою шматки бересту, шкіри або картону, щільно обтягнуті тканиною, переважно шовковою, і оздоблені кольоровим, золотим і перлинним гаптуванням; накісники мали трикутну форму.
 |
| Мал. 22 Коміри російського верхнього жіночого одягу, жіночі головні убори XIV-XVII ст.: а, в) відкладні хутряні коміри; б) комір-намисто; г) круглий хутряний комір; д) шапка з хутряним облямуванням; е, в) шапки, убруси ж) хутряний каптур Рис. 22 Воротники русских женских одежд, женские головные уборы. XIV-XVII вв. |
Головними уборами дівчат, як і раніше, були м'які пов'язки та цупкі, жорсткі вінці, які, проте, дещо змінили свою форму: замість зубчатих вінців переважали підковоподібні й гребінчаті, з більш високим передом (чолом). З нарядними вінцями носили вже не наскронні кільця чи колти, а рясна — кілька разків з перлів, які звисали перед вухами від скронь до рівня нижньої щелепи, а нерідко й до плечей (мал. 24 в, е). Спереду над чолом прикріплювалася різної ширини ажурна сітка з перлинних ниток — піднизь (мал. 24 в, е, ж). Взимку дівчата носили невисокі круглі шапки з наголовками з тканини та хутряними околишами (мал. 22 д, е). Хоч російські головні убори заміжніх жінок були значно різноманітніші за дівочі, але й вони, по суті, являли собою дальший розвиток давньоруських форм. Основним загальноприйнятим головним убором, який прикривав волосся, був традиційний повойник, або волосник (мал. 24 г). У XVII ст. до нижнього краю деяких повойників пришивали паворози — своєрідну гофровану оборку. Поряд з повойниками, повсюдного поширення серед жінок усіх верств населення набула кичка — типово російський головний убір, що складався з трьох елементів: власне кички, потиличника і «сороки». Власне кичка являла собою зроблений з обтягнутого тканиною твердого матеріалу (бересту, шкіри, картону) незамкнений обруч, високій, передній частині якого (кичному чолу) надавали різної форми: півмісяця (рогата кичка), підкови, лопати тощо (мал. 24 д, ж). Ззаду її зв'язували шнурком. Зверху власне кички напинали, охоплюючи всю голову, чохол-«сороку», який теж стягувався шнурками (мал. 24 д, ж), а на потилицю навішували потиличник, або окремий, або прикріплений до «сороки». «Сороки» робили по можливості з дорогої тканини й нерідко оздоблювали гаптуванням, особливо спереду. Весь кичний головний убір часто прикривали зверху убрусом або хусткою-покривалом (іноді підв'язаним або скріпленим спереду під шиєю чи ззаду на потилиці, мал. 24 ж, з). Рідше кичку носили поверх убруса.
 |
| Мал. 23 Приналежності російського жіночого костюма. XIV-XVII ст.: а) головний убір цариці; б) чобіт; в) туфля; г) муфта; д) рукавиця; е) рукавичка. Рис. 23 Принадлежности русского женского костюма. XIV-XVII вв. |
У XVI ст. виник новий жіночий головний убір - кокошник, який відрізнявся від кички лише тим, що він був не складеним, а суцільним. Передня частина кокошника являла собою дуже високий гребінь шпилястої (мал. 24 є) або дугоподібної форми (мал. 24 в), нерідко оздоблений вирізаними фестонами. Кокошник був найбільш нарядним головним убором, призначеним насамперед для молодиць. Його рясно оздоблювали гаптуванням перлами і навіть коштовними каменями. Кокошник побутував у дворянсько-боярському колі, серед городянок, а як святковий головний убір — і серед селянок. Усі кокошники, а часто й кички, доповнювали, як і дівочі вінці, перлинним низанням і ряснами. Нерідко ззаду до гребеня кокошника прикріплювали покривало з узорної тканини, яке спадало на плечі та спину (як сучасна фата, мал. 24 в).
 |
| Мал. 24 Російські жіночі зачіски, головні убори. XIV-XVII ст.: а) зачіска с косою; б) зачіска з двома косами і бічними пасмами; в) вінець з підниззю і ряснами; г) повойник; д) "сорока" поверх рогатої кички; е) гостроверхий кокошник з підниззю, ряснами і фатою; в) гребеневидний кокошник; ж) убрус поверх лопатовидної кички; г) убрус поверх повойника. Рис. 24 Русские женские прически и головные убори. XIV-XVII вв. |
У XIV-XVII ст. зберігався і давньоруський убрус, але вже як додатковий головний убір. Його накидали на голову як хустку-покривало поверх повойників та шапок (а іноді надівали й під шапку) так, що краї звисали вільно на плечі та спину або підв'язувалися під підборіддям (мал. 22 е, є). У центрі на убрус Часто нашивали яку-небудь декоративну прикрасу, а по краях облямовували бахромою. Великого поширення, особливо з XVI ст., набули шапки, які носили заміжні жінки переважно привілейованих класів. Це — й високі хутряні «стовбунці», схожі на чоловічі, але нижчі (мал. 22 е), і дещо плоскіші шапки з парчовим чи бархатним наголовками та хутряними околишами (мал. 22 є), і каптури — теж плоскі хутряні шапки з навушниками й потиличниками, іноді обшиті зверху сукном. Усі жіночі шапки, на відміну від чоловічих, мали околиші або облямування, які ззаду спускалися на потилицю і прикривали волосся.
Косметика та прикраси російских жінок 14-17 ст.
У XIV-XVII ст. в міському і дворянсько-боярському побуті широко застосовували косметику. Усе обличчя і шию жінки густо вкривали білилами, а щоки яскраво фарбували так, що рум'янець не розходився рівномірно по обличчю, а «палав вогнем» на опуклостях щік, «як маків цвіт». Для контрасту з білизною обличчя і рум'яними щоками брови та вії дуже чорнили, причому брови наводили широкою смугою. У такому обрамленні «соболиних» брів і підведених вій повинні були яскравіше світитися «ясні очі». Ці особливості жіночої косметики виходили з традиційних народних уявлень про ідеал жіночої краси як краси квітучого здоров'я, краси «крові з молоком».
Найулюбленішим оздобленням російського жіночого костюма XIV-XVII ст. були сережки, персні, намисто, переважно з кількох разків перлів або коралів, зарукавки й круглі коміри-наплічники (які збереглися від попереднього періоду), нерідко виготовлені з нанизаних ажурними узорами перлів. Неодмінним було носіння невеликого натільного хреста-натільника, підвішеного на грудях на шнуркові чи ланцюжкові.
З характерних приналежностей російського жіночого костюма слід відмітити насамперед ширинку — невелику квадратну хусточку з білої тафти, по можливості пишно оздоблену вишивками, мереживом, перлинними разками, бахромою і китицями. При нарядному костюмі ширинку обов'язково тримали в руці. У XVI ст. з'явилися рукавки — вузькі, досить довгі (40—50 см) муфти на хутрі, обшиті зверху дорогою тканиною. їх носили тільки знатні жінки. У народі взимку жінки ховали руки в довгі рукава одягу або носили схожі на чоловічі рукавиці.
Щоденний костюм цариці відрізнявся від костюма бояринь лише багатшими тканинами й кількістю коштовних прикрас. А парадний її орнат був схожий на орнат царя (мал. 21 г). За верхній одяг правило таке саме розстібне, застебнуте донизу впритул широке платно з широкими, довгими, до кисті, рукавами. На плечі цариця надівала аналогічний до царських барм (або діадими) широкий наплічник. З-під рукавів платна виглядали зарукавки, які охоплювали рукава верхньої сорочки. Головний убір цариці складався з пишного убруса і царської коруни, що являла собою золотий зубчатий вінець, над яким підносився напівсфероїдальний наголовок із золотної тканини (мал. 23 а). Поверх коруни нерідко накладали ще чотири золоті дуги, з'єднані угорі й увінчані невеликим хрестом. Доповнювався орнат цариці розкішно гаптованими гостроносими туфлями.
Костюм монашок був таким самим, як і раніше. Тільки в XVII ст., як і в монахів, глухий хітон у них замінила розстібна ряса з вужчими рукавами.
К. К. Стамеров - Нариси з історії костюмів. Київ, "Мистецтво" 1978