Исторический костюм :

Російськи костюми XIV-XVII ст.

  автор: SHARIK  |  17-апреля-2010  |  33360 просмотров | 1 комментарий
загрузка...

Загальна характеристика костюмів

Татаро-монгольська навала надовго затримала розвиток Русі і спричинилася до майже двохсотрічного її відставання від передових на той час західноєвропейських держав. Загальний занепад позначився на всіх сферах життя і характеризувався розривом торговельно-економічних і культурних зв'язків з іншими країнами, господарським і суспільним застоєм, дальшим посиленням експлуатації трудящих мас, покріпаченням селянства. Боротьба за збагачення панівної верхівки призводила до міжусобних воєн. Проте сили опору народу не були зламані: рух проти поневолювачів зростав. Народні маси в XIII-XIV ст. багато разів виступали на відкриту боротьбу проти татарських завойовників. Завдяки героїчному опорові населення руських земель сили татаро-монголів були ослаблені і країни Західної Європи були врятовані від спустошливої навали кочівників.

«У ХІV-ХV ст. на Русі відбувався повільний процес подолання роздрібненості й створення єдиної Російської держави. її основну територію становили землі Влади-миро-Суздальська, Новгородська, Муромо-Рязанська, а також частина земель князівства Чернігівського. Центром об'єднання руських земель і формування єдиної держави у ході наполегливої боротьби з іншими політичними центрами стала Москва». Завдяки об'єднанню і зміцненню Русі під владою московського великого князя створилися умови для приєднання до Російської держави захоплених татарами земель. У 1480 році Русь визволилася від татаро-монгольського іга.

Російська держава на чолі з Москвою почала швидко розвиватися: збільшувалася її територія, зростала військова могутність, зміцнювався міжнародний авторитет, відновлювалися й розширювалися зовнішньополітичні, торговельні й культурні зв'язки із Сходом і Заходом. Феодальні відносини всередині Русі цього періоду продовжували розвиватися. Разом з тим посилювалася феодально-кріпосницька система експлуатації трудового народу: завершувався процес покріпачення селянства. Соціальна прірва між розбагатілою привілейованою верхівкою феодального суспільства і жорстоко експлуатованою масою трудящих поглиблювалась. Швидко зростали міста. Вони ставали центрами внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Новий розквіт ремесел стимулювався збагаченням царського двору і знаті. Велику роль у житті Московської держави відігравала православна церква, яка розбагатіла за рахунок придбання величезних земельних володінь і підкорила своєму контролю все духовне життя суспільства. Усі ці явища в суспільному житті держави відбувалися в умовах збереження самобутньої культури, успадкованої з часів Стародавньої Русі.

У період XIV-XV ст. «відбувалося становлення великоруської, української і білоруської народностей. їхньою спільною основою була давньоруська народність». Хоч доля всіх трьох народностей складалася по-різному, мова їхня, культура і побут залишилися близькими.

Тривале відособлення Русі від інших країн сприяло дальшому розвиткові давньоруської культури цілком самостійним, своєрідним шляхом, а становлення великоруської народності і зміцнення Російської держави в XVI - XVII ст. закріпили ці відмінні особливості російської культури і побуту. Вплив Заходу ставав помітним лише з другої половини XVII ст., і то тільки в придворних колах. Аж до кінця XVII ст. він був ще незначним і суттєво не позначався на міцно усталених своєрідних формах побуту й культурних традицій.

Російські костюми XIV-XVII ст. дуже відрізнялися від західноєвропейських і загальним своїм виглядом, і окремими елементами. Вони розвивалися цілком самостійно і являли собою подальшу еволюцію давньоруських костюмів X-XIII ст. Основа давньоруських костюмів: сорочка й порти — у чоловіків, сорочка — у жінок — у XIV-XVII ст., хоч і в дещо зміненому вигляді, мала спільні для всіх верств суспільства риси одягу. Зовсім зник тільки візантійський одяг знаті. На давньоруську основу поступово нашаровувалися нові типи одягу, майже винятково верхнього, серед якого переважав уже розстібний. Проте загальний вигляд костюмів істотно не змінився завдяки тому, що і в чоловіків, і в жінок продовжував побутувати довгий, неприталений одяг і зберігалося багато давніх традиційних елементів костюмів, а також способів носити й оздоблювати їх. За відмінностями, часом значними, в російських костюмах X-XIII і XIV-XVII ст., що помітні при поверховому з ними знайомстві, криються наявність спільної основи, сталість давніх форм і звичаїв, пов'язаних з наступністю культури.

Існує думка, згідно з якою «власне російського одягу зовсім не існувало» (В. В. Стасов) і російський костюм являв собою лише варіант так званого східного костюма. Під останнім, звичайно, малася на увазі узагальнена «рівнодіюча» із середньовічних костюмів Арабського Сходу, Ірану, а також татаро-монголів. Такий погляд, безперечно, помилковий і суперечить фактам уже тому, що російський костюм у XIV— XVII ст. поряд з деякими рисами схожості із східним костюмом, істотно від нього відрізнявся. Наприклад, йому був зовсім не властивий такий майже обов'язковий для східного костюма елемент, як жіночі штани, шаровари. Непереконливим є і посилання на татаро-монгольський вплив, оскільки він був незначним, і не тільки щодо костюма, а й щодо російської культури взагалі. Татаро-монголи на загарбаних землях у масі не розселялися, релігію, побут і внутрішній устрій на Русі не порушили. Крім того, своїм загальним суспільним розвитком вони перебували на значно нижчому рівні. Безперечно, в російському костюмі XIV-XVII ст. можна виявити елементи східного походження, очевидно, запозичені з костюма близькосхідних країн. Такі, наприклад, відкидні (розрізані біля пройм) або фальшиві (пришиті біля пройм у вигляді смуг) рукава каптанів, таф'ї (невеличкі шапочки, в усьому аналогічні східним тюбетейкам), а також ряд назв (каптан, сарафан, ферязь). Разом з тим нема жодних підстав стверджувати безпосереднє запозичення всього російського костюма періоду XIV-XVII ст. (зокрема, розстібного) в народів мусульманських країн Сходу. Адже розстібний одяг здавна існував на півдні Російської рівнини — ще у скіфів. Крім того, сам тип розстібного одягу, який побутував на Русі, істотно відрізняється від поширених на Сході форм. Поява розстібного одягу на Русі відноситься до XIV ст., а в XV ст. його вже носили всі верстви населення. Спочатку існував тільки однобортний варіант, без глибокого заходу, з застібкою впритул, потім, починаючи з XVI ст., виникла й інша форма — з заходом верхньої поли наліво. Останній варіант згодом перетворився на специфічно російську національну народну особливість одягу. Перенесення застібки на правий бік навіть ще в XIX ст. вважалося гріхом. Майже ніде на Сході, за винятком хіба що Індії, розстібного одягу з заходом наліво не зустрічалося. Отже, коли навіть припустити запозичення розстібного типу одягу взагалі зі Сходу, слід підкреслити, що в Російській державі у XVI ст. була вироблена нова, цілком самостійна, оригінальна, самобутньо-національна його форма - з заходом наліво. Розстібний тип верхнього одягу в XIV-XVII ст. з'явився внаслідок подовження аж до самого низу грудного розрізу давньоруської свити. Можна припустити, що такий розріз вперше застосовувався у військовому одязі, щоб зручніше було сідати на коня, а далі проник і в цивільний костюм. Що ж до заходу наліво, то й ця особливість, очевидно, пов'язана спочатку з потребами військового одягу.

Для російського воїна, який діяв у бою головним чином шаблею, неминучим було подання наперед правого боку корпуса. Таке положення, природно, потребувало заходу переднього розрізу одягу наліво, щоб зброя противника не могла проникнути у щілини цього розрізу. Недаремно ще до татаро-монгольської навали грудний розріз давньоруської кольчуги і бармиця завжди застібалися на лівому боці, створюючи в цей бік невеликий захід.

Однією з характерних особливостей російського костюма XIV-XVII ст. був успадкований від раніших часів прямий крій одягу, ускладнений лише вставлянням клинців, які дещо розширювали його внизу. Аж до XVII ст. одяг продовжували шити суцільно кроєним, і відрізні ліфи навіть наприкінці XVII ст. траплялися тільки в чоловічому каптані-терлику та жіночій кофті-шугаї. Сталість прямого крою пояснюється збереженням давньої традиції неприталеного силуету як канону російського чоловічого і жіночого костюмів. Неприталеність у довгополому одязі надавала костюмові вигляду солідності, спокою, величності, що відповідало всьому ладові життя верхівки панівного класу — вотчинного боярства з його господарсько-культурною замкненістю, застійними формами побуту, схильністю до старовини й безконтрольним самовладдям. Намагання підкреслити солідність, багатство і благополуччя у боярсько-дворянському середовищі викликало до життя звичай носити не менше двох (а часом і більше) верхніх убрань — основного й додаткового. Ознакою солідності й заможності стала огрядність, яка не припускала приталеності й породила особливий спосіб носити чоловічий пояс дуже низько на стегнах, через що живіт випинався. Неприталений одяг, який не тільки виключав підкреслення природних форм тіла, а, навпаки, приховував їх, відповідав вимогам християнської релігійної моралі. Внаслідок цього неприталене, пряме, довгополе, звисаюче вбрання міцно ввійшло в побут усього народу і стало загальнообов'язковою характерною особливістю російського костюма усіх верств населення протягом XIV-XVII ст. Литпе в XVII ст. вперше з'явилися три типи приталеного верхнього одягу — станові каптани (які дістали таку назву тому, що мали обтягнуту по стану, звужену в талії спинку), «польські» каптани й терлики з відрізними ліфами. Водночас спостерігалось і певно укорочення каптанів. Петро І на початку свого царювання наприкінці XVII ст. одягнув у короткі каптани потішних. Проте приталені й укорочені каптани були тільки в чоловічих костюмах (майже винятково придворної молоді); шили їх не дуже приталеними. Під безпосереднім впливом християнської церкви в російському костюмі остаточно утвердилася перейнята від давньоруського костюма X-XIII ст. традиція закритого вбрання, яка не припускала будь-якого оголення тіла. Таке вбрання цілком, з голови до ніг, закривало торс і кінцівки і стало специфічним, властивим для російського костюма XIV-XVII ст. Закритий, неприталений і довгополий російський костюм чітко відрізнявся від тогочасного західноєвропейського костюма XIV-XVI ст. з його відкритими вище колін ногами, туго натягнутими панчохами в чоловіків, з щільно облягаючими платтями з глибокими декольте, що оголювали шию, плечі й груди, з відкритими жіночими зачісками. Порівняно з ним російський костюм відзначався винятковою скромністю. Сталість його закритих форм завжди була пов'язана також з особливістю природних умов країни — суворим кліматом.

Соціальна диференціація російського костюма XIV-XVII ст. була дуже помітною. З'явився одяг, що побутував лише серед панівних верств суспільства — бояр і дворян (наприклад, чоловічі охабні, ферязі, терлики, платна або жіночі літники й тілогрії). Вирізнялися своєю формою головні убори феодальної верхівки (таф'ї, магерки, гор-латпі шапки) й окремі елементи, як-от: відкидні рукава, коміри тощо. Виявом непричетності до праці класу експлуататорів були також довгі (майже до подолу) рукава — символ неробства. Спільними для широких верств населення залишалися нижній і так званий горничний (який складався з сорочки і штанів — у чоловіків та з сорочки — у жінок), а також новий верхній одяг: чоловічі зипупи, каптани, шуби і жіночі сарафани, душогрії, шугаї. Проте всі ці форми, однакові за кроєм, у різних верств суспільства досить помітно розрізнялися якістю матеріалу, кількістю та характером прикрас. Селяни, як і раніше, шили одяг з домотканого полотна і грубої шерсті, рідше — з привізних бавовняних тканин з набивними узорами. Посадські люди в містах носили верхній одяг з привізних цупких бавовняних тканин і частково з пофарбованого сукна. Купці використовували для свого одягу дорогі іноземні сукна й тонкі шерстяні тканини, а також легкі шовки. Бояри і дворяни одягалися переважно у привізні узорчаті, нерідко золотні шовки, парчу, бархат і тонкі шовки (камку, тафту).

Чоловічий і жіночий костюми, особливо феодальної знаті, зовні були дуже схожими: обидва мали довгополий неприталений верхній одяг і чоботи. Деяке вбрання було навіть спільним, як, наприклад, опашні й однорядки. Коли на свої головні убори жінки надівали зверху ще й шапки, різниця і зовсім не відчувалась. Тільки в народному костюмі (або в горничному одязі знаті) ця різниця була цілком виразною: чолоовіки носили штани і сорочки до колін, а жінки—лише довгі сорочки, які сягали ступень. Але і в народі верхній теплий одяг (зипуни, сермяги) був однаковий і в чоловіків, і в жінок. Цікавою відмінністю чоловічого костюма від яїіночого була система застібок основного верхнього розстібного одягу: чоловіки застібалися тільки до пояса, а жінки — до самого подолу.

До кінця XVII ст. російське ткацьке виробництво було ще мало розвинуте. Вітчизняна продукція продовжувала обмежуватися домотканими льняними, конопляними або грубошерстими тканинами. Але розвиток торговельних зв'язків із зарубіжними країнами (особливо починаючи з другої половини XV ст.) забезпечував появу великої кількості найрізноманітніших ввізних тканин як із східних, так і з західноєвропейських країн (Італії, Іспанії, Англії, Голландії, Франції). Крім відомих уже в X-XIII ст. шовкових тканин парчового типу і легких шовків, досить поширеними в костюмі феодальної верхівки стали бархат (у тому числі ритий і золотний), блискучі глянцеві атласи (узорні й золотні), а також легка об'яр, яка фактурою нагадувала репсовий муар з витканим золотим або срібним хвилястим узором. Відома й раніше легка шовкова камка набула настільки великого поширення, що застосовувалася навіть для пошиття одягу серед городян, а іноді й серед селян. Особливо славилася дешева китайська камка — китайка з матовим квітковим узором на блискучому тлі, часто ткана яскравими шовками. З неї нерідко шили сарафани. Розкіш і пишність шовкових тканин, особливо парчі, золотних алтабасів і бархатів XVII ст. була винятковою. В окремих випадках, внаслідок перевантаженості золотом, набір такого матеріалу на одяг (6-8 м) мав вагу близько 15 кг.

Узори па шовкових привізних тканинах були дуже різноманітні й залежали від походження та часу їх вироблення. У XIV-XV ст. побутували ще візантійські тканини з характерними для пізнього періоду узорами — хрестами, зображеннями ангелів і святих у поєднанні з «картечними» фігурами й рослинним орнаментом. Такі тканини, особливо хрещаті (тобто з зображенням хреста), використовувалися переважно для одягу церковників. На перських («кизилбаських») тканинах, поширених протягом усього цього періоду, узори були зовсім іншими. Переважав дрібний, досить густий і складний рослинний орнамент з натуралістично трактованих квітів, листя і стебел гвоздики, тюльпана, шипшини, іриса, троянди, іноді з дерев із дрібним листям. Нерідко на тлі такого орнаменту були зображення тварин і птахів, а також постатей людей. Своєрідний декор мали не менш популярні, особливо з XVI ст., турецькі («турські») тканини. Вони відзначалися дуже великими й більш стилізованими рослинними узорами у вигляді опахал, гостроовальних клейм з розетками всередині, «турецьких огірків» тощо. Ще більшу різноманітність орнаментації мали італійські («волоські») тканини, які успішно конкурували із східними, починаючи з XV-XVI ст. Типові для доби Відродження узори із складними рослинними мотивами — стилізованими травами, квітами, плодами граната й ананаса, великими клеймами — змінилися згодом на пишніші узори у стилі барокко з введенням вазонів з квітами, джгутів, геральдичних корон та складних рослинних форм. Поряд із шовковими тканинами для пошиття одягу широко використовували тонкі шерстяні й суконні тканини, привезені з Англії та Голландії. Відомі під різними назвами (зуф, скарлат тощо), ці тканини мали безузорні, однотонні кольори і йшли на пошиття верхнього одягу як знаті, так і заможніших верств міського населення (купців та посадських людей). Ввійшли у побут і привізні зі Сходу дешевші бавовняні тканини. Найпопулярнішими серед них були міткаль (цупка, що нагадувала бязь, тканина), кумач (особливо червоний), кутня (смугаста тканина з домішкою шовку) і блискуча сатйнь (сатин). Ці бавовняні тканини замінювали дорогі шовки серед бідніших дворян і городян. З метою зробити їх подібними до узорних закордонних шовкових тканин па них вже російські майстри вибивали рослинні узори, що імітували орнаментацію привізних тканин у дещо спрощеному вигляді. У народному костюмі, як і раніше, переважали вибійки на полотні давнім традиційним декором — переважно геометричним або геометризованим рослинним узором, що перейшов з X-XIII ст. Домоткані льняні тканини залишалися основним матеріалом для пошиття народного одягу, а у вигляді тонкого полотна їх широко вживали і в костюмі панівних верств (для нижнього, горничного вбрання). Щоправда, у XVII ст. ці верстви населення користувалися й привізним голландським полотном вищої якості.

Кольори тканин були дуже різноманітними. Поряд з традиційним небіленим (суровим) полотном у народному, особливо чоловічому, костюмі широко застосовували фарбування у синій, зеленкуватий і червоний тони. З ввозом іноземних тканин надзвичайно збагатилася гама кольорів у російських костюмах. Турецькі тканини славилися глибокими темно-червоними, малиновими, ліловими фонами з блакитними, синіми й зеленими узорами. Перські тканини мали світліше і м'якше червоне, рожеве, зелене,, блакитне і золотаво-жовте забарвлення. Італійські були особливо яскраві, насичені всіма (аж до білого) тонами кольорової гами.

Російський костюм XIV-XVII ст. порівняно з костюмом X-XIII ст. мав значно менше начіпних, рухомих прикрас. Повсюдно побутували переважно сережки й персні. Сережки — дуже різноманітні, нерідко східного типу, з підвісками — були жіночими прикрасами. Персні носили й чоловіки (на вказівному або навіть на великому пальці — напалки). До нового виду начіпних прикрас належали запони — аграфи або броші на шапках. Прикраси на самому одягові, навпаки, в той час ставали багатшими й різноманітнішими: гаптування кольоровими нитками (переважно червоними), золоте і срібне шиття капітеллю (крученим або плетеним з тонесеньких золотих ниток дротом) і биттю (срібною стрічечкою). Ажурні, схожі на мереживо, узорні нашивки з капітелі, що створювали каймові прикраси для одягу (по коміру, центральному розрізу і краях рукавів) з фігурно вирізаними краями, називалися круживом і мали велику популярність. Але особливого розвитку набуло перлинне шиття, що як прикраса костюма проникло навіть в середовище заможних селян. Уже з XV ст. обводка перлами узорів на тканинах перетворювалася на суцільну і поступово самі узори починали виводити перлинною ниткою, причому поряд із садженням (нашивкою перлинної нитки на тканину у вигляді узорів) розвивалося і власне нанизування (коли з низок з перлами створювався ажурний, наскрізний узор, що нагадував гіпюрне мереживо). Найпростішою і найпоширенішою прикрасою такого » тину були разки — дрібні сітки з перлів, які підвішувалися спереду, на чолі, до жіночих головних уборів; перли низали або рефіддю (тобто в косу, ромбовидну сітку), або решіткою (у вигляді квадратної сітки). Прикладом складнішої низаної прикраси з рослинними узорами й розводами можуть бути наплічники з перлів. Улюбленою прикрасою народного одягу були облямування, переважно з червоної тканини, розташовані у вигляді обшивки по швах сорочок і портів. В ошатному одягові їх нерідко робили із золотої тасьми або канітелі. Нарешті, ще більш, ніж раніше, як прикрасу російського костюма застосовували хутро. Ним облямовували шийний виріз, центральний розріз, краї рукавів і навіть поділ; хутряні коміри шуб і пристібні круглі хутряні коміри у жіночому верхньому одягові, а також хутряне облямування одягу та околишів шапок були на той час звичайними прикрасами.

Петлиці, які вже зустрічалися в давньоруському костюмі X-XIII ст., у XIV-XVII ст. стали дуже поширеною типовою прикрасою верхнього розстібного одягу чоловіків і жінок. їх нашивали по центральному розрізу з тасьми (нерідко золотної, завширшки 3—5 см) або із шнура. Довжина петлиць з обох боків розрізу становила приблизно 12—15 см. Розташовували їх рівномірно або гніздами по 2—3 штуки. Число петлиць значно збільшилося особливо в XVII ст. Навіть у чоловічому костюмі, де їх, як правило, нашивали до пояса або трохи нижче, кількість петлиць досягала 10—12. У чоловічому костюмі їх було переважно 5—8, а в жіночому, де вони йшли майже до подолу,— 15—20. Часто кожну петлицю прикрашали ще додатково зав'язками з петлями й китицями з країв і в центрі. Захоплення петлицями було настільки значним, що ними прикрашали пе тільки центральний розріз верхнього розстібного одягу, а й невеликі бічні розрізи (розпори) внизу і навіть іноді розрізи в проймах при відкидних рукавах.

Як і в X-XIII ст., в російському костюмі цього періоду ще по було прорізних петель. Усі петлі, принаймні до середини XVII ст., були тільки повітряні. їх накидали на різноманітної форми ґудзики, переважно не плоскі, а бутоноподібні, виготовлені з різних матеріалів: рогу, металу, дерева, шкіри. Поширені були також вузликові, круглі ґудзики із шнура, ґудзики, обшиті тканиною, і гудзики-кляпиші — довгасті дерев'яні брусочки. В ошатних костюмах багатої верхівки тогочасного суспільства нерідко траплялися ґудзики з коштовних каменів, перлів, ажурної скані, срібла з черню та золота, прикрашеного кольоровими емалями.

Характерною рисою російських костюмів XIV-XVII ст. можна вважати майже цілковиту відсутність пришитих до одягу комірів. Ця традиція походить від давньоруського костюма X-XIII ст. Як правило, всі види комірів робили пристібними: до одягу їх прикріплювали на ґудзиках або гапликах. Виняток становили шуби, до яких широкі хутряні коміри пришивали наглухо. Отже, у народному костюмі і навіть серед знаті (у більшості каптанів і в жіночому одягові) переважав безкомірний тип одягу. Пристібні коміри, являючи собою окремі елементи костюма, відігравали насамперед роль прикрас. Коміри були досить різноманітними: і невеликі (8-10 см заввишки) стоячі, що впритул облягали шию, коміри-намиста чоловічих сорочок і зипунів, і козирі, що з'явилися в XVII ст.,— високі жорсткі коміри, які затуляли голову з боків до вух (носили їх з каптанами), і широкі відкладні коміри, що спадали ззаду по спині на 20-30 см, і круглі різної висоти коміри, що прикрашали жіночі боярсько-дворянські костюми. Найчастіше такі коміри шили з дуже цупкої тканини і щедро оздоблювали кольоровим, золотим і перлинним гаптуванням. Жіночі круглі коміри часто робили з хутра, особливо з чорного, щоб відтінити білизну обличчя. Як прикраси дуже поширеними були й окремі зарукавки. їх також щедро оздоблювали шиттям, золотим гаптуванням, перлами. Усі види оздоблення російського костюма обмежувалися тільки одним типом — площинною орнаментацією, яка не порушувала простих і спокійних ліній та форм одягу. Ліпної, рельєфної орнаментації з самої тканини (оборок, рюшів, бантів тощо), які створювали примхливу, звивисту поверхню одягу, розчленовували й подрібнювали обриси ліній силуету західноєвропейського костюма, в російському костюмі протягом всього розглядуваного періоду майже ніде не зустрічалося. Носили верхній розстібний російський костюм наопашки, тобто накинутим на плечі, без просовування рук у рукава. Іноді навіть накидали тільки на одне плече. Особливо часто носили таким способом шуби. У російському костюмі, принаймні до початку XVII ст., не було кишень.

Чоловічі костюми 

Основний одяг  сорочки штани

 

Загальнообов'язковою основою російського чоловічого костюма XIV-XVII ст. для всіх верств суспільства залишалася сорочка, яка мало змінилася порівняно з X— XIII ст. Вона стала тільки трохи коротшою, вище колін, особливо в боярсько-дворянському костюмі.

сорочка 14-17
Мал. 1.
Російський чоловічий одяг. XIV-XVII ст.
а) сорочка-косоворотка; б) схема крою селянської сермяги; в) зипун боярина
Рис. 1
Русские мужские одежды. XIV-XVII вв.

 Новинкою було лише виникнення і поширення сорочки-косоворотки (мал. 1 а), яка з'явилася в XV ст. Така сорочка мала грудний розріз не в центрі, а зліва. Та навіть на кінець розглядуваного періоду косоворотка ще не витіснила остаточно сорочку з центральним розрізом. Носили косоворотку переважно в народних костюмах, в яких вона згодом стала домінуючою. Сорочки шили з полотна, бавовняних тканин і шовку. У народі, де сорочка продовжувала бути основним верхнім одягом, її, як і раніше, шили здебільшого з полотна. У костюмі багатої верхівки, коли сорочка перетворилася на спідню (тобто на елемент білизни), її шили нерідко з тонкого полотна, а як верхню сорочку, яку часто носили в домашніх умовах,— іноді з шовку. Більшість сорочок мали підоплічку — другий шар тканини, який підшивали у вигляді підкладки на грудях, плечах та спині. Під пахвами вставляли чотирикутні ластовиці. Рукава кроїли майже прямими, традиційної довжини, тобто до пальців кисті, їх ширина внизу становила 13—15 см. Коміра сорочка, як і раніше, не мала й залишалася «голошийною». Лише до парадних сорочок іноді пристібали на невеликих ґудзиках або гапликах окремі коміри-намиста у вигляді невисокої стійки 5 — 7 см: вони були прикрасою, тому вишивали їх шовком та перлами. Грудний розріз сорочки застібався на ґудзики (один або кілька). Сорочки оздоблювали вишивкою або каймовими нашивками по подолу, навколо коміра та грудного розрізу, а також облямуванням і бахромою по всіх швах, у тому числі й по швах підоплічки. Нарядні сорочки прикрашали також петлицями по грудному розрізу і розпорах. Переважними кольорами були білий і суровий, а також червоний. Рідше застосовувалася пістря з переважанням синіх тонів або вибивні тканини. Усі сорочки продовжували носити за давньоруською традицією тільки навипуск і низько підперізували їх, як і раніше, вузькими поясами — ремінними або тканими, у більшості випадків вовняними, плетеними з двох ниток (білої і червоної). Краї поясів, зав'язані вузлами, звисали спереду.

Обов'язковим елементом чоловічого костюма були й штани. Вони здебільшого залишалися такими, як і порти X-XIII ст.: вузькими, пошитими з полотна, без розрізу й клапана спереду і підтримувалися на поясі очкуром. У костюмі знаті як елемент білизни вони були теж полотняними. Водночас серед панівних верств і середніх прошарків міського населення дуже часто почали носити верхні штани — дещо ширші (до 25 см внизу), уже з пришитим поясом замість очкура. їх шили із сукна, цупких бавовняних тканин, а у бояр навіть із шовку; часто підшивали під них підкладку, а іноді й хутро. При цьому низ штанів, завжди заправлений у чоботи, робили нерідко з іншого, простішого матеріалу.

 

Верхній одяг: каптан, ферязь, охабень, шуба

 

Найбільш поширеним верхнім чоловічим одягом XIV-XVII ст. були каптани. Поняття каптан е збірним, оскільки різновидів їх було дуже багато і деякі деталі та способи їх крою протягом цього періоду зазнавали змін. Проте всім каптанам властиві певні спільні риси, які дають змогу об'єднати їх в одну групу одягу. Каптан являв собою розстібний одяг прямого крою з розширеним подолом за рахунок вставлених бічних клинців, без розрізу ззаду, завдовжки не вище колін і не нижче кісточок ступень, переважно з довгими рукавами, без коміра, з застібками до пояса, як правило, суцільнокроений і неприталений. Каптани були верхнім одягом: у селян і серед бідніших городян — єдиним, а в колах знаті й купецької верхівки — переважно як домашній одяг. Крім каптанів, існував і другий, додатковий верхній одяг (ферязь, охабень, шуба тощо). Довжина каптанів була різною: від 1 до 1,5 м. До XVII ст. переважно всі каптани в костюмі знаті були довгополими, завдовжки майже до п'ят (близько 1,5 м), або середніми, які сягали литок. Пізніше, з середини XVII ст., очевидно, під впливом західноєвропейських зразків каптани почали укорочувати. Від довгополих каптанів поступово почали відмовлятися; носили їх переважно літні люди. Виникли короткі, до колін, каптани (1-1,1 м), особливо улюблені у молоді (мал. 2 б). Переважаючими формами стали каптани середньої довжини: становий, «польський», терлик. Водночас довжина каптанів змінювалася й залежно від призначення. Наприклад, їздові каптани, що призначалися для полювання та верхової їзди, були завжди не довшими, ніж до литок. І, навпаки, домашні каптани бояр залишалися протягом усього періоду довгополими. Каптани трудового люду були завжди короткими, до колін, або трохи нижче. 

російській верхній одяг 14-17 ст.
Мал. 2.
Російський верхній чоловічий одяг. XIV-XVII ст. a) селянський азям; б) короткий приталений каптан; в) чуга.
Рис. 2
Русские верхние мужские одежды. XIV-XVII вв.

 

російські каптани 14-17 ст.
Мал. 3
Довгополий російський верхній чоловічий одяг XIV-XVII ст.: а) каптан із заходом наліво;
б), в) каптан, застебнутий впритул (б — розгорнутий вигляд ззаду);
г, д) становий каптан (г — розгорнутий вигляд ззаду).
Рис. 3
Долгополые русские верхние мужские одежды XIV-XVII вв.

До XVI ст. всі каптани не мали глибокого заходу й застібалися майже впритул. Ця форма залишалася досить поширеною і пізніше, аж до кінця XVII ст. Так, наприклад, становий, «польський» і потішний каптани XVII ст. були однобортними. В XVI ст. почали поширюватись каптани з глибоким заходом наліво. Особливо широко застосовувався такий захід у довгополих каптанах домашнього типу (домашній, «турецький» тощо). В них праву верхню полу вгорі косо зрізували від коміра до попереку й застібали у двох місцях— біля коміра і в талії на лівому боці (мал. 3 а). В усіх каптанах повітряні петлі пришивали до правої поли, а ґудзики — до лівої. Розрізнялися каптани й за шириною подолу, що залежала від величини вставлених бічних клинців. Вузькі каптани мали ширину йодолу 2—2,2 м, що було властивим лише для коротких каптанів. Найпопулярнішою в каптанах була середня (2,5—2,75 м) ширина по подолу. Дуже широкий поділ (3-3,25 м) був відмінною ознакою парадних каптанів, як, наприклад, станового і їздового. У XVII ст. з'явився новий спосіб вставляння бічних клинців — вже не у вигляді трикутників, а у формі прямокутних шматків тканини, які вшивали в зборку в невеликі підрізи каптана з боків талії (мал. 3 г, д; мал. 4 а, б). Такий спосіб розширення низу каптана вже підкреслював талію. Дуже різноманітними ставали рукава каптанів. Довжина їх була від 40 см (короткий рукав на 3/4 або 7/8) до 1—1,2 м (дуже довгий рукав), ширина в ліктьових суглобах — від 20 до 35-40 см. Найпоширенішим був майже прямий, дещо звужений донизу довгий рукав. Такі рукава внизу мали настільки вузькі отвори (11—13 см), що вони не сповзали на кисті і давали змогу призборювати їх дрібними зборками нижче ліктів. Майже завжди вузькі довгі рукава мали внизу, біля кистей, невеликі розрізи, які іноді застібалися на 2-4 ґудзики (мал. 5 в). Пройма рукава найчастіше була прямою і широкою (а то й дуже широкою — 35—40 см), тому й рукав біля пройми розширювався. Особливий крій мав «польський» рукав, запроваджений у XVII ст. (мал. 4 а). Його вставляли в широку пройму (40 см). Був він широким (не менше 30 см), до ліктя, а від ліктя — різко звуженим (до 15-12 см). Такий рукав міцно охоплював не тільки зап'ястя, а й усю нижню частину руки. Впизу, біля кисті, «польський» рукав дещо розширювався, утворюючи невеликий скошений розтруб, який завдяки розрізові знизу спускався на кисть. Широкий, відносно короткий рукав, що не покривав зап'ястя, шили переважно в станових каптанах XVII ст. До XVII ст. всі без винятку каптани кроїли з прямою суцільною спинкою, неприталеними, зберігаючи традицію давньоруського одягу. Тільки в XVII ст. у становому каптані спинку кроїли вже з помітним звуженням у талії. У другій половині XVII ст. такий крій поширився і на деякі інші види каптанів, наприклад, «польський» (мал. 4 а) та на короткі ошатні каптани придворної молоді (мал. 2 б). Але на той час він ще не став домінуючим, масовим. Відрізна ж конструкція зустрічалася тільки в одного виду каптанів — у терлику, який у XVII ст. був придворним одягом царських служилих людей середнього рангу (риндів, жильців, візничих, сокольничих тощо). Терлик (мал. 4 в, г) мав відрізний ліф по талії, до якого пришивали в зборку нешироку «спідницю» з центральним розрізом і незастебнутими полами, що вільно розходились і мали невеликий захід наліво. Ліф глибоко заходив наліво так, що його права пола створювала широкий клапан, який застібався збоку на лівому плечі та лівому боці грудей (мал. 4 в, г). Рукав терлика кроїли середньої довжини (близько 70-80 см) з призбираним буфом вище ліктя і вузьким довгим обшлагом, який закінчувався зубцевидним напуском на кисть (мал. 5 д). Навколо коміра пришивали невисокий комірець-стійку, широко розкритий спереду. Довжина терлика середня, приблизно до литки (близько 1,25 м). 

польський каптан
Мал. 4
Російський верхній чоловічий одяг. XIV-XVII
а, б) "польський каптан (б - розгорнутий вигляд ззаду); терлики.
Рис. 4
Русские верхние мужские одежды. XIV-XVII вв.

Особливе місце серед каптанів належить зипуну (мал. 1 в), який у дворянсько-боярському костюмі носили як нижній одяг, що надівався безпосередньо на сорочку під каптан. У селян це був найпоширеніший вид верхнього одягу, поверх якого вже нічого не надівали. В усьому схожий на зипун селянський одяг мав і інші назви (сермяга, азям). Зипун завжди був коротким, до колін, а іноді й трохи вище колін (95 см), вузьким, з нешироким подолом (2 м), вузькими, середньої довжини, майже рівними рукавами (70-75 см). Біля зап'ястя рукава нерідко були розрізані й застібалися на ґудзики. Іноді боярські зипуни шили без рукавів або з рукавами з іншої тканини. Зипун застібався спереду, впритул, до пояса. Коміра він не мав, лише зрідка пришивали невисоку стійку. До зипуна багатої верхівки пристібали стоячий комір-намисто, досить пишно декорований, який виглядав з-під широкого коміра верхнього каптана.

Своєрідний тип каптана являла собою чуга, призначена переважно для верхової їзди і використовувана також як військовий одяг (мал. 2 в). Ті відмінними рисами були дуже короткі, що ледве сягали ліктів, неширокі рукава (завдовжки 25-30 см) і пришитий відкладний комір завширшки приблизно 10 см. Спереду на грудях чуга досить широко була відкрита. Довжина чуги — близько 1,25 м. Широкий поділ її обов'язково мав бічні розпори.

Тканини для пошиття каптанів використовували різні: полотно, переважно крашенину, грубі сорти сукна (сермягу) — для селянських зипунів (азямів), цупкі бавовняні тканини (міткаль, сатин) і просте сукно — для каптанів посадських людей; купці, приказні та дрібні дворяни шили свої каптани з тоншого привізного сукна, і бояри й багаті дворяни — з різних сортів шовку. Легші тафта і камка найчастіше ішли на домашні каптани, а узорчаті бархат і парча — на парадні. Усі каптани, як травило, мали підкладку й нерідко підбивалися хутром або простьобувалися на ваті. Однією з прикрас каптанів були пристібні коміри: до XVII ст.— тільки стоячі або відкладні (намиста), а з XVII ст.— й козирі. Петлиці розташовували по центральному розрізу і нерідко по розпорах внизу подолу. Широко, особливо в XVII ст., зверталися також до обшивки шнуром або облямовування по швах, коміру, розрізу та подолу. Рукава деяких каптанів біля зап'ястя стягувалися зарукавками. Каптани носили і з поясами, і непідперезаними. У першому випадку вузький пояс, яким підперізували сорочки, замінив широкий пояс-кушак. Такі пояси робили з кумачу, тафти, і також із золотних тканин. Кушаки з легких тканин складали вздовж удвоє і оберталися ними кілька разів, у центрі спереду зав'язуючи вузол і випускаючи краї, які вільно звисали і були часто прикрашені китицями (мал. 2 б). У народному костюмі краї кушаків заправляли під пояс па боках (мал. 2 а). Золотні та ювелірні пояси застібалися спереду пряжками й гапликами. Як правило, всі пояси підв'язувалися низько на животі, і тільки у молодих людей, починаючи з XVII ст., — по талії, крім основного верхнього одягу — каптанів, у російському чоловічому костюмі був поширений і додатковий верхній одяг, який здебільшого одягали на каптани. За винятком шуб, повсюдне застосування яких було пов'язане з суворим кліматом, і також однорядок, що заміняли дощові плащі, додатковий верхній одяг носили майже тільки бояри, дворяни та багаті купці як вихідний або парадний одяг. За деякими особливостями крою і призначенням увесь додатковий верхній одяг цього періоду можна поділити на три групи: а) однорядки і ферязі; б) охабні, опашні та ферезеї; в) шуби. Однорядка (мал. 6 а) поширена була як літній вид одягу відігравала роль пильника або дощового плаща. її шили завжди без підкладки (від того вона й дістала свою назву) з простіших матеріалів (бавовняних тканин, шерсті або сукна) й нічим не прикрашали, крім петлиць, які, па відміну від петлиць на каптанах, спускалися значно нижче талії. Такий спосіб нашивки петлиць був взагалі характерним для майже всіх видів додаткового верхнього одягу. Коміра однорядка не мала, застібалася майже впритул, довжина її сягала кісточок ступень. Крій у неї був простий, прямий, з дуже довгими вузькими рукавами й бічними розпорами внизу. У народному костюмі однорядки шили переважно білого або синього кольорів; підперізували їх кушаками. Ферязь (мал. 6 б) відрізнялася від однорядки тим, що була теплішим одягом; її підшивали не тільки підкладкою, а нерідко підбивали й хутром або простьобували на ваті. У подолі вона була дуже широкою (до 3 м по колу) і не застібалася на ґудзики, а зав'язувалася шнурками. Ферязі, як дорожче вбрання, шили найчастіше з сукна і навіть з бархату й парчі. Іноді їх прикрашали пристібними відкладними комірами. Кольори обирали переважно темні (коричневий, темно-вишневий, темно-синій, темно-зелений). Ферязі носили непідперезаними.

Дещо інший характер мав охабень (мал. 6 в), дуже поширений у XV та XVI ст. лише в колах знаті. Це теж довгий, до кісточок ступень, розстібний одяг прямого крою з застібкою впритул на петлицях. Але його рукава були відкидними, з розрізами спереду по проймі, крізь які просовували руки. Рукава охабня були найдовшими (до 1,25 м) і дуже вузькими внизу (завширшки 8-10 см); вони відігравали лише декоративну роль. Як правило, такі рукава носили не спущеними, а зав'язаними ззаду на спині. Охабень мав великий чотирикутний відкладний комір, який звисав ззаду майже до половини спини. З XVII ст. до нього додано ще й комір-козир. Охабні шили з дорогих шовкових тканин — атласу, об'яру, бархату, парчі та кольорового сукна.

Різновидом охабня був опашень (мал. 6 г) — літній одяг з такими самими довгими відкидними рукавами, але без відкладного коміра. Іноді опашень мав невелику стійку або відкладний комір завширшки 10-20 см. Шили опашні з легких шовкових або шерстяних тканин (об'яру, камки, зуфі), рукава їх не зав'язували на спині, а вільно спускали з боків. Нерідко опашень носили наопашки (звідси й назва). Петлиць він звичайно не мав і так само, як охабень, не підперізувався. 

alt
Мал. 5
Рукава російського верхнього чоловічого одягу. XIV-XVII ст.: а, б) дуже довгі вузькі рукава каптанів; в) спольський» рукав; г) відкидний рукав; д) рукав терлика.
Рис. 5
Рукава русских верхних мужских одежд. XIV-XVII вв.

У другій половині XVII ст. з'явився новий верхній одяг, за кроєм аналогічний охабню та опашню, — ферезея (мал. 6 д). Це парадне вбрання бояр, часто підбите або облямоване хутром, пошите із золотних тканин або бархату й пишно прикрашене мереживом, нашивками та перлинним низанням. Ферезея мала широкий відкладний хутряний комір, дуже широкий поділ (до 3,2 м); носили її «по-польському» — застебнутою лише вгорі під шиєю зав'язками й аграфом так, що поли донизу широко розходилися, відкриваючи каптан.

Російськы каптани 14-17 ст.
Мал. 6
Додатковий верхній одяг  російського чоловічого костюма. XIV-XVII ст.
а) однорядка; б) ферязь; в) охабень; г) опашень; д) ферезея.
Рис. 6
Дополнительные одежды русского мужского костюма. ХIV - XVII вв.

Шуби являли собою власне російський верхній одяг, який побутував серед усіх верств населення. У народному костюмі вони звичайно були некритими, тобто без покриття тканиною («спорока»), з овчини й коротшими, до литок. У середовищі знаті шуби шили з найдорожчого хутра (куниці, соболя, песця, чорнобурої лисиці, бобра), і покривали їх сукном, бархатом або парчею. У народі це був одяг у власному розумінні слова; він мав суто утилітарне призначення: захищав від морозів суворої російської зими. У колах бояр і дворян шуби були, крім того, парадним убранням, яке одягали в урочистих випадках, незалежно від погоди, їх носили не тільки виходячи на вулицю, під час процесій, виходів і виїздів, а й у закритих приміщеннях — під час царських прийомів, засідань дум та різних двірцевих церемоній. Побутували два основні типи шуб: російська (мал. 7 а) і «турецька» (мал. 7 б, в). Російська шуба була дуже довгою, майже до п'ят, з прямою спинкою і широкими клинцями з боків, які робили її дуже просторою (до 3,5 м вздовж подолу). У шубі утворювали невеликий захід наліво. її не застібали на ґудзики, а зав'язували довгими, нашитими на петлиці шнурками з китицями. Російська шуба мала дуже довгі (125—130 см) рівні рукава, які сягали майже подолу. Спереду від пройми, приблизно до ліктів, у них часто робили розрізи для просовування рук так, що шубу могли носити і в рукава, і залишаючи її вільно звисати за руками з боків. В російських шубах були широкий відкладний хутряний комір, який у народі звичайно замінювали облямуванням по коміру, а також вузькі хутряні вилоги та облямування по розрізу. Внизу по подолу утворювали розпори з боків або іноді ззаду. Шили російські шуби переважно з сукна. «Турецька» шуба відрізнялася від російської рукавами, широкими (40-45 см), відносно короткими (близько 60 см), тобто до зап'ястя і без розрізів угорі для просовування рук. Нерідко зустрічалися зовсім короткі рукава (до ліктів), які супроводжувалися іноді ще й фальшивими рукавами: вшиті ззаду в пройми, вони звисали з плечей до подолу. «Турецькі» шуби часто носили розкритими, незастебнутими — так, що було видно каптан, а іноді, як і російські шуби, — накинутими на плечі. Саме «турецькі» шуби були парадним убранням бояр, а тому їх шили з найдорожчих тканин — парчі та бархату. 

Російські шуби 14-17 ст.
Мал. 7
Російські чоловічі шуби. XIV-XVII ст.: а) російська шуба; б, в) «турецькі» шуби; г) «польська» шуба.
Рис. 7
Русские мужские шубы. XIV-XVII вв.

Наприкінці XVII ст. з'явилася ще й «польська» шуба (мал. 7 г), без коміра, з «польськими» рукавами і з широкими обшлагами (часто розрізаними внизу, мал. 8 г) та хутряним облямуванням уздовж бортів і подолу. її носили застебнутою лише вгорі під шиєю на ланцюжок з двома аграфами. Петлицями таку шубу не прикрашали. 

Рукава, гудзики, застібки Московської росіі 14-17 ст
Мал. 8
Петлиці каптанів, застібки, форми рукавів російських чоловічих костюмів , XIV-XVII ст.:
а), б) зразки петлиць каптанів ; в) гудзики верхнього одягу; г) обшлаги "польських" каптанів.
Рис. 8
Петлицы кафтанов, застежки, формы рукавов русских мужских костюмов. XIV-XVII II вв.

 

Взуття в Росії 14-17 ст.

 

Чоловіче взуття XIV-XVII ст. в основному було успадковане від попереднього періоду. Народні маси, особливо в селах, продовжували носити лапті-личаки й онучі, у містах — переважно чоботи. У колах знаті до XVII ст. єдиним взуттям були чоботи. Приблизно в кінці XIII-XIV ст., набагато раніше, ніж в Західній Європі, в російських чоботах з'явилися підбори. Підбори складалися з кількох шарів товстої шкіри і підбивалися цвяхами та металевими підківками у вигляді скобок. Спочатку підбор був невисоким і тільки в XVII ст. його почали збільшувати, особливо у франтівських чоботах знаті, аж до 5—6 см (мал. 9 а). Чоботи з підборами, проте, не витіснили зовсім безпідборних чобіт, які, принаймні до XVI ст., побутували ще повсюдно — і в народному костюмі, і в костюмі знаті. Загнуті догори гострі носки в чоботах носила тільки панівна верхівка. У народі продовжували побутувати плоскі тупі носки, а у вищих колах суспільства — звичайні гостроносі чоботи. Халяви чобіт залишалися короткими (як правило, набагато нижче колін) і зрізаними вгорі кутом так, що ззаду вони доходили тільки до середини литок. Іноді їх підв'язували під колінами підв'язками-ремінцями або тасьмою з пряжками. Чоботи шили з простої шкіри, тонкого сап'яну, а також із бархату й парчі. У заможних верств населення їх нерідко оздоблювали кольоровою та золотою вишивкою, а у бояр — перлинним низанням і навіть коштовними каменями. При цьому особливо пишно прикрашали низ чобіт, який було видно з-під довгих каптанів,— передки, задники та підбори.

Російські чоботи і рукавиці, заруків'я
Мал. 9
Взуття, рукавиця, зарукавок російського чоловічого костюма. XIV-XVII ст.: а) чобіт боярина; б) черевик поверх ічега; в) рукавиця; г) розгорнутий зарукавок, шитий перлами.
Рис. 9
Обувь, рукавица, зарукавье русского мужского костюма. XIV-XVII вв.

Верхню частину халяви часто обшивали смужкою кольорової тканини. Чоботи були різних кольорів, з яких, крім загальновживаного чорного, найулюбленішим був червоний колір. У чоботи надівали або онучі, або пошиті панчохи, у знаті — нерідко виготовлені з тонкого, м'якого сап'яну типу східних ічегів (назву яких вони й зберегли). З другої половини XVII ст. під впливом західноєвропейського костюма в деяких придворних колах почали носити поверх панчіх або ічегів не тільки чоботи, а й низькі широконосі черевики із шкіри чи бархату. Тоді ж (хоч іще й зрідка) почали звертатися до різнокольорових шовкових та нитяних панчіх.

 

Чоловічі зачіски та головні убори Московської Росії 14-17 ст.ст.

 

Прибирання голів у чоловіків XIV-XVII ст., порівняно з X-XIII ст., також істотно не змінилося, якщо не зважати на значно більшу різноманітність шапок та деяких новинок у зачісках (які з'явилися в другій половині XVI ст.). Як і раніше, всі верстви населення носили напівдовге волосся, розчесане переважно «шапкою» — навсібіч від маківки. Волосся часто підстригали у вигляді невеликого чубка на чолі. У народі, особливо серед ремісників, розчесане «шапкою» волосся підтримували туго зв'язаним навколо голови шнуром (мал. 10 б). Збоку волосся сягало кінчиків вух і прикривало їх зовсім (мал. 10 г, д), або ж вуха було видно між двома пасмами. Ззаду продовжували традиційно зрізати волосся на рівні потилиці «під скобку» (мал. 10 в). Тільки наприкінці XVI ст. і тільки серед бояр та дворян починав поширюватися східного походження звичай зовсім голити голови або голити волосся навколо всієї голови, залишаючи його коротко підстриженим па маківці. Така зачіска, проте, навіть серед знаті не набула повсюдного поширення: вона викликала осуд з боку церкви та більшості правлячої царської верхівки, що дотримувалася старих одвічних традицій (наприклад, російські царі ніколи її не носили). Наприкінці XVII ст. деякі бояри мали нову зачіску — довге, розчесане зверху по центральному проділу волосся, що вільно спадало пасмами до плечей. Відрощування борід та вусів замолоду залишалося обов'язковим аж до XVII ст. — до того часу, коли молодь із знатних кіл починала іноді голити обличчя. У зрілому віці борода і вуса традиційно зберігалися до кінця XVII ст. Гоління бороди засуджувалося ще гостріше, ніж гоління голови. Бороди теж майже не зазнали змін; їх відрощували завжди повними від щік і надавали різноманітних форм: то широких і довгих, то коротших, підстрижених «лопатою» або ледь загострених півколом. Велика широка борода продовжувала побутувати як ознака доброчесності й статечності. Вуса так само відрощували повними, спущеними вниз, у бороду. Лише наприкінці XVII ст. у придворних колах знаті вперше спостерігалися окремі випадки гоління бороди у людей зрілого віку; при цьому лишалися тільки вуса, але вже підстрижені, з тоншими кінчиками, дещо загнутими догори (мал. 10 г). Таке прибирання волосся на обличчі поєднувалося з описаною вище зачіскою з довгого волосся; воно надавало обличчю схожості з західноєвропейськими модами середини XVII ст. 

Російські шапки 14-17 ст.
Мал. 10
Російські чоловічі зачіски, головні убори. XIV-XVII ст. а), б) зачіски «під скобку» (б — народний тип); в, г) зачіски бояр; д) ярмулка-таф'я; е) селянський повстяний ковпак; е, ж) гостроверхі ковпаки; з) селянська плоска шапочка; и) ковпак із закотами; і) магерка; ї) шапка-"стовбунець";
й) горлатна шапка.
Рис. 10
Русские мужские прически, головные уборы. XIV-XVII вв

Дотримуючись давньоруської традиції, і в XIV-XVII ст. чоловіки ходили без шапок тільки вдома. Тому головний убір був неодмінним елементом костюма в усіх верств населення. У середовищі дворян та бояр навіть вдома носили невелику ярмулку-таф'ю (мал. 10 д) з шовкової тканини, що прикривала верх голови. її майже ніколи не знімали, бо шапки найчастіше надівали поверх таф'ї. З XVI ст. таф'ю почали носити іноді і як парадний головний убір на офіційних прийомах. Для таких випадків її пишно оздоблювали гаптуванням, шиттям із перлів і навіть з коштовних каменів. Найпоширенішим видом шапок, успадкованих ще з X-XIII ст., був традиційний гостроверхий ковпак, який носили всі чоловіки — від селян до царя (мал. 10 є, ж): у селян — з повсті (поярку) або цупкого сукна, переважно білого чи коричневого кольорів, у купців та заможніших посадських людей — з топкого, різного кольору сукна або бархату, у бояр і дворян — із узорчатого бархату й парчі з оздобленням вишивкою та перлинним низанням. Внизу ковпаки мали вузькі хутряні околиші, які іноді заміняли звичайною обшивкою або крисами, загнутими догори у вигляді закотів з розрізом спереду (а іноді й ззаду), що утворював гострі кути (мал. 10 и). Наголовки ковпаків були приблизно 20-25 см, околиші — 7-10 См заввишки. До різновиду ковпака належав повстяний селянський ковпак XVII ст. (попередник російської народної шапки-грішньовика) з плоским верхом, який нагадував циліндр або зрізаний конус з невеликими вузькими крисами. У народі носили також і нижчі, плоскіші круглі шапки з хутряними околишами (мал. 10 з) або підбиті знизу хутром тривухи з навушниками. Феодальна верхівка носила ще два види шапок. Перша з них — магерка — була дуже поширена (особливо в XVII ст.) серед молоді. Вона мала досить високий, але плоский наголовок з дорогих узорчатих тканин, дещо розширений донизу, і хутряні закоти з розрізом спереду, над яким прикріпляли аграф (мал. 10 і). Іноді магерку прикрашала ще й невелика китиця з пір'я або коштовних каменів. Друга — боярська шапка — суцільна хутряна висока шапка, що з'явилася в XVI ст. Спочатку це була шапка-«стовбунець» з конусовидним або огіркової форми наголовком і закотами (мал. 10 ї) або широка, більш плоска хутряна шапка, що трохи розширювалася догори. Згодом з цієї шапки утворилася горлатна шапка (мал. 10 й) — парадний головний убір думних бояр XVI-XVII ст. Горлатні шапки (які називалися так тому, що вони виготовлялися з хутра, знятого з горла соболя, бобра, куниці або чорнобурої лисиці) мали форму дещо розширеного догори циліндра заввишки 35-40 см. Верх (денце) їхній був бархатним або парчевим і іноді прикрашався китицею. У першій половині XVII ст. бояри горлатних шапок ніде не знімали, навіть у присутності царя; у другій половині XVII ст. в урочистих випадках їх почали знімати і тримати на зігнутій лівій руці.

 

Рукавиці та платно

 

Серед приналежностей російського чоловічого костюма досить поширеними були рукавиці (мал. 9 в). їх носили і в селі, і в місті— селяни, городяни і знать. У народі рукавиці шили прості шкіряні й підбивали овчиною, у вищих верств — із шкіри, бархату й парчі і, як правило, з великими, у вигляді розтрубів, крагами, розрізаними знизу й застебнутими на ґудзики. Краги часто оздоблювали вишивками, перлинним шиттям та бахромою. У XVI ст. з'явилися перщаті рукавиці, тобто рукавиці з окремими пальцями. Принаймні до середини XVII ст. (до появи кишень у каптанах) чоловіки носили сумки-калити, підвішуючи їх на поясі або на перев'язі через плече. Неодмінними в парадному боярському костюмі були жезли або палиці заввишки приблизно до плеча з різноманітно оздобленими набалдашниками.

Костюм російського царя у повсякденному житті та в домашньому побуті нічим не відрізнявся від костюма бояр. Він часто був досить скромним і простим. Але, з'являючись перед народом або перед іноземцями, а також на урочисті церемонії, цар надягав спеціальний, дуже пишний одяг — орнат, який мав (залежно від важливості виходу чи церемонії) назву наряду великої або малої казни. У церемоніальний костюм входили не тільки одяг та головні убори, а й ряд речей і прикрас, які були знаками або регаліями царського сану. Царський орнат, який цілком сформувався на початку XVII ст., складався із станового каптана і платна, які надягалися поверх зипуна. Становий каптан майже нічим не відрізнявся від звичайного, за винятком багатства оздоблення й неодмінних шитих перлами й прикрашених коштовними каменями зарукавків.

орнат - парадний одяг великих князів та царів 14-17 ст
М а л. 11
Орнат, регалії російського царя. XVI-XVII ст.
а) платно; б) барми; в, д) скіпетри; г) держава; е, є) вінці  (є — шапка Мономаха).
Рис. 11
Орнат, регалии росийского царя. XVI-XVII е-:

Платно (мал. 11 а) було власне царським вбранням, яке одягалося поверх станового каптана. Його кроїли, за традицією, з прямою спинкою, завдовжки майже до п'ят, і без заходу, з застібкою впритул. Рукава платна були дуже широкі (до 35-40 см у ліктях), дещо розширені внизу й відносно короткі (вони не сягали кистей і відкривали зарукавки станового каптана). Уздовж центрального розрізу від самого коміра до подолу йшло 10—12 ґудзиків і петель без петлиць. Застібання платна на ґудзики до самого низу відрізняло його від усього іншого чоловічого одягу й викликало необхідність дуже великої ширини подолу, яка завдяки клинцям досягала іноді 4 м. Платно мало круглий виріз без коміра, шили його без розпорів унизу. Виготовляли платно з найдорожчих золотних тканин — алтабасу або бархату й пишно прикрашали перлинним шиттям та коштовними каменями, особливо по бортах, подолу та краях рукавів, уздовж яких ішла широка орнаментальна смужка. По центральному розрізу спереду нашивали ще золоті або срібні дробниц,. ґудзики робили із золота з кольоровою емаллю або черню, з філігранного срібла, з перлів і коштовних каменів. Однією з найважливіших регалій царського орната були барми (або діадема) — різновид круглого коміра-наплічника завширшки близько 20 см (мал. 11 б). Барми надягалися поверх платна, застібалися ззаду на гаплики. Покривали вони плечі та верхню частину грудей і спини. їх густо вишивали золотом і перлами, прикрашали коштовними каменями і обов'язково нашивали ікони з кольорової емалі. Крім барм, як царські регалії були вінці або шапки (серед яких особливо вирізняється парадна шапка Мономаха, мал. 11 в). Царські вінці або шапки мали в своїй основі давньоруську конусовидну форму, являючи собою шапку, облямовану внизу, за традицією, соболиним хутром і прикрашену хрестом. їх робили із золота й оздоблювали різноманітними прикрасами з філіграні, кольорових емалей, великих коштовних каменів і перлів. Поверх барм цар неодмінно надівав золотий наперсний (тобто нагрудний) хрест на золотому ланцюгу, а при повному орнаті — ще й окладень — золотий ланцюг, який надівався на плечі. Ланцюг цей або складався весь з двоголових орлів, або закінчувався підвішеним золотим орлом. До царських регалій належали також скіпетр (мал. 11 в, д) і держава (мал. 11 г). Скіпетр являв собою короткий (70—80 см) золотий жезл з двоголовими орлами і хрестом угорі, який цар в особливо урочистих випадках тримав у правій руці. Державу (наповнену воском золоту кулю з хрестом угорі й невеликою ніжкою) цар тримав у лівій руці. Скіпетрів і держав, як і вінців, було кілька, залежно від урочистості вбрання царя. Всі вони оздоблювалися кольоровими емалями й коштовними каменями. Під час виходів цар спирався на посох — довгий жезл, заввишки 1,5— 1,7 м, з пишно декорованою складної форми рукояткою. Царський наряд доповнювало взуття — короткі півчоботи з бархату різних кольорів, оздоблені золотим гаптуванням, разками з перлів і коштовними каменями.

загрузка...
  Голосов: 0
 

Вы просматриваете сайт Swordmaster как незаригистрированный пользователь. Поэтому скрытый текст скрыт. Комментарии будут вводится через капчу с предварительной модерацией. Если нашли ошибку — выделите её и нажмите Ctrl+Enter. Для того чтобы пользоваться полным функционалом сайта, рекомендуем .


Добавление комментария
Ваше Имя:      Ваш E-Mail (по желанию):  
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Картинка Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
  
  

  • #1
  • dfg
    26 января 2015 17:53 | 

    Гpуппа: Прохожие
    Pегистрация: --
    прекрасно знают, что до 1700 года(голандский масон антихрист двойник истиного петра устроил тут в москве антируское гос-во) никакой россии не было, все равно с 1300 года(тоесть 14 век) именуют росийский костюм..., заместо руского. ужас! героям слава! зиг хайль!
    ¤ цитировать