Поряд з капюшоном, улюбленим м'яким чоловічим головним убором кінця XIV та першої половини XV ст., був шаперон (мал. 123 а, б, в). Це досить довгий шматок тканини, яким обмотували голову, як чалмою, різними способами, з випуском одного або двох кінців з обох боків голови. Довжина такого кінця була неоднаковою — від невеликого розміру драпіровок до дуже довгих смуг, що сягали (на початку XV ст.) землі. Ці кінці звалися корнетами. їх то накидали на руку (мал. 123 б) чи перекидали через плече, то обмотували навколо шиї або заправляли за пояс. Другий кінець шаперона випускали спереду чи збоку над головою у формі закладеної складками драпіровки, яка стирчала, нагадуючи півнячий гребінь. Нерідко цей кінець оздоблювали ще й зубчиками. Складність зав'язування шаперона на голові зумовила появу пошитих шаперонів, які легко було надівати й знімати з голови. Шаперони були переважно головними уборами знаті, хоч їх носило також і бюргерство. Серед народу вони почали побутувати лише в XV ст., але обмежено і в спрощених формах.

У другій половині XV ст. у колах знаті шаперони зникли, зберігаючись лише в костюмі чиновників, частини бюргерства та осіб розумової праці. З XII ст. в усіх верствах населення почали носити невелику хустку-чепець, що туго підв'язувала волосся й зав'язувалася під підборіддям, і чепець-бегуїн (мал. 122 д) з тонкої білої тканини, який надівали й під капелюх.

Видів чоловічих капелюхів та шапок було багато, вони послідовно змінювали одне одного протягом XII—XIV ст. і мали то конусоподібний, то плоский наголовки, були то з закотами (мал. 122 г, е, в), то без закотів. Серед капелюхів особливу популярність мав невеликий капелюх з високим закотом ззаду, що спускався з боків, а спереду утворював гострий козирок (мал. 122 е). У XV ст. форма такого капелюха стала примхливішою завдяки високому конічному наголовку й особливо довгому загостреному козирку у вигляді дзьоба.

Костюм, зокрема франко-бургундський, у XV ст. позначений великою розмаїтістю і разом з тим екстравагантною своєрідністю головних уборів: дуже високі фетрові чи суконні ковпаки, переважно форми зрізаного конуса, заввишки до 45 см, з невеликими закотами і без закотів (мал. 123 г, д), і широкі, що глибоко насувалися на чоло, ширококрисі циліндри (мал. 123 е), а наприкінці XV ст.— знову плоскі капелюхи з високими закотами (мал. 122 ж; мал. 123 ж). У Німеччині знатні франти замість капелюха часто носили пов'язку, за яку заправляли високий плюмаж із пір'я. Пір'я широко використовували як основну прикрасу капелюхів з XIV ст.; саме тоді для цієї мети звернулися до дуже дорогого страусового пір'я. (Цікавий смішний звичай бургундської «золотої молоді» XV ст. носити водночас два капелюхи, з яких один підвішували за спиною, мал. 23 б).

 

 

Приналежності чоловічого костюму 12-15 ст

наверх

Начіпні прикраси в чоловічому костюмі спочатку були дуже обмеженими й зводилися переважно до перснів, брошок та пряжок, якими застібали плащі, а також поясів, що відігравали здебільшого декоративну роль. Пояси для костюмів знаті виробляли найчастіше із шкіри, ріділе — з цупкої тканини і декорували їх металевими накладками з карбованим узором та коштовними каменями. Кінці поясів звисали спереду. Були й суцільні металеві пояси, особливо широкі в другій половині XIV ст., що складалися з окремих пластинок, з'єднаних г шарнірами або кільцями. В XV ст. Франко-бургундському костюмі пояси були вже вужчими, іноді навіть у вигляді шнурків чи скручених джгутів з тканини. З кінця XIV і особливо з XV ст. серед знаті поширився звичай носити як прикраси важке, масивне намисто й ланцюги, нерідко з підвісками та кулоном у центрі. У знатних осіб таке намисто замінювалося знаком розрізнення - золотим орденським ланцюгом.

Поряд з начіпними прикрасами декоративну роль у XIII ст. відігравала й така частина костюма, як наплічник. У народі його носили разом з капюшоном і оздоблювали зубцями та фестонами. У знаті його надягали й окремо, поверх мантії чи іншого парадного одягу, і декорували ще й хутром.

Починаючи з кінця XII ст.,майже Обов'язковою приналежністю чоловічого костюма стала сумка, або гаман (мал. 120 д) для дрібних грошей, різних дрібних предметів — гребінця, ключів, кресала тощо. Сумки виготовляли із шкіри чи тканини, зокрема бархату. Вони були різних форм: з клапанами і без клапанів, призборені на шнуркові. Носили ці сумки спереду або збоку (переважно справа) на поясі. У народному костюмі сумки набули практичного застосування, бо в одягові тоді ще не було кишень.

Іншою важливою приналежністю чоловічого західноєвропейського костюма з XII ст. серед знаті були рукавички (мал. 120 в, г), їх робили майже завжди з окремими пальцями й нерідко прикрашали вишивками, зубчиками по краю та хутряним облямуванням. З XIII ст. рукавички виготовляли з невеликими, а з XIV ст.— з довгими, до ліктя, крагами, які іноді внизу розрізували й застібали на ґудзики. В XIII ст. рукавичку носили тільки на лівій руці, в якій тримали другу рукавичку. Обидві рукавички надягали в подорож, на полювання, на час верхової їзди та трауру. Під час танців і в церкві рукавички знімали зовсім. У XV ст. у франко-бургундському костюмі модники носили їх заткнутими за пояс або вкладеними в сумку.

 

Обладунки та зброя 12-15 ст.

наверх

Починаючи з другої половини XIV ст., неодмінною приналежністю чоловічого цивільного костюма знаті був кинджал. Його підвішували до пояса на ремінцях чи ланцюжку (з правого боку або спереду), а іноді затикали за пояс. Серед народу носили прикріплений на поясі звичайний ніж у шкіряних піхвах. Військовий костюм являв собою дальшу еволюцію металевого обладунку. В XII ст. панцерний обладунок у рицарському озброєнні повсюдно замінився кольчугою, запозиченою, безперечно, зі Сходу під час хрестових походів. Завдяки еластичності кольчуги, складеної із з'єднаних поміж собою кованих залізних кілець, обладунок можна було виготовляти у вигляді сорочки чи коти з вузькими довгими рукавами, доповнюючи її іншими елементами звичайного костюма — кольчужними вузькими короткими чи довгими штанами, черевиками, рукавицями та капюшоном. Отже, рицар був майже весь, буквально з ніг до голови, «закутий» у металеву кольчугу.

 

 

Довжину кольчужна кота мала різну: від поколінної до довгої, майже до кісточок. Щоб вільно сідати на коня, ззаду та спереду коти утворювали розрізи (мал. 24 а, б). Як і в попередній період, західноєвропейська кольчуга мала кольчужний ковпак-капюшон куаф, який надягався на голову під шолом і захищав низ обличчя, потилицю та шию (мал. 24 в). З XIV ст. кольчугу почали зміцнювати панцерними пластинками на плечах, ліктях і колінах, спереду на гомілках (поножі) та руках (наручні), а також на грудях (мал. 24 г). Для забезпечення цілковитої рухомості в суглобах налокітники, наколінники, наплічники виготовляли з кількох пластин, які рухалися на шарнірах. Такий кольчужно-пластинковий обладунок існував протягом усього XIV та на початку XV ст., коли його остаточно замінив суцільний панцерний обладунок, що складався вже з численних сталевих пластинок, дуже вміло з'єднаних поміж собою так, щоб вони захищали все тіло, забезпечуючи разом з тим необхідну рухомість (мал. 24 д). Отже, в XV ст. рицар «закутий» був уже не в кольчугу, а в панцер; кольчужна сітка зберігалася лише для прикриття тих місць (паху, пахов), які панцером захищати неможливо, особливо вершникові.

 

 

Бойове наголів'я також значно змінилося. У XII й особливо XIII ст. кольчужний обладунок доповнився важким, зовсім закритим горшковидним шоломом, що прикривав усю голову (мал. 24 б; мал. 25 б, в). Такий шолом з'явився під час хрестових походів для захисту від ударів шаблі. Він мав вузькі прорізи для очей та отвори для дихання. В XIV ст. при кольчужно-пластинковому обладунку горшковидні шоломи поступово зникли. Більш легким бойовим наголів'ям був і відкритий тарілковидний шолом (мал. 24 а; мал. 25 а). Найбільш поширеним став шолом-басинет сфероїдально-конічної форми із зсунутою  назад гострою верхівкою та рухомим, також конічним забралом,  яким закривали обличчя тільки під час бою (мал. 24 г.). В XIV ст. при повному обладунку з'явився ще один вид бойового наголів'я - салад, плоский чашовидно-сфероїдальний шолом з дуже довгим, у вигляді хвоста, напотиличником, який насувався лише до половини обличчя і мав прорізи для очей (мал. 24 е; мал. 25 е). Нижню частину обличчя нерідко захищав окремий підборідник, прикріплений спереду до нагрудника. Легким шоломом XIV—XV ст. був барбют — відкритий спереду, без забрала із щільно прилеглим до голови наголів'ям і потиличником, що низько спускався й переходив з боків у нащічники (мал. 24 є; мал. 25 д). Горшковидні, цілком закриті важкі шоломи збереглися в XV ст. лише в турнірному обладунку, у вигляді так званої жаб'ячої голови (мал. 25 г).

Захисне озброєння рицаря доповнював щит. У XII—XIII ст. він мав переважно витягнуту мигдалевидну форму і був дуже великий. Максимальних розмірів (до плеча, мал. 24 а) він досяг у XII ст., а в XIII ст. зменшився вже до рівня пояса (мал. 24 б). Разом з посиленням обладунку в XIV ст. процес зменшення рицарських щитів продовжувався і з часом їх перетворили на легкі, невеликі, різноманітної форми тарчі, заввишки 60—70 см, що підвішувалися за допомогою ремінця на лівому плечі. Поступово потреба в щиті відпадала, і вже з XV ст. він майже зовсім втратив своє бойове призначення і став лише гербовим щитом на час турнірів. Натільні рицарські обладунки до XV ст. нічим не оздоблювали, їх лише полірували, тому вони добре блищали. Тільки шоломи, особливо парадні й турнірні, декорували різними фігурами (наприклад, тварин) чи іншими прикрасами — крилами, рогами (мал. 25 в), а також пір'ям та пір'яними султанами (мал. 24 е). У панцерному обладунку XV ст. окремим елементам його надавалося подовжено-загостреної форми, у зв'язку з чим такий обладунок відтоді діставав назву готичного. Щити розписували рельєфним карбуванням, причому звичайне оздоблення у вигляді різних фігур, смуг та інших зображень, починаючи з XIII ст., остаточно замінили гербом, тобто визначеним для кожного рицаря суворо регламентованим геральдичним знаком, розташованим на певного кольору тлі.

Основною зброєю рицаря, як і раніше, був меч завдовжки 1—1,2 м та спис, який став дуже довгим і важким. З кінця XIII ст. на шпорах вперше з'явилися зубчаті коліщата, а стрижень їх подовжився і в XV ст. досяг 15 см (мал. 25 й, к). Під кольчугою рицарі носили звичайні поти, зокрема й довгі, а з поступовим переходом до панцерного обладунку (з половини XIV ст.) почали одягати короткий простьобаний або шкіряний безрукавий дублет. З XII—XIII ст. поширився звичай носити будь-який одяг і поверх обладунку (спочатку з метою зберегти обладунок від нагрівання на сонці). Найчастіше одягали довгі підперезані нарамники типу цикласа або безрукаві сюрко, прикрашені гербовими знаками (мал. 25 і), а з другої половини XIV ст.—короткі безрукаві котарді (мал. 24 г). У XV ст. суцільний панцерний обладунок уже не прикривали і лише на паради одягали зверху розстібний журнад з рукавами (мал. 24 е), гербовий табар або мантію. Особливий одяг поверх обладунку носили рицарі так званих духовних чи церковних орденів, які з'явилися в добу хрестових походів. Він складався з плаща чернечого типу, на плечі якого вишивали різної форми і кольору хрест.

Військовий костюм рядових воїнів, яких ставало дедалі більше разом із зростанням значення піхоти, котра в XV ст. відігравала вже не меншу роль, ніж рицарська кіннота, мав коротку (до половини стегон) кольчугу або нерідко навіть броньований панцер чи шкіряний безрукавий дублет (мал. 24 є). На ноги замість кольчужних поножів у XV ст. взували високі вузькі чоботи. Голову захищав легкий шолом без забрала. Щит був великий, прямокутний, заввишки понад 1 м. Озброєння піхоти XIV—XV ст. складалося не лише з мечів та списів, а й із самострілів (арбалетів), а також різного типу алебард, насаджених на довгі палиці, щоб зручніше було битися з воїнами-вершниками (мал. 24 є; мал. 25 ж). З XV ст. з'явилися й величезні дворучні мечі 1,4—1,5 м завдовжки, які носили без піхов на плечі (мал. 25 з); призначення їх було таке саме, як і алебард.

 

Облачення духівництва 12-15 ст.

наверх

Костюми католицького духівництва, особливо богослужбове облачення (що в основному склалося вже в попередній період), протягом XII—XIII ст. не зазнавали значних змін. Основна риза — казула — з XV ст. набула настільки глибоких вирізів з боків, що стала схожою на скрипку (мал. 26 б), чим і досі дуже відрізняється від фелона православної церкви. Крім того, вище духівництво почало одягати мантію вже й на час богослужіння, а під мантію — нової форми далматик-туніцелу з розрізами з боків, як у нарамниках. Змінилась і форма єпископської митри, її трикутної форми «роги» (мал. 27 а, б) розташовані були спереду і ззаду. Новим елементом облачения з XII ст. стали червоні рукавички. В облачения римського папи запроваджені були пишно вишиті наплічники з двох чотирикутних шматків, з'єднаних на плечах своїми лопатями. З середини XIV ст. звичайна конічна тіара замінилася на нову, що складалася з трьох увінчаних флеронами й хрестами золотих вінців, які догори послідовно зменшуються (мал. 27 г).

 

 

Вихідний одяг духівництва дедалі більше відособлювався від цивільного костюма, особливо з половини XIV ст., коли в ньому почало переважати коротке вбрання. З XV ст. за основний одяг священиків правила сутана — вид довгої, до підлоги, коти з вузькими рукавами, але вже розстібної, застебнутої зверху донизу на ґудзики й підперезаної поясом із тканини (мал. 26 а). Поверх сутани в парадних костюмах вищого духівництва носили ще один глухий одяг — білий полотняний, непідперезаний далматик завдовжки до литок, із широкими рукавами (мал. 26 в). Верхнім одягом був просторий плащ-кап, іноді з розрізами для рук (мал. 26 в), з капюшоном або з пелериною, яка спадала низько на плечі та вгорі на руки.

Особливим головним убором духівництва з XV ст. був так званий барет — круглий капелюх з чотирма випуклими округлими ребрами на наголовку (мал. 26 а; мал. 27 в). З самого початку розглядуваного періоду введено було вищий духовний сан кардинала. Але відмінності в його одягові сформувалися тільки в XIII—XIV ст., коли спочатку його капелюх, а потім сутана й кап стали обов'язково червоними. Капелюх кардинала XV ст. мав широкі криси та невеликий плоский наголовок; через криси з боків просовували червоний шнур, що звисав на груди, де його, зав'язаного вузлом, прикрашали китицями (мал. 26 в).

Чернечий одяг залишився в основному таким, яким був у кінці раннього середньовіччя. Лише жебрущі монахи (францісканці, домініканці, августінці) замість пояса носили звичайний очкур і ходили босоніж. Іноді на знак смиренності вони ще чіпляли на шию вузенький ремінець із дзвоником. Крім того, виник ще один чернечий одяг — кагуль, що являв собою сюрко з капюшоном. З XIII ст. обов'язковою приналежністю костюма монахів були чотки — вирізані у вигляді троянди дерев'яні, рогові, кістяні, янтарні кульки, нанизані на шнурок. Чотки призначалися для підрахунку числа прочитаних молитов.

 

 

Костюми короля і шута в 12-15 ст

наверх

Церемоніальний, урочистий орнат королів був таким, як і раніше, і складався з довгого ошатного одягу. При цьому особливого значення набула довга, що волочилася по землі, розкішна (з XIV ст.— бархатна) мантія, підбита горностаєвим хутром і вишита геральдичними знаками династичного герба, а також хутряний наплічник-пелерина, завжди горностаєвий.

У розглядуваний період, і особливо в XIV—XV ст., при дворах королів, можновладних сеньйорів та великих феодалів стало звичаєм мати професійних блазнів, які відзначалися своєрідним костюмом, що остаточно склався до XV ст. Цей костюм (мал. 28 б) мав досить вузьку, коротку, до стегон, а іноді довшу, до колін, розстібну куртку, застебнуту спереду або ззаду на ґудзики і завжди двоколірну. Куртку підперізували поясом, і поділ її обов'язково прикрашали вирізаними зубцями, на кінцях яких часто висіли бубонці. Рукава куртки (спочатку вузькі) нижче ліктя або біля кисті розширювалися гостроконечними розтрубами зі звисаючими кіпцями і також з прикріпленими бубонцями. Іноді край вузького рукава оздоблювали зубчатим манжетом. Колір рукава, як правило, був протилежним кольорові прилягаючої половини куртки. Ноги — обтягнуті панчохами-штанами, також різних кольорів; поверх панчіх-штанів — під колінами і в інших місцях підв'язували оздоблені зубчиками, бахромою чи бубонцями шнурки. Взуття — довгоносі пулени, теж протилежних до панчіх-штанів кольорів, іноді з бубонцями на загнутих догори носках. Обов'язковим елементом костюма блазня був капюшон з наплічником, вирізаним унизу зубцями з прикріпленими до них бубонцями. Сам капюшон (блазнівський ковпак) завжди мав спеціально пришиті до нього «роги», і особливо «ослячі вуха», що стирчали догори або відгиналися на боки. Гостра верхівка капюшона, загнута догори, теж мала бубонець. На шию часто підвішували мішок з гострим кутом унизу і з китицею чи бубонцем або свинячий пухир із сухим горохом. Невід'ємною частиною костюма блазня був і блазнівський жезл у вигляді голови в строкатому ковпаку з брязкальцями.