Жіночій Європейський костюм середньовічча

   |  Страница создана: 02-06-2010  |  Просмотров: 30977
 

Жіночі костюми

Основний одяг

наверх

 

 Протягом усього розглядуваного періоду в Західній Європі основним жіночим одягом, як і раніше, була повної довжини кота. Поступово вона ставала вужчою у верхній частині і щільно облягала торс до лінії стегон. Вона набула грудного розрізу майже до пояса; розріз туго зашнуровувався. Рукав зберігався довгий і відносно вузький. Дедалі він звужувався. Для зручності в XIV ст. його почали розрізати донизу від ліктя і застібати на ряд ґудзиків. Біля кисті рукав часто закінчувався розтрубом, що спускався на кисть.

Ще з XIII ст. почали збільшувати декольте коти, розширюючи його до плечей. У такому вигляді коту носили або як нижню сорочку з легкої тканини, тобто замість камизи, або як нижнє плаття. У бідному народному костюмі кота була спрощеною, коротшою, приблизно до кісточок ступень.

 

верхнє плаття Західна Європа 13 ст
Мал. 130
Жіночі коти, верхнє плаття Західна Європа. XII—XIV ст.: а) кота;
б) схема крою верхнього плаття; в) загальний вигляд верхнього плаття
Рис. 130
Женские котты, верхние платья. Западная Европа XII—XIV вв.

 

Верхнє суцільнокроєне плаття, яке одягали поверх коти, було панівним типом звичайного жіночого вбрання аж до кінця XIV ст., коли починало поширюватись плаття відрізним ліфом. Протягом 300—400 років таке суцільнокроене плаття зазнавало значних змін, відповідно до згаданих уже тенденцій силуету жіночого костюма доби розвинутого феодалізму. У XII—XIII ст. звуження верхньої частини плаття досягалося переважно за рахунок щільно облягаючого крою (мал. 130 б). Крім того, для кращого облягання плаття почали розрізувати ззаду до попереку (а іноді й нижче) і туго зашнуровувати. Нерідко замість заднього розрізу робили бічні розрізи від пройми до стегна, а з кінця XIII ст.— і передній (грудний) розріз. Якщо тканина верхнього плаття була дуже тонка, неміцна і туго шнурувати її було неможливо, знатні модниці XIII ст. одягали під плаття шкіряний або з цупкої тканини шнурований корсаж з вставленими в нього пружними дощечками. Спідниця плаття ставала просторішою, особливо з XIII ст., коли в пеї почали вставляти бічні клинці. Такі клинці вшивали низько — від стегнової лінії, а весь торс до стегон залишався відносно обтягнутим, з подовженою талією (мал. 131 а, б). Спідниця, яка в XII ст. сягала землі, в кінці XIII ст. вже волочилася по ній і мала поки що помірний шлейф за рахунок збільшення довжини та ширини задньої пілки плаття. Коротші, ніж кота, верхні плаття (наприклад, до литок), характерні для попереднього періоду середньовіччя, почали носити рідше й переважно як теплі, підбиті хутром полісони (мал. 132 а). Рукава платтів цього періоду — різноманітні й досить вигадливі. Найпоширенішою формою став довгий дзвоникоподібний рукав, що своїм кутом майже сягав землі. Інколи він був такий довгий, що кінці його зав'язували вузлом (мал, 132 б). Часто дзвоникоподібне розширення починалося майже біля кінця вузького рукава або до кінця вузького рукава пришивали звисаючий до землі неширокий обшлаг (мал. 132 в). Від минулого періоду перейшли й розширені донизу розтрубом рукава на 3Д завдовжки. Нерідко рукав верхнього плаття залишався вузьким і довгим, як і рукав нижньої коти (мал. 131 б). Широких рукавів з розрізами для рук у центрі, що з'явилися в чоловічих костюмах, у жіночих платтях, як правило, не було. Декольте платтів XII—XIII ст. було ще невелике, округле і плечей не відкривало. Лише на кінець XIII ст. в костюмах знатних жінок воно починало помітно розширюватись. Підперізування верхніх платтів перестало бути обов'язковим і в колах знаті, і серед бюргерства, особливо в міру дедалі більшого звуження верхньої частини плаття, яке вже помітно окреслювало фігуру. У XII ст. були ще поширені не дуже облягаючі торс плаття, зберігалися пояси з довгими звисаючими кінцями, які досить туго підперізували талію. Пізніше, в XIII ст., типовими були вже суто декоративні пояси із звисаючими довгими кінцями, що вільно охоплювали стегна (мал. 131 б). Нерідко вони охоплювали торс двічі: один раз вище — по талії, вдруге — на стегнах (мал. 133 г). При найщільніше облягаючих фігуру платтях поясів часто зовсім не носили. Тоді довгі, що волочилися по землі, плаття притримували рукою, підбираючи їх спереду чи збоку.

 

жіночій європейський костюм 14 ст.
Мал. 131
Жіноче верхнє плаття. Західна Європа. XIV ст.а) схема крою жіночого верхнього плаття;
б) загальний вигляд жіночого верхнього плаття
Рис. 131
Женское верхнее платье. Западная Европа. XIV ст.

 

Жіночий костюм. Європа 13-14 ст
Мал. 132
Жіночий костюм. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а) коротке верхнє плаття посісон, підбите хутром; б) дзвоникоподібний рукав лом унизу; «) вузький упав з довгим висячим обшлагом.
Рис. 132
Женский костюм. Западная Европа. XIII—XIV вв.

 

Описаний тип суцільнокроєного плаття XII—XIII ст. з не дуже щільним обляганням торса і невеликим декольте залишався переважаючим для костюма жінки з простого народу протягом усього періоду аж до XV ст. (мал. 133 а, в). В ньому звичайно не було форм, що волочилися по землі; довжина найчастіше сягала кісточок ступень. Нерідко плаття спереду чи з боків підтикали або підгортали так, що видно було нижню коту. Рукава в цих народних типах платтів були прості, вузькі або широкі по всій довжині, часто їх закочували вище ліктів. Коли вузький, розрізаний унизу рукав застібався на ґудзики, його спочатку розстібали, а потім закочували.

З XIV ст, верхнє суцільнокроєне плаття стало дуже обтягати торс угорі аж до лінії стегон. Спідниця його була просторою, із шлейфом, що волочився по землі. При цьому сама лінія талії підкреслювалася не дуже і поступово переходила до обтягнутих стегон, демонструючи тип подовженої талії, так званого стрункого стану (мал. 134 а, б, в). Спереду або ззаду плаття мало глибокий розріз, часто не зашнурований, а застебнутий на густий ряд ґудзиків. Щоб спідниця була пишніша, в неї, крім бічних клинців, на рівні стегон вставляли ще й передній та задній клинці. Іноді з боків таких спідниць робили високі, до стегон, розрізи (мал. 134 а). Спідниця в розгорнутому вигляді стала майже круглою: утворився кльош з треном. З другої половини XIV ст. шлейфи дедалі подовжувались, особливо в парадних платтях королев, придворних та титулованих знатних дам. Декольте таких платтів значно розширювалося, і плечі іноді оголювалися майже цілком. Ці плаття не підперізували, пояс проходив через лінію стегон (мал. 134 а). Якщо таке плаття мало короткі, вище ліктя, вузькі рукава, до яких пришивали обшлаг з довгими, звисаючими майже до землі вузькими смугами тканини, як у чоловічому котарді, воно теж називалося котарді і було популярним жіночим одягом в другій половині XIV ст. (мал. 134 б). Нерідко в жіночому котарді спереду, на рівні стегон, робили два вертикальні прорізи (так звані «пекельні віконця»), крізь які діставали необхідні дрібнички з підвішеної до пояса нижньої коти сумки-кишені, а також у них підтикали поділ довгої спідниці. З другої половини XIV ст. у деяких випадках при стягнутій, туго облягаючій фігуру верхній частині плаття розширення спідниці досягалося вставлянням спереду, в центрі, окремої пілки завширшки до 50 см і завдовжки до подолу, яку в основі закладали складками. Цю пілку вставляли у спеціально зроблений виріз (завширшки близько 15 см), що починався біля ямки під грудьми і йшов до подолу. Вшиті вгорі складки розходилися вільно вже на рівні живота, збільшуючи загальну ширину спідниці (мал. 134 в, г). Саме в XIV ст. почали вперше запроваджувати виточки у вигляді кількох різної глибини клиновидних, зшиваних вирізів, розташованих під пахвами в бічних клинцях, вставлених високо в пройми платтів (мал. 134 д.).

 

Жіночі плаття 11-15 ст.
Мал. 133
Жыночі костюми. Західна Європа. XI—XV ст.: а) верхне плаття, підібране під пояс (народний тип); б) нарамник поверх коти; в) фартушок поверх верхнього плаття (народний тип); г) бліо з вузьким пояском поверх широкого корсажа.
Рис. 133
Женские костюмы. Западная Европа. XI—XV вв.

 

Першим відрізним верхнім жіночим платтям було бліо, що з'явилося у XII ст. В костюмі знаті, але вже В XIII ст. зникло. Як і чоловіче бліо, воно складалося з двох окремих частин: подовженого до стегон ліфа та пришитої до нього в зборку довгої, до землі, спідниці. Ліф кроїли вузьким, туго облягаючим, вирізаним унизу півколом, через що спідниця трохи піднімалася з боків, порівняно до переду. Бліо, як правило, мало грудний виріз, а іноді замість нього робили бічний (під рукою) або спинний розрізи, які зашнуровувалися. Рукав вставляли в пройму призбореним; мав він переважно дзвоникоподібну форму. Декольте було невелике. Нерідко поверх ліфа бліо носили ще широкий пояс — корсаж, який огортав фігуру від грудей до стегон,а на цьому поясі — ще вузький поясок, що двічі охоплював торс: по талії та нижче, на стегнах (мал. 133 в).

 

Жіноче плаття, друга половина 14 ст
Мал. 134
Жіночі верхні плаття. Західна Європа. Друга половина XIV ст.: а) верхнє плаття з бічним розрізом, широкий пояс: б, в) котарді (а — з бічним розрізом, «пекельні віконця», в — з закладем: в ставкою-пілкою в складках); г) схема складок вставки-пілки; д) схема клиновидних вирізів, що зшиваються під пахвою.
Рис. 134
Женские верхние платья. Западная Европа. Вторая половина XIV в.

 

 З другої половини XIV ст. відрізний ліф зустрічався частіше, але повсюдне його поширення почалося лише з XV ст. у франко-бургундських платтях, коли замість подовженої талії стала модною коротка, висока талія, і силует різко змінився (мал. 135). Такий відрізний ліф, дуже короткий і вузький, поступово починали шити з кількох шматків тканини, що забезпечувало краще облягання фігури. При такому новому крої спідниця плаття починалася високо від талії і прикривала стегна, тому стегна вже не так різко окреслювались, як у платтях XIV ст. Готичної подовженості фігури досягалося іншим способом — контуром прямо спадаючої від високої талії спідниці. Спідниця при цьому стала дуже широкою, з клинцями, зібраною в складки, і волочилася по землі, утворюючи в парадних костюмах великий шлейф. Саме у франко-бургундському костюмі шлейф досяг максимальної довжини (до 5—6 м). У платтях придворних дам його несли фрейліни або пажі. Дуже простору спідпицю, яка волочилася по землі, щоб зручніше було ходити, підбирали й підтримували лівою рукою. При цьому специфічно характерним було групувати складки та зборки спереду, на животі (мал. 136 а). З метою підкреслити високу талію і разом з тим приховати шов по відрізу, у франко-бургундських платтях знову обов'язковим став туго пов'язаний під грудьми пояс, у вигляді широкої смуги-стрічки, іноді із звисаючим ззаду кінцем (мал. 136 в). Переважаючою формою рукава був вузький довгий рукав з розтрубом, що закривав кисть, або з круглим обшлагом, дуже часто з хутра. Рукав вставляли високо в пройму, і плече ставало прямішим. Дещо зменшуючись шириною, декольте дуже поглиблювалось, набуваючи трикутної або серцевидної форм, причому глибокий виріз переносився часто й на спину (мал. 136 а, в). Спереду при дуже низьких, часом аж до пояса, трикутних декольте робили вставки з іншої тканини, які закривали низ грудей. Зовсім новим явищем у тогочасному костюмі став комір, що з'явився саме на таких платтях XV ст. Коміри були переважно відкладними, шалевими і йшли вздовж усього декольте, часто утворюючи ззаду характерний загострений клин. Шили їх із хутра або з тканини, такої самої, як і на обшлагах та поясі.

 

франко-бургундське жіноче плаття 15 ст
Мал. 135
Франко-бургундсъке жіноче верхнє плаття. XV ст.: а) відрізне плаття з високою талією; б) схема крою ліфа відрізного плаття з високою талією.
Рис. 135
Франко-бургундское -:енское верхнее платье. Западная Европа. XV в.

 

Верхній плечовий жіночій одяг 12-15 ст.

наверх

Досить поширеним у XIII—XIV ст. був безрукавий жіночий верхній одяг. Серед нього зустрічалися, по-перше, справжні нарамники, не зшиті з боків, іноді підперезані по талії, по-друге, зшитий по боках одяг, схожий на чоловіче сюрко (мал. 137 в). Нарамники були і типу цикласа, і типу скапулера (мал. 137 б), і дуже укорочені спереду, повної довжини або коротші, іноді підбиті хутром, як полісони. Носили безрукавий одяг усі верстви населення, в тому числі і в народі (мал. 133 б), як правило, завжди поверх коти. Проте найбільшу популярність протягом майже 150 років (з початку XIV до середини XV ст.) мало безрукаве плаття, відоме під назвою жіночого «безбокового» сюрко,— улюблене вбрання знатних жінок усіх країн Західної Європи, крім хіба що Італії та почасти Німеччини (мал. 138 а; мал. 139 а, б, в). Являючи собою в основі суцільнокроєне плаття із звичайним звуженням у його верхній частині й просторою спідницею, сюрко відзначалося великими, глибокими (нижче стегон) та широкими вирізами пройм. Спочатку ці вирізи були прямокутної форми (мал. 139 а), робили їх за рахунок лише передньої пілки, і вони не заходили дуже далеко на груди. Ззаду спинка плаття вільно спадала з плечей і переходила в спідницю (мал. 139 а, б). Згодом вирізи набули овальної форми і так глибоко заходили наперед, що на грудях залишалася тільки вузька смуга тканини. Часто вирізали й нижню пілку, створюючи на спині зовсім аналогічний передові крій. На плечах плаття трималося за допомогою вузьких плічок, обмежених дуже широким, як правило, овальним декольте. Розташовану спереду, між вирізами, нешироку смугу тканини оздоблювали рядом ґудзиків та вишивками, а краї вирізів облямовували хутром або обшивали дорогою тканиною. Іноді вирізи так глибоко заходили па груди й декольте настільки поглиблювалося вниз трикутником, що спереду від плаття залишалися лише дві вузькі обшивки вирізів, що сходилися внизу під грудьми та на животі (мал. 139 в).

 

франко-бургундське плаття 15 ст
Мал. 135
Франко-бургундсъке жіноче верхнє плаття. XV ст.: а) відрізне плаття з високою талією; б) схема крою ліфа відрізного плаття з високою талією.
Рис. 135
Франко-бургундское женское верхнее платье. Западная Европа. XV в.

 

З кінця XIV ст. сюрко стало також відрізним по лінії стегон. Шили його з двох різних матеріалів (мал. 138 б). До ліфа пришивали в зборку довгу, що волочилася по землі, спідницю, як правило, завжди з треном. Спереду сюрко нерідко прикрашав ще спеціальний нагрудник — пластрон, що являв собою одинарний чи подвійний,видовжений або клиновидний шматок хутра чи парчі з вузькою смугою вгорі, що охоплювала кільцем плечі. Пластрон одягали через голову, кінець його спускався до рівня живота. Сюрко носили поверх коти, яка повинна була щільно облягати всю фігуру, щоб її видно було крізь величезні вирізи сюрко, і мати низько спущене й широке декольте. На стегнах коту підперізували дорогим поясом, який теж виглядав через прорізи сюрко (мал. 138 а; мал. 139 б).

 

жіночій нарамник сюрко 13 ст
Мал. 137
Жіночі нарамник, сюрко. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а) нарамник з укороченим передом; б) нарамник типу скапулера; о) коротке сюрко.
Рис. 137
Женские нарамники, сюрко: Западная Европа. XIII—XIV вв.

 

Мал. 138
Жіноче сюрко. Західна Європа. XIV—XV ст.: а) сюрко з відрізним ліфом; б) сюрко з пластроном.
Рис. 138
Женское сюрко. Западная Европа. XIV—XV вв.

 

У першій половині XV ст. у франко-бургундському костюмі знаті деякий час був поширений як верхній одяг жіночий упленд, в усьому схожий на чоловічий. Розстібне, дуже просторе, довге, що волочилося по землі, вбрання, з широкими, які теж волочилися по землі, рукавами, часто оздобленими зубцями і фестонами, воно мало відкладний (мал. 140 а), або невеликий стоячий комір. Такий упленд жінки підперізували досить високо по талії.

 

Жіноче сюрко 14-15 ст
Мал. 139
Жіноче сюрко. Західна Європа. XIV—XV ст.: а, 6) сюрко з суцільною задньою пілкою (а — раннє сюрко з прямокутними вирізами); в) сюрко глибокими вирізами на грудях та спині.
Рис. 139
Женскоє сюрко. Западная Европа. XIV—XV вв.

 

У жіночих костюмах плащі відігравали більшу роль, ніж у чоловічих. їх носили не тільки королеви і дружини можновладних сеньйорів, а й жінки з середовища рядової феодальної знаті. У народному жіночому костюмі плащів не було і навіть у колах міського бюргерства до них зверталися рідко. Найпоширенішим видом жіночого плаща була спочатку півкругла, а потім кругла (або на 3/4 круга) мантія. Від чоловічої вона відрізнялася переважно тим, що була розкрита спереду, з центральним розрізом або вирізом. На початку періоду плащ закріплювали під шиєю. З XIII ст. він поступово відкривав уже плечі, і з половини XIV ст. широко розкрита на плечах мантія стала типовим для жінок одягом. У зв'язку з цим звичай сколювати мантію фібулою чи брошкою зовсім відійшов. На плечах мантію підтримували за допомогою або шнурка, просунутого спереду зверху крізь отвори в полах плаща, або різних видів ланцюжків із застібками (мал. 140 в; мал. 141 а). Таким чином розхил мантії міг то стягатися, то розтягатися (за бажанням). Жіночі мантії, на відміну від чоловічих, майже завжди мали шлейфи, часто дуже довгі (мал. 141 а). Шили їх із розрізами для рук, і з застібками вгорі, де утворювалося щось схоже па комір (мал. 140 б).

 

Жіночый упленд і мантія 14-15 ст.
Мал. 140
Верхній жіночій одяг. Західна Европа.
XIV-XV ст.: а) упленд, б, в) мантії.
Рис. 140
Верхние женские одежды. Западная Европа. XIV-XV вв.

 

Досить поширеним елементом жіночого народного костюма з XIII—XIV ст. став звичайний фартушок, який пов'язували на шнуркові навколо попереку. Довжина його сягала колін або кісточок ступень (мал. 133 в). Особливо поширений фартушок (іноді плісирований) був у Німеччині.

Жіноче взуття мало чим відрізнялося від взуття попереднього періоду. Це пояснюється тим, що через значну увагу до довгих платтів на взуття як на деталь костюма менше зважали, бо його було майже не видно. Типові для чоловічого взуття XIV— XV ст. форми з утрирувано довгими й вузькими носками в жіночому костюмі траплялися рідко. Переважний тип взуття, як і раніше,— це глибокі туфлі або черевички до кісточок з помірно загостреними носками.

 

мантія із шлейфом
Мал. 141
Верхній жіночий одяг. Західна Європа. XIV—XV ст.: а) мантія із шлейфом; 6) костюм фрейліни.
Рис. 141
Верхние женские одежды. Западная Европа. XIV—XV вв.

 

Жіночі зачіски та головні убори 12-15 ст

наверх

Жіночі зачіски та головні убори у своєму розвитку протягом XII—XV ст. позначені були винятковою різноманітністю і своєрідністю. Якщо в XII ст. ще досить часто заплітали довге волосся у дві бічні плетінки або в коси, випущені на плечі (а в деяких місцевостях іноді носили й розпущеним), то вже з XIII ст. тип зачіски різко змінився. Ззаду голови і з боків волосся уже підбиралось і по-різному укладалось. Його обгортали навколо голови вінцем, більш чи менш рівномірно або ж з укладених кількома горизонтальними рядами пасом чи кіс (мал. 142 а, б). Іноді все волосся зосереджували з боків і ззаду, утворюючи дуже опуклі укладки не тільки на потилиці, а й над вухами (мал. 142 в, г). Поширеним було також збирання всього волосся лише на боках з цілковитим прикриттям вух. Коси чи плетінки в таких зачісках або загортали кільцями, і тоді, якщо вони були не дуже товстими й туго заплетеними, утворювали зачіску «баранячий ріг» (мал. 142 д, е), або пізніше, в XIV ст., укладали кількома рядами і спускали на щоки у вигляді темплетів (мал. 142 в, ж). Нарешті, в XIV ст. з'явилася оригінальна зачіска, при якій коси піднімали з боків великою петлею догори, до тім'я, де їх закріплювали (мал. 142 а). Усі ці зачіски, типові для XIII ст., а ще більше — для XIV ст., прикривали вуха, а шия залишалася відкритою. Волосся розчісували гладенько на прямий проділ, при цьому проділ часто проходив через усю голову до потилиці (мал. 142 є). Звисаючих кіс, пасом чи локонів не було. Жінки підбирали коси, найчастіше вкладаючи їх кільцем навколо голови, й надівали хустки.

 

жіночі зачіски Европа 13-14 ст
Мал. 142
Жіночі зачіски. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а, б, в, г) зачіски з центральним проділом, з укладками ззаду та з боків; д, е) зачіски «баранячі роги»;
є, ж) зачіски з темплетами (ж — темплети в сітках-футлярах); з) зачіска з косами, вкладеними на голові петлею; и) зачіска з розпущеним волоссям (народний тип); і, г) сітки на волоссі.
Рис. 142
Женские прически. Западная Европа. XIII—XIV вв.

 

З XIV ст. знатні жінки почали прикривати волосся при всіх описаних вище зачісках з бічними укладками різноманітними сітками, нерідко золотними, прикрашеними коштовностями. Такі зачіски підтримувались на голові пов'язками, ободами, а то й вертикально вкладеними стрічками, що проходили попід підборіддям через тім'я (мал. 142 и, ї). Іноді ці сітки прикривали тільки бічні укладки, особливо темплети, які зверху і знизу охоплювалися цупкою обшивкою з тасьми або, рідше, тонкими металевими обідками (мал. 142 ж, і, ї). З кінця XIV ст. і, особливо, в XV ст., коли серед знаті переважав франко-бургундський костюм, зачіски перестали відігравати суттєву роль у комплексі костюма. Основної уваги надавалося головним уборам, під які по можливості цілком ховали все волосся. Волосся почали не тільки підбирати ззаду та з боків, а й (для того, щоб оголити шию і зробити її довшою) голити потилицю. Вуха, як правило, були цілком відкриті. Волосся голили також на скронях та спереду, створюючи ілюзію високого чола. Усі ці способи, особливо при узвичаєному на той час голінні чи вищипуванні брів, робили знатну жінку XV ст. ніби безволосою.

 

Жіночі хучтки і горовні убори
Мал. 143
Жіночі хустки. Західна Європа. XIII—XV ст.: а) барбет; б, в) омюзи: г, ж) різні способи драпірування хустки; д, е) горж; е) омюз поверх горжа.
Рис. 143
Женские платки. Западная Европа. XIII—XV вв.

 

У XIII—XIV ст., коли зачіска була ще відкритою, захоплювалися фарбуванням волосся в чорний або білявий кольори. Білявий колір був особливо улюбленим, бо рицарська «дама серця», об'єкт культу, «богиня» мала бути (за традицією) тільки блондинкою. Руде волосся взагалі не було популярним.

Хустки різних типів залишалися найпоширенішим видом жіночих головних уборів протягом майже всього розглядуваного періоду, принаймні до XV ст. Крім ранніх середньовічних типів, з'явилися нові. Перший тип під назвою барбет, характерний для XIII ст., являв собою невелику косинку, що звужувалася до кінців, яку надівали поверх голови на тім'я, пропускаючи її попід підборіддям, так що вона закривала вуха (мал. 143 а). Іншим типом хустки був омюз - своєрідний капюшон, розрізаний спереду, зі звисаючими з боків та ззаду кінцями, які по-різному укладали на плечах та шиї (мал. 143 б, в). Омюзи носили в XIII та XIV ст. переважно городянки. Найпопулярнішим типом хусток з XIII і аж до початку XV ст. був горж (мал. 143 д, е). Його носили в усіх верствах середньовічного суспільства — від народних мас до верхівки знаті. Горж являв собою ніби широку трубу, викроєну з полотна (чи бархату) так, що з обох кінців вона значно розширювалась розтрубом. Ззаду, починаючи з верху, вона на дві третини своєї довжини була розрізана. Надітий через голову горж нижнім кінцем завжди заправлявся за край шийного розрізу плаття. Верхня його частина драпірувалася навколо голови, але тільки з боків та ззаду, ніколи не прикриваючи її зверху. Кінці горжа скріплювалися з боків застібками або попід скронними укладками (мал. 143 е), або поверх скронних укладок (мал. 143 д). Спереду, проходячи попід підборіддям, горж щільно облямовував щоки. Вся шия з усіх боків була прикрита. Горж носили окремо і в комбінуванні з верхньою хусткою-покривалом, омюзом та іншими головними уборами (мал. 143 є, ж).

 

жіночі головні убори 14-15 ст
Ма л. 144
Жіночі головні убори. Західна Європа. XIII—XV ст.: а) шапочка-туре поверх барбета; б) роговидний головний убір з вуаллю; в, г) V-noдiбнъ головні убори; д, ж) «цукрова голован; в, е) енени {е — вуаль «метеликом», є — ранній ковпак-енен з вуаллю); з) тюрбановидний валиковий головний убір;
и) вуаль, що цілком прикривав головний убір; і) плоска шапочка з бічними опуклостями.
Рис. 144
Женские головные уборы. Западная Европа. XIII—XV ев.

 

До другої половини XIV ст. жіночі шапочки або капелюшки відігравали значно меншу роль, ніж хустки чи сітки. Власне, єдиним порівняно поширеним капелюшком XIII — початку XIV ст. було туре — плоский, круглий капелюшок, трохи розширений угорі (мал. 144 а). З кінця XIV і особливо в XV ст. у франко-бургундському костюмі капелюшки стали переважаючим видом головних уборів у середовищі панівних верств суспільства і набули величезних розмірів і найпримхливіших форм. Рогаті У-подібні та серцеподібні убори мали завжди «роги» чи виступи, що розходилися від центра в боки. Напрям і форми цих виступів були дуже різноманітні. Вони то стирчали майже горизонтально і були вузькі й загострені, ніби роги бика (мал. 144 б), то, навпаки,— піднімалися догори майже вертикально і були широкі, товсті й завершувалися тупими, округлими кінцями (мал. 144 ж), то розходилися в боки під кутом (мал. 144 в). Розхил між кінцями досягав іноді дивовижної величини (майже 1 м), а висота вертикальних виступів дорівнювала 40 см. З таких головних уборів через з'єднання, «зрощування» виступів виникли так звані «цукрові голови» гарбузовидної або конусовидної форм (мал. б, ж,). Найекстравагантнішими, найутрируванішими були енени — конусовидні ковпаки, що у франко-бургундському костюмі переважали протягом майже всього XV ст. Ененам передували відносно невисокі ковпаки кінця XIV — початку XV ст., які мали форму зрізаного конуса. З них розвинулися власне енени — конуси дивовижної висоти (до 60 см), які завершувалися вгорі невеликим круглим денцем (мал. 144 е, е). Шили енени з цупкої тканини. На початку періоду й аж до XIV ст., особливо в Німеччині, досить часто зустрічалися плоскі тюрбаноподібні та валикоподібні головні убори (мал. 144 з), а також капелюшки з ободами й бічними опуклостями для надвушних укладок зачісок (мал. 144 і). Всі ці головні убори майже завжди носили разом з вуалями з тонкого полотна або з напівпрозорих та прозорих тканин типу батисту, серпанку чи газу, а також з покривалами з узорчатого шовку. На головних уборах вуалі драпірували найрізноманітнішими, часом дуже складними способами. В одних випадках їх вільно накидали зверху на головні убори й мальовничо драпірували з боків та ззаду, як хустки (мал. 144 б, в, и), в інших — вуаль прикріплювали до головних уборів ззаду і вона вільно звисала на спині, причому довжина її залежала від соціального стану жінки (мал. 144 г, д, ж). Найоригінальнішими були вуалі, які прикрашали енени ніби величезними метеликами чи вітрилами (мал. 144 е). їх укладали навколо та ззаду ененів на спеціальних прямокутних кар-касах-підставках так, що вони утворювали щось схоже на крила, які звисали поверхами кількома рядами і неприродно збільшували весь головний убір не тільки в висоту, а й у ширину. Спереду над чолом до енена прикріплювали ще й широку смугу тканини (часто чорної), яка звисала по обидва боки обличчя. Деколи короткі прозорі вуалі підвішували внизу навколо головного убору, і тоді вони звисали спереду на обличчя, прикриваючи очі, ніс і навіть губи (мал. 144 в). Серед бюргерства часто носили складне драпірування вуалі та хустки без головних уборів, укладаючи їх просто на голові.

 

Костюм абатиси і вдови
Мал. 145
Костюм абатиси. Костюм вдови. Західна Європа. XI—XV ст.: а) костюм абатиси;
б) костюм вдови.
Рис. 145
Костюм аббатисы. Костюм вдовы. Западная Европа.XI—XV вв.

 

Прикраси та інщі приналежності жіночого костюму 12-15 ст

наверх

Начіпні прикраси, досить численні на головних уборах, на інших частинах жіночого костюма зустрічалися рідше. Завжди довгі рукава, зачіски, що прикривали вуха, та хустки виключали носіння таких прикрас, як браслети й сережки. Єдиною суттєвою начіпною прикрасою жіночого костюма, крім поясів, було намисто та нашийні ланцюжки, які набули великого поширення лише з XIV ст., коли декольте платтів значно розширилися.

Приналежності жіночого туалету оздоблювали хутряним облямуванням і вишивкою, шкіряними чи шовковими рукавичками, схожими на чоловічі (але без краг), та підвішеними до пояса сумками, також схожими на чоловічі. Рукавички жінки почали носити значно пізніше, ніж чоловіки,— тільки з XIV ст., та й то не скрізь. Тому рукавички не були обов'язковою приналежністю жіночого костюма навіть у знаті. Жінки з народу носили на поясах підвішені на ланцюжках чи ремінцях ключі, гольники, ножиці, чотки.

Костюми монашок протягом усього періоду були в основному такі самі, як і раніше. Різноманітнішими стали тільки головні убори, серед яких прищепилися горж та омюз. Монашки, які ніколи не були одружені, в XV ст. носили підв'язаний до підборіддя барб (мал. 145 а) — шматок тканини, заплісирований дрібними складками. Ігумені та абатиси одягали, як і духівництво, плащ-мантію, а іноді й туніцелу (мал. 145 а).

Костюм королев, крім багатства, нічим не відрізнявся від костюма знатних жінок, за винятком максимальної довжини шлейфів та вуалей, які прикрашали головний убір. Як і раніше, єдиною регалією королеви була корона, що її надівали поверх хустки. В урочистих випадках корони носили й жінки можновладних сеньйорів та титулованих феодалів.

 

 

К. К. Стамеров - Нариси з історії костюмів. Київ, "Мистецтво" 1978


 
загрузка...