До князя Вітовта приєднався хан Джелал-ад-Дін, спадкоємець Тохтамиша, маючи при собі загін з 300 воїнів, можливо особистої охорони. Татарські воїни мали бути також у складі земських хоругов, зокрема Київської.  І це була добре озброєна, навчена і дисциплінована кіннота, здатна виконувати на йолі бою маневри, незбагнені і недоступні звичайному європейському лицарському ополченню. Татарські підрозділи під Грюнвальдом атакували ліве крило орденського війська. Застосовувана ними тактика масованого обстрілу супротивника з луків могла внести безлад у шикування ворога і спровокувати його до переходу в наступ. Наступний «східний» маневр – удавана втеча, коли переслідувачі втрачали порядок шикування та потрапляли під удар резерву із засідки – атака важкої татарської кінноти вирішувала долю битви. Подібним чином емір Єдигеєй у битві на Ворсклі 1399 року ущепт розгромив війська князя Вітовта, у складі яких були і лицарі з Польщі та Тевтонського ордену. Схоже, що такий план бою було розіграно і під Грюнвальдом.